Джоан Роулинг – Гаррі Поттер і Орден Фенікса (страница 125)
— Ой, Боже, я й забула! — вигукнула Герміона, дивлячись на орла, що розмахував крильми, коли Луна незворушно проходила повз гурт слизеринців, які хихотіли й тицяли на неї пальцями. — Сьогодні ж гратиме Чо!
Гаррі, котрий цього не забув, щось невиразно буркнув.
Вони знайшли місця в одному з найвищих рядів трибун. Був гарний, ясний день. Кращого Ронові годі було й бажати, і Гаррі без надії сподівався, що Рон сьогодні не дасть слизеринцям приводу радісно виспівувати «Візлі — наш король».
Матч, як завжди, коментував Лі Джордан, дуже підупалий духом після відльоту Фреда й Джорджа. Коли на поле вийшли команди, він назвав прізвища гравців, але без звичного запалу.
— …Бредлі… Девіс… Чанґ, — оголосив він, і Гаррі відчув, як закрутило в животі, коли на полі з’явилася Чо. Її блискуче чорне волосся куйовдив легенький вітерець. Гаррі зрозумів, що не хоче більше з нею сваритися. Навіть те, що вона, готуючись сідати на мітлу, жваво розмовляла з Роджером Девісом, викликало в нього напад ревнощів.
— І ось почалося! — вигукнув Лі. — Девіс одразу оволодів квафелом, рейвенкловський капітан Девіс не відпускає квафела, він ухиляється від Джонсон, тоді від Спінет… мчить просто до воріт! Розмахується… і… і… — Лі голосно вилаявся. — І відкриває рахунок.
Гаррі й Герміона застогнали разом з ґрифіндорцями. Зрозуміло, що слизеринці з протилежного боку трибун негайно затягли противнючими голосами:
Візлі — дірка-воротар,
Це класнюча роль!..
— Гаррі, — прохрипів хтось йому на вухо. — Герміоно…
Гаррі озирнувся й побачив величезне бородате обличчя Геґріда. Очевидно, той протиснувся сюди повз верхній ряд, де сиділи першо- та другокласники, бо вони мали такий вигляд, ніби по них проїхався трактор. Геґрід чомусь пригинався, ніби не хотів, щоб його помітили, хоч все одно вивищувався над усіма щонайменше на півтора метра.
— Слухайте, — прошепотів він, — чи не могли б ви піти зо мнов? У цю хвилю? Поки всі дивляться гру?
— Геґріде, а чи не можна зачекати? — завагався Гаррі. — До кінця матчу?
— Нє, — відповів Геґрід. — Нє, Гаррі, тепер, конче… поки всі дивляться в інший бік… будь ласочка…
З Геґрідового носа крапала кров. Під очима були свіжі синці. Після Геґрідового повернення до школи Гаррі його ще не бачив так зблизька. Видовище було гнітюче.
— Добре, — відразу погодився Гаррі, — добре, йдемо.
Вони з Герміоною почали протискатися повз незадоволених учнів, яким доводилося вставати і їх пропускати. В тому ряду, де йшов Геґрід, учні не жалілися, а просто зіщулювалися якнайнижче.
— Се з вашого боку дуже люб’язно, направду, — подякував Геґрід, коли вони вже вибралися на сходи. Він нервово озирався навсібіч, поки спускалися з трибун на галявину. — Аби тілько вона не завважила, що ми пішли.
— Маєш на увазі Амбриджку? — запитав Гаррі. — Та ні, там біля неї інквізиторський загін у повному складі, бачиш? Мабуть, очікує під час матчу якоїсь халепи.
— Так, нам би то не зашкодило, — зазирнув Геґрід поза трибуни, пересвідчуючись, що на галявині аж до самої його хижі нікого немає. — Мали би тоді троха більше часу.
— А що таке, Геґріде? — тривожно глянула на нього Герміона, поки вони поспішали до узлісся.
— Зараз будете видіти, — озирнувся Геґрід, бо на трибунах заревіли глядачі. — Хтось, певно, забив?
— Мабуть, Рейвенклов, — важко зітхнув Гаррі.
— Файно… це файно… — неуважно відказав Геґрід.
Галявиною вони мусили за ним бігти, бо він ступав величезними кроками, раз у раз озираючись. Коли дійшли до хатини. Герміона за звичкою повернула ліворуч до дверей, але Геґрід проминув двері й подався на самий краєчок лісу. Підхопив там арбалет, притулений до дерева, і озирнувся, побачивши, що їх біля нього немає.
— Ходіт сюди, — кивнув кудлатою головою.
— У ліс? — отетеріла Герміона.
— Еге ж, — підтвердив Геґрід. — Швидко, поки ніхто нас не ввидів!
Гаррі й Герміона перезирнулися, а тоді кинулися за Геґрідом, що з арбалетом у руках подався в зелену гущавину. Щоб не відстати, Гаррі й Герміоні довелося бігти.
— Геґріде, а навіщо тобі зброя? — запитав Гаррі.
— Про всєк випадок, — знизав широчезними плечима Геґрід.
— Але ж ти не брав арбалета, коли показував нам тестралів, — боязко озвалася Герміона.
— Нє, але ж ми тогди далеко не йшли, — пояснив Геґрід. — Та й тогди в лісі ше був Фіренце.
