Джоан Роулинг – Гаррі Поттер і Орден Фенікса (страница 123)
— Якщо ти вже про це згадав, — Люпин легенько нахмурив брови, — то цікаво, як відреагував Снейп, коли зрозумів, що ти все побачив?
— Сказав, що більше не навчатиме мене блокології, — байдужим голосом пояснив Гаррі. — Подумаєш, налякав…
— ЩО він сказав? — гаркнув Сіріус, а Гаррі аж підскочив і трохи не вдавився попелом.
— Гаррі, ти серйозно? — перепитав Люпин. — Він перестав давати тобі уроки?
— Так, — Гаррі здивувався, що вони надали цьому аж такого великого значення. — Ну то й що? Я цим не переймаюся, мені так ще краще…
— Я мушу там бути, щоб поговорити зі Снейпом! — рішуче заявив Сіріус і вже почав зводитися на ноги, але Люпин знову посадив його на місце.
— Якщо вже й говорити зі Снейпом, то це маю зробити я! — категорично заперечив він. — Але, Гаррі, перш за все ти сам мусиш піти до Снейпа і сказати, що він у жодному разі не може припиняти уроків з тобою… якщо Дамблдор про це довідається…
— Та як я йому скажу? Він же мене вб’є! — обурився Гаррі. — Бачили б ви його, коли я вийшов із сита спогадів.
— Гаррі, для тебе не існує нічого важливішого за опанування блокології! — суворо сказав Люпин. — Ти мене зрозумів? Не існує нічого!
— Добре, — збентежено й роздратовано буркнув Гаррі. — Я спробую з ним поговорити… але це буде не…
Він раптом замовк. Почув далекі кроки.
— Це що, Крічер спускається?
— Ні, — глянув йому за спину Сіріус. — Це хтось там у тебе.
Серце в Гаррі мало не зупинилося.
— Мушу тікати! — квапливо вигукнув він і вийняв голову з каміна на площі Ґримо. На якусь мить здалося, ніби вона шалено закрутилася на плечах — і ось він уже знову стояв навколішки перед каміном Амбридж і дивився, як замерехтіло й погасло смарагдове полум’я.
— Швидко, швидко! — задихався хтось за дверима кабінету. — О, вона їх не зачинила…
Гаррі схопив плаща-невидимку й ледве встиг його на себе накинути, як у кабінет увірвався Філч. Був він страшенно радий і щось гарячково бубонів собі під ніс. Перебіг кімнату, висунув шухляду директорчиного стола й почав ритися в паперах.
— Дозвіл на шмагання… дозвіл на шмагання… нарешті можна… вони роками наривалися…
Витяг аркуш пергаменту, поцілував його, притис до грудей і хутко почовгав з кабінету.
Гаррі зірвався на ноги, пересвідчився, що портфель при ньому і що плащ-невидимка надійно його закриває, рвучко відчинив двері й вибіг з кабінету вслід за Філчем, який віддалявся з нечуваною швидкістю.
Коли Гаррі спустився поверхом нижче, то вирішив, що вже безпечно знову стати видимим. Скинув плаща, запхнув його в портфель і швиденько рушив далі. З вестибюлю долинали крики й метушня. Збіг униз мармуровими сходами й побачив, що там зібралася мало не вся школа.
Це нагадувало той вечір, коли звільнили Трелоні. Учні, постававши попід стінами, утворили велике коло. Деякі, як помітив Гаррі, були заляпані чимось дуже схожим на смердосік. У натовпі були також учителі та привиди. Серед усіх присутніх вирізнялися члени інквізиторського загону. Видно було, що вони дуже собою пишаються. Угорі погойдувався Півз, приглядаючись до Фреда і Джорджа, що стояли посеред вестибюлю з промовистим виглядом людей, яких загнали в кут.
— Ну! — переможно вигукнула Амбридж. Гаррі збагнув, що вона стоїть усього кількома сходинками нижче за нього і свердлить очима свої чергові жертви. — Що… думаєте, це дуже смішно — перетворювати шкільний коридор на болото?
— Та наче трохи смішненько, — відказав Фред, дивлячись на неї без найменшого страху.
Філч проштовхався до Амбридж, ледь не ридаючи від щастя.
— Я знайшов дозвіл, пані директорко, — хрипко повідомив він, розмахуючи аркушем пергаменту, що його на Гарріних очах вийняв з шухляди. — Знайшов дозвіл і приготував батоги… ох, дозвольте мені негайно почати…
— Дуже добре, Аргусе, — відповіла вона. — А ви, — глянула директорка на Фреда з Джорджем, — зараз довідаєтеся, що роблять з порушниками в моїй школі.
— Знаєте, що? — озвався Фред. — Мабуть, ми так і не довідаємось.
Він повернувся до брата.
— Джорджику, мабуть, вистачить нам уже шкільної освіти.
— Я й сам уже про це думав, — безтурботно підтримав його Джордж.
— Настав час розкрити наші таланти в реальному світі, — продовжив Фред.
— Безперечно, — погодився Джордж.
І перш ніж Амбридж устигла промовити хоч слово, вони підняли чарівні палички й вигукнули разом:
Гаррі почув, як вдалині щось загуркотіло. Глянувши ліворуч, він ледве встиг пригнутися. Фредова й Джорджева мітли мчали коридором до своїх власників. З однієї звисали важкий ланцюг і залізний гак зі стіни, до якої вони були приковані. Мітли повернули ліворуч, кулею пролетіли понад сходами й різко загальмували перед близнюками, брязнувши ланцюгом об кам’яні плити підлоги.
