Джоан Роулинг – Гаррі Поттер і Орден Фенікса (страница 42)
— Річ у тому, — не дала йому договорити Герміона, — що зараз відбувається точнісінько те, про що попереджав Дамблдор. Минуло всього два місяці, відколи повернувся Відомо-Хто, а ми вже починаємо між собою гризтися. Навіть Сортувальний Капелюх закликає: будьте разом, єднайтеся…
— Але Гаррі вчора правильно сказав, — перебив Рон. — Якщо це означає, що ми повинні єднатися зі слизеринцями… то
— А по-моєму, дуже шкода, що ми не можемо досягти хоч якоїсь єдності в стосунках між гуртожитками, — розсердилася Герміона.
Вони вже зійшли з мармурових сходів. Вестибюлем проходила групка рейвенкловських четвертокласників. Вони помітили Гаррі й одразу збилися щільніше докупи, ніби боялися, що він нападе на тих, хто відстав.
— Нам і справді варто з ними всіма потоваришувати, — саркастично зауважив Гаррі.
Вони зайшли за рейвенкловцями до Великої зали, мимоволі позираючи на вчительський стіл. Професорка Граблі-Планка розмовляла з професоркою Сіністрою, вчителькою астрономії, а Геґріда й досі не було. Зачарована стеля вгорі відповідала настрою Гаррі — була щільно вкутана сірими дощовими хмарами.
— Дамблдор навіть не згадав, як довго пробуде Граблі-Планка, — зітхнув він, йдучи до ґрифіндорського столу.
— А може… — замислено сказала Герміона.
— Що? — вигукнули одночасно Гаррі з Роном.
— Ну… може, він не хотів привертати увагу до того, що Геґріда немає.
— Що ти таке мелеш? Привертати увагу? — мало не розреготався Рон. — Невже б ми його не помітили?
Герміона не встигла відповісти, бо до Гаррі підійшла висока чорнява дівчина з довгим, заплетеним у коси, волоссям.
— Привіт, Анжеліно.
— Здоров, — весело привіталася вона. — Як літо? — І додала, не чекаючи відповіді: — Слухай, мене зробили капітаном Ґрифіндору з квідичу.
— Чудово, — всміхнувся їй Гаррі. Він припускав, що Анжелінині передматчеві настанови будуть коротші, ніж колись в Олівера Вуда, а це могло піти лише на користь.
— І нам потрібен новий воротар замість Олівера. Проби почнуться в п’ятницю о п’ятій. Має бути вся команда, добре? Ми тоді гарненько перевіримо нового кандидата.
— Добре, — погодився Гаррі.
Анжеліна всміхнулася й пішла далі.
— Я й забула, що Вуда вже нема, — пробурмотіла Герміона, сідаючи біля Рона й тягнучись по тарілку з грінками. — Це, мабуть, серйозна втрата для команди?
— Мабуть, що так, — погодився Гаррі, сідаючи навпроти. — Він був класним воротарем…
— Але нова кров вам не завадить, га? — поцікавився Рон.
Зі свистом і гамором у горішні вікна залетіли сотні сов. Вони розносили листи та пакунки своїм адресатам, заодно струшуючи на них краплинки води — надворі йшов дощ. Гедвіґи не було, але Гаррі це й не здивувало. Йому міг написати хіба що Сіріус, та сумнівно, що Сіріус мав для нього якісь особливі новини, адже вони не бачилися лише добу. А от Герміона мусила швиденько відсувати помаранчевий сік, щоб звільнити місце для великої й мокрої сови-сипухи, яка тримала в дзьобі вологий примірник «Щоденного віщуна».
— Навіщо ти й досі його отримуєш? — роздратувався Гаррі, згадавши Шеймуса, а Герміона поклала кнатик у шкіряний гаманець на совиній лапці, і та полетіла. — Що там цікавого… самі баєчки.
— Треба знати, про що говорить ворог, — похмуро заперечила Герміона, розгорнула газету, занурилась у неї і не відривалася, аж доки Гаррі з Роном закінчили їсти.
— Нічого, — повідомила вона, згорнула газету й поклала біля тарілки. — Ні про тебе, ні про Дамблдора. Взагалі нічого.
Повз їхній стіл пройшла професорка Макґонеґел, залишивши їм розклад уроків.
— Гляньте, що буде сьогодні! — простогнав Рон. — Історія магії, два уроки настоянок, тоді віщування плюс два уроки захисту від темних мистецтв… Бінс, Снейп, Трелоні та ще ота Амбридж в один день! Хоч би Фред з Джорджем скоріше виготовили своє спецхарчування…
— Не вірю власним вухам! — зобразив подив Фред. Вони з Джорджем щойно підійшли і втиснулися на лаву біля Гаррі. — Невже гоґвортські старости планують сачкувати уроки?
— Подивись на наш розклад, — Рон сердито підсунув Фредові під носа аркуш. — Такого понеділка в мене ще не було.
— Правду кажеш, братику, — погодився Фред, пробігши поглядом розклад. — Якщо хочеш, можемо тобі зі знижкою продати пампушечку-зносаюшечку.
