Джоан Роулинг – Гаррі Поттер і Орден Фенікса (страница 47)

— Але ж я сказав правду! — обурився Гаррі. — Волдеморт повернувся, ви це знаєте, і професор Дамблдор знає…

— Заради Бога, Поттере! — сердито поправила окуляри професорка Макґонеґел (вона аж здригнулася, коли Гаррі назвав Волдемортове ім’я). — Невже ти й досі думаєш, що йдеться про правду чи брехню? Йдеться про те, щоб робити свою справу, не втрачаючи самовладання!

Вона встала, роздуваючи ніздрі й щільно стискаючи губи, і Гаррі теж зірвався на ноги.

— Візьми ще печива, — роздратовано буркнула вона, підштовхуючи до нього бляшанку.

— Ні, дякую, — холодно відмовився Гаррі.

— Та не роби з себе посміховисько, — гримнула вона.

Він узяв одне печиво.

— Дякую, — проказав неохоче.

— Ти що, Поттере, не слухав її промови на бенкеті?

— Та слухав, — буркнув Гаррі. — Вона казала… що заборонить прогрес або… ну, малося на увазі… що Міністерство магії втручатиметься у справи Гоґвортсу.

Професорка Макґонеґел якусь мить уважно на нього дивилася, тоді шморгнула носом, обійшла довкола столу й відчинила двері.

— Я рада, що ти хоч Герміону Ґрейнджер вислухав, — сказала вона, випроваджуючи його з кабінету.

Розділ тринадцятий

Покарання в Долорес

Того дня вечеря у Великій залі не була для Гаррі приємною. Новина про його люту суперечку з Амбридж розлетілася з неймовірною навіть для Гоґвортсу швидкістю. Коли він сів за стіл між Роном та Герміоною, звідусіль залунало шепотіння. Найкумедніше, що ніхто з шептунів не переймався, почує він їхні слова чи ні. Навпаки, всі мовби сподівалися, що він роздратується, знову почне кричати, і тоді вони все почують, так би мовити, з перших уст.

— Він казав, що бачив, як убивали Седрика Діґорі…

— Вважає, що бився з Відомо-Ким…

— Ой, перестань…

— Кого він хоче надути?

— Я тебе прошу-у-у…

— Я тільки не розумію, — процідив крізь зуби Гаррі, відкладаючи ножа й виделку (не міг їх тримати рівно, бо тремтіли руки), — чому ж вони два місяці тому повірили Дамблдорові, коли він розповів їм, що сталося…

— Не думаю, Гаррі, що вони й тоді повірили, — похмуро озвалася Герміона. — Ой, краще нам піти звідси.

Вона шпурнула ножа й виделку на стіл. Рон сумно глянув на недоїдений яблучний пиріг, але вчинив за їхнім прикладом. Усі в залі відверто на них витріщалися.

— Ти думаєш, що вони не повірили й Дамблдорові? — запитав Гаррі в Герміони, коли вони дійшли до першого сходового майданчика.

— Ти просто не уявляєш, як це все виглядало, — почала пояснювати Герміона. — Ти вийшов на галявину, тримаючи на руках мертвого Седрика Діґорі… ніхто з нас не бачив, що сталося в лабіринті… мусили вірити Дамблдорові на слово, що Відомо-Хто повернувся, убив Седрика і бився з тобою.

— Так воно й було! — вигукнув Гаррі.

— Гаррі, я це знаю, тож чи не міг би ти, якщо твоя ласка, не гаркати на мене? — втомлено проказала Герміона. — Просто це все тоді ще не зафіксувалося в їхній свідомості, а потім вони роз’їхалися на літо по домівках, і там два місяці читали, що ти просто схибнувся, а в Дамблдора почався старечий маразм!

Вони верталися порожнім коридором до ґрифіндорської вежі, а по шибках періщив дощ. Гаррі здавалося, ніби його перший день у школі тривав мало не тиждень, але перед сном на нього ще чекала купа домашніх завдань. А ще його почав мучити тупий пульсуючий біль над правим оком. Завертаючи у коридор до Гладкої Пані, він поглянув крізь омите дощем вікно в суцільну темряву надворі. У Геґрідовій хатинці все ще не світилося.

— Мімбулус мімблетонія, — випередила запитання Гладкої Пані Герміона. Портрет відхилився, і всі троє пролізли в отвір, що був за ним.

Вітальня була майже порожня, бо учні ще вечеряли. З крісла зіскочив Криволапик і подріботів їм назустріч, голосно муркочучи, а коли Гаррі, Рон і Герміона вмостились у своїх улюблених кріслах біля каміна, кіт легенько стрибнув Герміоні на коліна й згорнувся пухнастим рудим клубочком. Гаррі спустошено й виснажено втупився у вогонь.