— А яка різниця, був тоді Фіренце чи не був? — здивувалася Герміона.
— Бо теперка на мене люті всі інші кентаври, от яка різниця, — неголосно відповів Геґрід, озираючись довкола. — Колись вони були… ну не те шоб товариські… але ми якось мирилися. Вони займалися своїми справами, але завше приходили, коли я мав якесь питання. Але то си скінчило.
Він тяжко зітхнув.
— Фіренце казав, що вони розсердилися, бо він пішов на роботу до Дамблдора, — мовив Гаррі й аж спіткнувся об якийсь корінь — так пильно вдивлявся в Геґрідову постать.
— Еге ж, — погодився засмучений Геґрід. — І то ше залегко сказано. Були страшенно люті. Якби я си не втрутив, забили б того бідаку Фіренце до смерти…
— Вони на нього напали? — приголомшено спитала Герміона.
— Так, — хрипко підтвердив Геґрід, продираючись крізь низьке гілля. — Мало не пів табуна.
— І ти зміг їх зупинити? — захоплено і вражено перепитав Гаррі. — Сам?
— А як інакше? Шо я, мав стояти й дивитися, як його вбивают, га? — здивувався Геґрід. — То ше щастя, шо я там проходив, направду… я си гадав, шо Фіренце то запам’ятає, а не буде робити мені дурних попереджень! — додав він раптом сердито.
Гаррі й Герміона спантеличено перезирнулися, але насуплений Геґрід не уточнив, що мав на увазі.
— Отож, — важко дихаючи, провадив він далі, — відтоді всі решта кентаврів на мене люті, а вони в цьому лісі мают величезний вплив… наймудріші тут істоти.
— То ми, Геґріде, прийшли сюди через них? — спитала Герміона. — Через кентаврів?
— Та нє, — відмахнувся Геґрід, — вони тут — приший кобилі хвіст. Певно, вони б могли нам троха всьо ускладнити… але зараз будете виділи, про шо мова.
Так нічого й не пояснивши, він замовк і рухався далі, ступаючи один крок там, де їм доводилося ступати три, тож їм нелегко було не відставати.
Стежка ледве проглядалася, а дерева росли так густо, що в лісі було темно, мов увечері. Вони давно проминули галявину, на якій Геґрід показував їм тестралів, але Гаррі не особливо хвилювався, аж доки Геґрід несподівано зійшов зі стежки й почав кружляти між дерев, прямуючи до темної гущавини.
— Геґріде! — покликав Гаррі, ледве продираючись крізь густі кущі ожини, котрі Геґрід запросто переступав. Йому дуже яскраво пригадалося, що було, коли він якось у цьому лісі зійшов був зі стежки. — Куди ми йдемо?
— Троха далі, — буркнув Геґрід через плече. — Швидко, Гаррі… треба вже си тримати разом.
Було страшенно важко не відставати від Геґріда, тим паче, що гілки й колючі чагарники, які заважали Геґрідові не більше, ніж павутиння, чіплялися Гаррі й Герміоні за мантії, а часом так обплутували, що доводилось зупинятися, щоб вивільнитися з тих обіймів. Гарріні руки й ноги вкрилися незабаром порізами й подряпинами. Вони забилися в такі нетрі, що Геґрідова велика темна постать іноді ледве бовваніла в мороці. У глухій лісовій тиші будь-який звук здавався загрозливим. Тріск малесенької галузочки лунав мов постріл, а найменше шелестіння — як от пурхання звичайнісінького горобця — змушувало Гаррі тривожно вдивлятися в пітьму. Майнула думка, що він ще ніколи так далеко не заглиблювався, не зустрічаючи при цьому жодної істоти. Це було доволі зловісно.
— Геґріде, а ми не могли б засвітити чарівні палички? — тихенько спитала Герміона.
— Е-е… файно, — пошепки погодився Геґрід. — Хоча…
Зненацька він завмер і озирнувся. Герміона наштовхнулася на нього і впала. Гаррі встиг її підхопити над самою землею.
— Певно, станемо на хвильку, аби я… вам дещо сказав, — промовив Геґрід. — Перед тим як іти далі.
— Чудово! — зраділа Герміона, а Гаррі знову поставив її на ноги. Вони обоє проказали
— Файно, — почав Геґрід. — Видите… річ у тім…
Він набрав повні груди повітря.
— Цілком можливо, шо мене звільнят будь-якого дня, — протарабанив він.
Гаррі й Герміона перезирнулися, а тоді знову глянули на нього.
— Ти ж так довго протримався… — невпевнено почала Герміона. — Чому ти думаєш…
— Амбридж гадає, шо то я підкинув їй до кабінету того ніфлера.
— А то не ти? — вирвалося в Гаррі, перш ніж він подумав, що каже.
— Нє, холєра ясна, не я! — обурився Геґрід. — Тілько шось трапиться з магічними істотами, як вона гадає, шо то я. Вона тілько й шукала нагоди спекатися мене, відколи я вернувся сюди. Звісно, я би не хтів нікуди йти, та якби не… ну… певні обставини, шо я вам зараз їх поясню, то я ліпше пішов би й не чекав, поки вона вижене мене на очах у всьої школи, як ту Трелоні.
Гаррі й Герміона почали було протестувати, але Геґрід зупинив їх помахом велетенської руки.