— А чому зі знижкою? — підозріливо спитав Рон.
— Бо стікатимеш кров’ю, поки не зсохнешся. Ми ще не виготовили протиотрути, — пояснив Джордж, ласуючи копченою рибою.
— Дякую, — Рон тоскно сховав розклад у кишеню. — Краще я піду на уроки.
— До речі, про ваше спецхарчування, — глянула, примружившись, на Фреда з Джорджем Герміона, — ви не маєте права вивішувати на ґрифіндорській дошці оголошень повідомлення про набір випробувачів.
— Хто таке сказав? — здивувався Джордж.
— Я кажу, — наголосила Герміона. — І Рон.
— Мене в це не вплутуй, — поспішно відкараскався Рон.
Герміона люто на нього зиркнула. Фред і Джордж захихотіли.
— Герміоно, ти скоро заспіваєш іншої, — попередив Фред, густо намащуючи булочку маслом. — Починається п’ятий клас, ти ще сама прибіжиш до нас по спецхарчування.
— А чого це мені в п’ятому класі раптом знадобиться ваше спецхарчування? — здивувалася Герміона.
— Бо в п’ятому класі вам виставлятимуть СОВи, — пояснив Джордж.
— Ну то й що?
— А те, що прийде час іспитів! І тоді з вас витиснуть останні соки, — задоволено вишкірився Фред.
— У нас півкласу мали нервові зриви через ті СОВи, — радісно додав Джордж. — Сльози, істерики… Патриція Стімпсон весь час непритомніла…
— Кеннета Таулера всього обсипало чиряками, пам’ятаєш? — поринув у спогади Фред.
— Бо ти підсипав йому в піжаму бульбадоксу, — нагадав Джордж.
— А, так, — вишкірився Фред. — Я геть забув… хіба все запам’ятаєш?
— Хай там як, а п’ятий клас — це кошмар, — сказав Джордж. — Якщо, зрозуміло, перейматися результатами екзаменів. Але ми з Фредом ніколи не вішали носи.
— Ви отримали… по скільки? Кожен по три СОВи? — пригадав Рон.
— Ага, — безтурботно підтвердив Фред. — Бо ми відчуваємо, що наше майбутнє не пов’язане зі світом академічних здобутків.
— Ми навіть серйозно дискутували, чи взагалі варто повертатися в сьомий клас, — весело повідомив Джордж, — особливо тепер, коли ми отримали…
Він загнувся, помітивши застережливий погляд Гаррі, який відчув, що Джордж ледь не бовкнув про призові гроші з Тричаклунського турніру, які він пожертвував близнюкам.
— …коли ми отримали свої СОВи, — викрутився Джордж. — Тобто, чи дуже нам потрібні ті НОЧі? Але ми подумали, що мама нас не зрозуміє, якщо ми передчасно покинемо школу — особливо після того, як Персі став найбільшим у світі негідником.
— Та ми не пустимо котові під хвіст наш останній рік, — сказав Фред і обвів ласкавим поглядом Велику залу. — Ми проведемо ринкове дослідження, з’ясуємо, що захоче купувати в нашій крамничці жартів пересічний гоґвортський учень, ретельно проаналізуємо наші дослідження, а тоді виготовимо продукцію, яка задовольнятиме попит.
— А де ви візьмете гроші для своєї крамнички жартів? — скептично запитала Герміона. — Вам же буде потрібно безліч компонентів, речовин, а ще ж, мабуть, і приміщення…
Гаррі не дивився на близнюків. Обличчя в нього почервоніло. Він зумисне випустив з рук виделку і пірнув по неї під стіл. Почув, як Фред каже:
— Менше питань — менше брехань, Герміоно… Пішли, Джорджику, може, ще встигнемо продати перед гербалогією парочку видовжених вух.
Гаррі виліз з-під стола й побачив, що Фред та Джордж віддаляються зі стосиками грінок у руках.
— Що б це означало? — замислилася Герміона, поглядаючи то на Гаррі, то на Рона. — «Менше питань…» Може, вони вже мають гроші на крамничку жартів?
— Знаєш, я про це вже думав, — наморщив лоба Рон. — Цього літа вони купили мені нові мантії, а я ніяк не міг збагнути, де вони взяли ґалеони…
Гаррі вирішив, що варто перевести розмову в безпечніше русло.
— Думаєте, цей рік і справді буде такий важкий? Через ті іспити…
— Авжеж, — підтвердив Рон. — Мусить бути. СОВи дуже важливі, від них залежить, на яку посаду ти зможеш пізніше претендувати й таке інше. Білл казав, що цього року нам також даватимуть консультації з працевлаштування. Щоб можна було вибрати, які НОЧІ складати наступного року.
— А ви вже вирішили, чим хочете займатися після Гоґвортсу? — поцікавився Гаррі, коли вони невдовзі вийшли з Великої зали і рушили на урок історії магії.
— Не зовсім, — непевно озвався Рон. — Хіба що… ну…