— І як Дамблдор міг таке допустити? — зненацька вигукнула Герміона, від чого Гаррі з Роном аж підскочили. Криволапик ображено зістрибнув з її колін. Герміона так люто загупала руками по підлокітниках крісла, що аж повилазила зі щілин оббивка. — Як він дозволив, щоб ця жахлива жінка нас навчала? І саме в рік наших СОВ!

— Та в нас нормальних викладачів захисту від темних мистецтв не було ніколи, — сказав їй Гаррі. — Знаєш, як це важко? Геґрід же нам казав, що ніхто не хоче братися за цю роботу, кажуть, що вона заклята.

— Можливо, але навіщо брати вчительку, яка відмовляється навчати нас практичних чарів! Що собі думає Дамблдор?

— А ще вона хоче примусити учнів шпигувати для неї, — сердито буркнув Рон. — Пам’ятаєте, як вона казала, щоб ми приходили й розповідали їй, якщо почуємо розмови про повернення Відомо-Кого?

— Та це ж і дурневі ясно, що вона буде все про нас винюхувати! Інакше навіщо б Фадж її присилав? — відрубала Герміона.

— Не починайте знову гризтися, — втомлено сказав Гаррі, бо Рон уже розкрив рота для репліки. — Давайте краще здихаємося домашніх завдань…

Вони пішли в куток по портфелі і знову посідали в крісла біля каміна. З вечері поверталися учні. Гаррі не дивився на отвір за портретом, але все одно відчував на собі десятки поглядів.

— Почнемо зі Снейпа? — спитав Рон, вмочаючи перо в каламар. — «Властивості… місячного каменя… та його застосування… у виготовленні настоянок…» — бурмотів він, записуючи ці слова на пергаменті. — Ось. — Він підкреслив заголовок, а тоді очікувально глянув на Герміону.

— То які ж ці властивості і яке застосування місячного каменю?

Проте Герміона його не слухала. Вона скоса позирала в найдальший кут кімнати, де Фред, Джордж і Лі Джордан сиділи серед групки довірливих першокласників, які старанно щось жували з великого паперового пакета у Фредових руках.

— Вибачайте, але вони зайшли дуже далеко, — розлючено зірвалася вона на ноги. — Ходімо, Роне.

— Я… а що? — явно почав тягти час Рон. — Та ні… ну що ти, Герміоно… не будемо ж ми їх сварити за пригощання цукерками.

— Ти чудово знаєш, що це якісь пампушечки-зносаюшечки або… або батончики-блювончики, або…

— Завиванці-зомліванці? — тихенько підказав їй Гаррі.

Один за одним першокласники непритомніли, немовби їх хтось ударяв невидимим молотком. Дехто сповзав на підлогу, а дехто звисав з підлокітників крісел, висолопивши язика. Інші учні, побачивши це все, зареготали, але Герміона розправила плечі й рішуче покрокувала до Фреда з Джорджем, які, тримаючи в руках записники, уважно спостерігали за непритомними першокласниками.

Рон почав було підводитись, а тоді завагався і буркнув Гаррі:

— Вона сама впорається, — і втиснувся в крісло всім своїм довготелесим тілом.

— Досить! — наказала Герміона Фредові й Джорджеві, і ті здивовано на неї глянули.

— Твоя правда, — погодився Джордж, — цієї дози цілком досить.

— Я ж вам зранку казала, що ви не маєте права випробовувати цю гидоту на учнях!

— Ми їм заплатили! — обурився Фред.

— Ну то й що?! Це небезпечно!

— Дурниці, — відрізав Фред.

— Перестань, Герміоно, нічого з ними не сталося! — заспокоїв її Лі, переходячи від першокласника до першокласника й запихаючи в їхні роззявлені роти фіолетові цукерки.

— Ось подивися, вони вже очунюють, — додав Джордж.

Дехто з першокласників і справді заворушився. Вони були такі ошелешені тим, що опинилися на підлозі або звисали з крісел, що Гаррі не сумнівався — Фред і Джордж про дію цукерок їх не попередили.

— Усе гаразд? — лагідно спитав Джордж у чорнявої дівчинки, що лежала в нього під ногами.

— Зда… здається, так, — невпевнено відповіла та.

— Чудово, — зрадів Фред, але наступної миті Герміона вихопила в нього з рук записник та паперовий пакет з завиванцями-зомліванцями.

— Немає тут НІЧОГО чудового!

— Ще й як є! Вони ж усі живі! — розсердився Фред.

— Не можна такого робити! А якщо хтось із них через вас серйозно захворіє?

— Ніхто через нас не захворіє, бо ми все випробували на собі, а зараз просто перевіряємо, чи всі реагують однаково…

— Якщо ви не перестанете, я буду змушена…

— Призначити нам покарання? — вишкірився Фред, ніби кажучи їй «ану спробуй».

— Примусиш нас переписувати тексти? — глузливо додав Джордж.