Джоан Роулинг – Бентежна кров (страница 54)

— Ну не кінчений? Сидів би вдома, а не мене обкашлював у машині,— хрипко поскаржився Барклей Страйкові, подзвонивши йому вранці двадцятого, коли Страйк саме відчиняв офіс. О десятій мали відбутися останні в цьому році збори всієї команди, але оскільки двоє не могли прийти, Страйк збори скасував. Він не зміг додзвонитися тільки до Робін — мабуть, вона була вже в метро. Страйк просив її приїхати раніше, щоб можна було до зборів обговорити справу Бамборо.

— Ми тутки до Глазго зібралися,— хрипів Барклей; Страйк поставив чайник.— Але в малої так вушенята болять, що...

— Ага,— відповів Страйк, який сам почувався кепсько, але, мабуть, через утому й надмірне куріння.— Що ж, одужуй і повертайся, коли зможеш.

— Скотина,— рикнув у відповідь Барклей, а тоді пояснив: — Не ти, а Моррис. Щасливого, бляха, Різдва.

Переконуючи себе, що деренчання в горлі, мокра спина й біль за очними яблуками — то просто самонавіювання, Страйк запарив собі горня чаю, а тоді пішов до кабінету й підняв жалюзі. Вітер і злива мотиляли різдвяні вогники над Денмарк-стріт. Як і вчора вранці, святкові оздоби нагадали Страйкові, що він досі не купив подарунків. Він сів за партнерський стіл, чудово розуміючи, що так затягнув з цим завданням, щоб усе зробити за кілька годин і не мучити себе роздумами про те, кому що сподобається. Шибки в нього за спиною поливав дощ. Дуже кортіло піти й лягти в ліжко.

Страйк почув, як відчинилися і зачинилися скляні двері.

— Доброго ранку,— гукнула з приймальної кімнати Робін.— Надворі жах!

— Доброго ранку,— гукнув у відповідь Страйк.— Чайник щойно кипів, зібрання команди не буде. Барклей теж грипує.

— Чорт,— сказала Робін.— А сам ти як почуваєшся?

— Нормально,— відповів Страйк і заходився переглядати нотатки зі справи Бамборо.

Та коли Робін зайшла до кабінету з чаєм в одній руці та власним записником у другій, вона подумала, що вигляд Страйк має аж ніяк не нормальний. Він був блідий, чоло блищало, під очима залягли сірі тіні. Робін причинила по собі двері й сіла, утримавшись від коментарів.

— Власне, і збиратися немає чого,— буркнув Страйк.— Прогресу по всіх справах — дірка від сраки. Балерун чистий. Найгірше, що про нього можна сказати,— це що він полює на її гроші, але батько це й так знає. Подружка Вторака йому вірна, а що Мутний має на ШМ, одному Богові відомо. Ти бачила мій лист про білявку в Сток-Ньюїгтоні?

— Так,— відповіла Робін, уся червона з дощу. Вона намагалася так-сяк розчесати волосся пальцями.— По самій адресі нічого цікавого?

— Ні. Я би припустив, що то родичка. Вона його поплескала по лисині, як прощалися.

— Може, домінатрикс? — припустила Робін.

Почавши працювати в агенції, вона встигла дізнатися про дивні смаки сильних світу цього майже все.

— Я про це думав, але вони прощалися якось дуже... затишно. Але сестри в нього немає, а на вигляд вона молодша за нього. Кузина стала б плескати чоловіка по лисині?

— Ну, до звичайних консультантів і психотерапевтів у неділю ввечері не їздять, але жест майже материнський... може, вона його коуч? Чи якась ворожка?

— А це ідея,— кивнув Страйк, чухаючи підборіддя.— Акціонерам навряд чи сподобається, що голова правління приймає рішення на основі підказок ворожки зі Сток-Ньюїнгтону. Я збирався після Різдва відіслати до тієї жінки Морриса, але він тимчасово вибув з наших лав. Гатчинс працює по дівчині Вторака, а я післязавтра маю їхати до Корнволлу. А ти до Месема коли — у вівторок?

— Ні,— занервувала Робін.— Завтра... в суботу. Пам’ятаєш, ми ще у вересні обговорювали? Я помінялася з Моррисом, щоб...

— А, так, пам’ятаю,— збрехав Страйк. У голові запульсував біль, а від чаю горлу щось не ставало краще.— Без проблем.

Але це означало, що якщо Страйк планує щось подарувати Робін на Різдво, то доведеться це купити та вручити до вечора.

— Я спробую купити квитки на пізніше,— сказала Робін.— Але сам розумієш, Різдво...