— Ми з вами більше не зустрінемося, — сказав Фред професорці Амбридж, закидаючи ногу на мітлу.
— Не шукайте з нами контакту, — додав Джордж, сідаючи на свою.
Фред окинув поглядом учнів, що мовчки на них дивилися.
— Якщо хтось забажає придбати «Переносне болото», щойно продемонстроване нагорі, — ласкаво просимо на алею Діаґон, номер дев’яносто три… «Відьмацькі витівки Візлів», — оголосив він. — Наша нова крамничка!
— Спеціальні знижки для гоґвортських учнів, які пообіцяють використати наші товари, щоб здихатися оцієї старої кажанихи, — додав Джордж, показуючи на професорку Амбридж.
— ЗУПИНИТИ ЇХ! — заверещала вона, та було вже пізно. Побачивши, що на них насувається інквізиторський загін, Фред і Джордж відштовхнулися від підлоги й злетіли вгору метрів на п’ять. Залізний гак загрозливо розгойдувався під ними. Фред глянув на Полтергейста, що завис над юрбою на одному з ними рівні.
— Півзе, покажи їй, де раки зимують.
І Півз, який ніколи досі не виконував учнівських наказів, скинув свого капелюха з дзвіночками й слухняно віддав їм честь. А Фред і Джордж під бурхливі оплески учнів розвернулися і крізь відчинені двері полетіли з замку в напрямку чудового призахідного сонця.
Розділ тридцятий
Ґроп
У наступні кілька днів історія про те, як Фред і Джордж здобули свободу, переказувалася стільки разів, що Гаррі не сумнівався — народжується ще одна гоґвортська легенда. Уже за тиждень навіть очевидці події переконували всіх, що на власні очі бачили, як близнюки на своїх мітлах пішли в піке на Амбридж і закидали її какобомбами, а вже тоді вилетіли у двері. Точилися нескінченні розмови про можливість повторити їхній подвиг. Гаррі часто чув, як учні казали, наприклад: «Чесно, мені іноді хочеться сісти на мітлу й полетіти звідси» або «Ще один такий урок і я зроблю так, як Візлі».
Фред і Джордж зробили все, щоб їх забули нескоро. По-перше, вони не залишили вказівок, як позбутися того болота, що утворилося в коридорі на шостому поверсі східного крила. Амбридж і Філч чого лишень не випробували, щоб його висушити, та все дарма. Врешті-решт це місце обгородили мотузками, а Філч, скрегочучи зубами, мусив переправляти учнів через болото до класів на човнику. Гаррі не сумнівався, що такі вчителі, як Макґонеґел чи Флитвік, могли б за одну мить позбутися болота, але, як це вже було з «Візлівськими вибуховими вогнями», вони просто незворушно спостерігали собі за марними потугами Амбридж.
Окрім того, у дверях її кабінету залишилися дві великі діри з контурами мітел. Їх пробили візлівські «Чистомети», рвучись до своїх господарів. Філч прилаштував нові двері, а Гарріну «Вогнеблискавку» заніс у підвал, де Амбридж, за чутками, приставила до неї охорону — озброєного троля. Однак її біди на цьому не закінчилися.
Натхненні прикладом Фреда й Джорджа, чимало учнів змагалося тепер за вільну посаду Головного Правопорушника. Попри нові двері, хтось-таки зумів пропхнути в кабінет Амбридж ніфлера з волохатим рильцем. Той, шукаючи блискучих предметів, негайно влаштував страшенний розгардіяш, а коли Амбридж зайшла до кабінету, стрибнув на неї і спробував повідгризати з її куцих пальців персні. У коридорах тепер так часто вибухали какобомби і смердюляники, що учні завели нову моду — виходячи з класів, накладати на себе бульбашкоголові замовляння. Це давало їм запас свіжого повітря, хоч і створювало враження, ніби всі понатягували на голови перевернуті догори дном круглі акваріуми.
Філч шастав коридорами з батогом у руках, відчайдушно намагаючись упіймати бешкетників, але їх тепер було так багато, що він просто не встигав збагнути, в який бік кидатися. Інквізиторський загін приходив йому на допомогу, але з його членами коїлося щось дивне. Ворінґтона зі слизеринської квідичної команди поклали в шкільну лікарню з жахливою нашкірною хворобою, від якої він увесь покрився мовби кукурудзяними пластівцями. Пенсі Паркінсон, на превелику Герміонину радість, на другий день пропустила всі уроки, бо в неї раптом виросли оленячі роги.
Тим часом виявилося, що Фред і Джордж, перед тим як покинути Гоґвортс, встигли продати безліч наборів «Спецхарчування для спецсачкування». Щойно Амбридж заходила до класу, учні починали непритомніти, блювати, метатися в гарячці або стікати кров’ю з носа. Репетуючи від люті й роздратування, Амбридж намагалася знайти причину тих таємничих симптомів, але учні вперто їй повторювали, що страждають на «амбриджит». Чотири рази поспіль призначивши покарання цілому класові, але так нічого цим і не досягши, вона була змушена змиритися й відпускати з уроків цілі юрби учнів, що кривавилися, зомлівали, вкривалися потом і блювали.