Джоан Роулинг – Гаррі Поттер і Орден Фенікса (страница 49)

— Тебе це не стосується, — жорстко відрізала професорка, так само, як і колись, коли Геґрід не з’явився на урок. Тупо осміхаючись усім своїм гострим обличчям, Драко Мелфой перехилився через Гаррі і вхопив найбільшого посіпачку.

— Можливо, — впівголоса процідив Мелфой, щоб його почув тільки Гаррі, — той тупий лох сильно покалічився.

— Можливо, ти теж покалічишся, якщо не заткнешся, — краєм рота просичав Гаррі.

— Можливо, він зв’язався з тими, хто завеликий навіть для нього. Карочє, ти ж кумекаєш, що я маю на увазі.

Мелфой відійшов, огидно шкірячись до Гаррі, а того раптом замлоїло. Невже Мелфоєві щось відомо? Зрештою, його батько — смертежер. Що, як він володіє такою інформацією про Геґрідову долю, яка ще не дійшла до Ордену? Він поспішив навкруг столу до Рона й Герміони, що сиділи навпочіпки на траві й переконливо вмовляли посіпачку не ворушитися, щоб вони могли його замалювати. Гаррі витяг пергамент і перо, присів біля них і пошепки переповів щойно сказане Мелфоєм.

— Дамблдор знав би, якби з Геґрідом щось сталося, — відразу сказала Герміона. — Мелфой лише зрадів, якщо ми занервуємо. Він тоді зрозуміє, що ми не знаємо, що відбувається. Гаррі, не звертаймо на нього уваги. На, краще потримай посіпачку, щоб я змалювала його личко…

— Так, — почувся неподалік лінивий Мелфоїв голос, — мій старий балакав днів два тому з міністром, і схоже, карочє, що міністерство вирішило серйозно взятися за цю, тіпа, школу з її лажовим рівнем навчання. Тому, навіть якщо той здоровенний дебіл з’явиться тут знову, його відразу звідси й викинуть.

— ОЙ!

Гаррі так міцно стис посіпачку, що той мало не тріснув і у відповідь дряпнув йому руку своїми гострющими пальцями, залишивши два глибокі порізи. Гаррі його відпустив. Креб і Ґойл, що вже гиготіли, уявляючи, як виженуть Геґріда, заіржали ще голосніше, коли посіпачка, ця крихітна людинка-гілочка, помчав щодуху в ліс і незабаром зник між корінням дерев. Коли вдалині пролунав дзвоник, Гаррі згорнув свій закривавлений малюнок посіпачки й подався на гербалогію, перев’язавши долоню Герміониною носовою хустинкою. Мелфоїв глумливий регіт і далі дзвенів йому в вухах.

— Якщо він ще хоч раз обізве Геґріда дебілом… — процідив Гаррі.

— Гаррі, не заїдайся ти з цим Мелфоєм, не забувай, що він тепер староста і може серйозно ускладнити тобі життя…

— Цікаво знати, як іще можна ускладнити мені життя? — саркастично відрізав Гаррі. Рон реготнув, але Герміона спохмурніла. Вони пленталися вздовж овочевих грядок. Небо ніяк не могло вирішити, розродитися йому дощем чи ні.

— Я хочу єдиного — щоб Геґрід якнайскоріше повернувся, — тихенько сказав Гаррі, коли вони підійшли до оранжерей. — Тільки не кажи мені, що ця Граблі-Планка — краща вчителька! — погрозливо додав він.

— Я й не збиралася, — заспокоїла його Герміона.

— Бо вона ніколи й близько не зрівняється з Геґрідом, — рішуче заявив Гаррі, прекрасно усвідомлюючи, що він щойно був присутній на зразковому уроці догляду за магічними істотами, і це його добряче роздратувало.

Відчинилися двері найближчої оранжереї, і звідти висипала зграйка четвертокласників. Серед них була й Джіні.

— Салют, — весело привіталася вона. Ще за кілька секунд з’явилася Луна Лавґуд, яка пленталася позаду всіх. Ніс її був вимащений землею, а волосся закручене у вузол на потилиці. Коли вона побачила Гаррі, її й так вирячені очі ще більше витріщилися від хвилювання й вона подалася до нього навпростець. Багато його однокласників зацікавлено за цим стежили. Луна набрала повні груди повітря, а тоді сказала, навіть не вітаючись:

— Я вірю, що Той-Кого-Не-Можна-Називати повернувся, і вірю, що ти з ним бився і зумів від нього врятуватися.

— Е-е… добре, — незграбно пробурмотів Гаррі. Луна мала у вухах замість сережок щось схоже на дві оранжеві редиски. Парваті з Лавандою, мабуть, помітили їх одразу, бо обидві захихотіли й показали на її вуха.

— Можете сміятися, — нітрохи не збентежилася Луна, їй, напевно, здалося, що Парваті й Лаванда регочуть з її слів, а не з того, що вона носить. — Але колись усі були переконані, що не існує таких істот, як бліберний хочкудик чи зім’яторогий хропач!

— Так воно й було, — втрутилася Герміона. — Не існувало ніяких бліберних хочкудиків чи зім’яторогих хропачів.

Луна спопелила її зневажливим поглядом і пішла далі, сердито погойдуючи своїми сережками-редисками. Тепер уже не тільки Парваті й Лаванда хапалися за животи.

— Невже так важко не ображати хоча б тих людей, що мені вірять? — дорікнув Гаррі, коли вони заходили в клас.

— Ой, Гаррі, я тебе благаю! Тобі не потрібна підтримка Луни, — скривилася Герміона. — Джіні мені багато чого розповідала про цю Луну. Вона, здається, вірить лише в те, чого ніяк не можна довести. Годі сподіватися чогось іншого від людини, чий батько видає «Базікало».