— Ні, ти маєш право на відпустку,— відповів Страйк.— Ти не мусиш працювати за безголових дурнів, які примудрилися підхопити грип.

Робін, яка підозрювала, що грип в агенції підхопили не тільки Барклей і Моррис, сказала:

— Ще чаю хочеш?

— Що? Ні,— озвався Страйк, раптом образившись, що вона (як йому здалося) змушує його йти по подарунок.— А з Листоношею взагалі швах, у нас буквально нічого...

— Можливо,— але я не впевнена,— у мене дещо є на Листоношу.

— Що? — здивувався Страйк.

— Наш ведучий учора отримав ще одну поштівку — надіслали на студію. Це вже четверта, придбана в музейній крамниці при Національній портретній галереї, і написано там дуже дивне.

Робін дістала з сумки листівку й передала Страйкові. Це була репродукція автопортрета Джошуа Рейнольдса, який однією рукою прикривав очі, ніби вдивляючись у щось нерозбірливе. На звороті були слова:

Сподіваюся, що це не так, але я підозрюю, що ти показав мою роботу іншим. Невже це правда? Дуже сподіваюся, що ні. Ти здаєшся таким простим і теплим, без жодної манірності. Здавалося б, тобі мало стати гідності самому прийти до мене і сказати, якщо щось не так. Якщо не розумієш, про що я, не зважай.

Страйк подивився на Робін.

— І це означає...

Робін розповіла, що купила в галереї ті три листівки, які Листоноша раніше надсилав ведучому, а тоді довго блукала з ними залами галереї так, щоб їх бачили всі екскурсоводи, аж поки на них не зреагувала схожа на сову жінка в окулярах з товстими скельцями, яка зникла за дверима з написом «Персонал».

— Я тобі про це не розповідала,— сказала Робін,— бо подумала, що мені привиділося. Плюс у неї вигляд був точно як у Листоноші, якою я уявляю цю людину, тож я злякалася, що перетворююся на Талбота, отак довіряючи своїм здогадам.

— Але ж ти наче при своєму глузді? Класна ідея — отак походити по галереї. А оце,— Страйк потрусив листівкою з Рейнольдсом,— показує, що ти влучила просто в яблучко.

— Я не змогла її сфотографувати,— сказала Робін, стараючись не показувати, наскільки приємні їй схвальні слова від Страйка,— але вона була у восьмій залі, і я можу її описати. Великі окуляри, нижча за мене, густе темне волосся... каре. На вигляд років сорок.

Страйк занотував опис.

— Може, сам туди зайду, поки не поїхав до Корнволлу,— сказав він.— Добре, а тепер до Бамборо.

Та ніхто не встиг і слова сказати, як у приймальні задзвонив телефон. Зрадівши, що є на що поскаржитися, Страйк глянув на годинник, підвівся і заявив:

— А вже дев’ята, Пат мала би вже...

І негайно вони почули, як відчиняються скляні двері, як Пат неквапом підходить до столу й відповідає звичним рипучим «баритоном»:

— Детективна агенція Корморана Страйка.

Робін постаралася приховати посмішку. Страйк опустився назад у крісло. В двері постукали, і Пат устромила голову в кабінет.

— Доброго ранку. Телефонує такий собі Грегорі Талбот.

— З’єднайте,— кивнув Страйк, побачив войовничий вираз її очей і додав,— будь ласка. І зачиніть двері.

Пат усе зробила. За мить задзвонив телефон на партнерському столі, і Страйк увімкнув гучний зв’язок.

— Алло, Грегорі. Страйк слухає.

— Алло,— озвався Грегорі. Тон був схвильований.

— Чим я можу вам допомогти?

— Ем... ви пам’ятаєте, що ми робили ремонт на горищі?

— Так,— відповів Страйк.

— Учора я розібрав одну стару коробку,— напруженим тоном сказав Грегорі,— і знайшов під одностроєм і нагородами тата дещо сховане...

— Та не схована вона,— заперечив сердитий жіночий голос десь на фоні.

— Я не знав, що вона там,— мовив Грегорі.— А тепер мама...

— Дай я сама поговорю з ним,— заявила жінка.

— З вами хоче поговорити моя мама,— сказав Грегорі, теж розсердившись.

Голос Грегорі змінився невдоволеним голосом літньої жінки.

— Це містер Страйк?

— Саме так.

— Грегорі вам розповів, як поліція обійшлася з Біллом?

— Так,— відповів Страйк.

— Він міг спокійно працювати далі, коли йому полікували щитоподібну залозу, але йому не дозволили. Він усе їм віддав, служба була його життям. Грег каже, що віддав вам його нотатки?

— Це правда,— відповів Страйк.