Гаррі згадав зловісних крилатих коней, що він їх побачив того першого вечора, і те, як Луна сказала, що теж їх бачить. Настрій у нього зіпсувався ще більше. Невже вона збрехала?

Та він не встиг заглибитися в ці роздуми, бо до нього підступив Ерні Макмілан.

— Поттере, я мушу тобі сказати, — голосно й виразно промовив він, — що не тільки диваки тебе підтримують. Особисто я вірю тобі на всі сто. Моя родина завжди була вірна Дамблдорові, і я так само.

— Е-е… дуже тобі дякую, Ерні, — відповів приємно здивований Гаррі. Можливо, Ерні сказав це все занадто помпезно, але Гаррі зараз був глибоко вдячний за слова довіри від людини, з вух якої не звисають редиски. Після сказаного Ерні на обличчі Лаванди Браун зів’яла посмішка, а Шеймус, як помітив Гаррі, повертаючись до Рона з Герміоною, знітився і набурмосився.

Нікого вже не здивувало, що професорка Спраут почала свій урок словами про важливість СОВ. Гаррі волів, щоб учителі перестали так робити. Йому аж у животі перекручувалося щоразу, як згадував, скільки ще має виконати домашніх завдань. Це відчуття неспокою лише погіршилося, коли професорка Спраут наприкінці уроку завантажила їх черговим рефератом. Після півторагодинного уроку втомлені, просякнуті смородом драконячого гною — улюбленого добрива професорки Спраут, — ґрифіндорці шкандибали до замку майже не розмовляючи. День був важкий і довгий.

Гаррі зголоднів як вовк, а о п’ятій його ще й чекало перше покарання з професоркою Амбридж, тож він зразу подався на вечерю, навіть не заносячи портфель до ґрифіндорської вежі, щоб швиденько попоїсти, перш ніж зустрітися з тим, що йому приготувала доля. Та ледве дійшов до входу у Велику залу, як почув лункий і сердитий голос:

— Гей, Поттере!

— Ну що таке? — втомлено проказав він, обертаючись до Анжеліни Джонсон, котра, здавалося, ось-ось вибухне.

— Я тобі скажу, що таке, — вона ступила до нього крок і сильно штурхнула пальцем у груди. — Як це так вийшло, що ти заробив собі покарання на п’яту годину в п’ятницю?

— Що? — перепитав Гаррі. — А-а, так, проби воротаря!

— Нарешті він згадав! — роздратовано кинула Анжеліна. — Хіба я тобі не казала, що хочу провести пробу разом з усією командою і знайти такого воротаря, що підійде всім? Хіба я не казала, що спеціально замовила квідичне поле? А тепер ти взяв і вирішив не прийти!

— Я такого не вирішував! — обурився Гаррі, прикро вражений несправедливістю її слів. — Амбриджка призначила мені покарання тільки за те, що я сказав їй правду про Відомо-Кого.

— Тоді піди до неї й попроси, щоб у п’ятницю тебе звільнила, — розлючено звеліла Анжеліна, — і мене не цікавить, як ти це зробиш. Скажи їй, якщо хочеш, що Відомо-Хто — витвір твоєї уяви, але ти мусиш прийти на поле!

Вона повернулася й пішла.

— Знаєте що, — сказав Гаррі Ронові й Герміоні, коли вони зайшли до Великої зали, — треба перевірити, чи Олівер Вуд не загинув на тренуванні «Калабані Юнайтед», бо в мене таке враження, що його дух вселився в Анжеліну.

— Які, на твою думку, шанси, що Амбриджка тебе в п’ятницю відпустить? — скептично поцікавився Рон, коли вони посідали за ґрифіндорським столом.

— Менше ніж нульові, — пригнічено відповів Гаррі, накладаючи на тарілку баранячих котлет. — Але спробувати варто. Запропоную їй, хай призначить ще два покарання абощо, не знаю… — І додав: — Хоч би вона мене сьогодні довго не тримала. Нам же треба написати три реферати, попрацювати з макґонеґелським «щезником», підготувати антизакляття для Флитвіка, домалювати посіпачку і почати той дурнуватий щоденник снів для Трелоні…

Рон застогнав і чомусь подивився на стелю.

— А ще, здається, буде дощ.

— До чого тут дощ до наших домашніх завдань? — здивовано підняла брови Герміона.

— Ні до чого, — негайно відповів Рон, і вуха в нього почервоніли.

Коли до п’ятої години залишилося п’ять хвилин, Гаррі попрощався з друзями й пішов до кабінету професорки Амбридж на четвертий поверх. Постукав у двері й почув цукровий голос:

— Заходьте.

Він зайшов обережно, озираючись на всі боки.

Знав цей кабінет ще з часів трьох попередніх господарів. Коли тут мешкав Ґільдерой Локарт, стіни були завішені усміхненими Локартами. За часів Люпина тут, при бажанні, можна було побачити в клітці чи акваріумі найдивовижніших темних істот. У часи самозванця Муді весь кабінет був заставлений різноманітними інструментами та знаряддями для виявлення гріхів і таємниць.

Та тепер кабінет було годі впізнати. Скрізь лежали мереживні покривала й скатертини. На окремих серветках стояли вази з засушеними квітами, а одна стіна була прикрашена декоративними тарелями з зображеннями чималеньких кошенят — і кожне на шиї мало інакший бант. Ті кошенята були такі бридкі, що Гаррі дивився на них заціпенівши, доки професорка Амбридж не заговорила знову: