Джоан Роулинг – Бентежна кров (страница 40)
Страйк навчив Робін ділити допит на етапи за категоріями: люди, місця, речі. Тож тепер вона спитала в обох жінок:
— Чи були в клініці інші пацієнти, які давали привід для тривоги чи мали якісь особливі стосунки з Мар...
— А! — згадала Айрін.— Пам’ятаєш, Джен, був один з ось такою бородою...— вона поставила долоню на рівень талії.— Пам’ятаєш?
Як то його... Аптон? Аплторп? Джек, ну ти ж пам’ятаєш. Точно пам’ятаєш, Джен, він смердів як бомж, тобі ще одного разу довелося йти до нього додому. Вештався навколо клініки. Жив, здається, на Клеркенвелл-роуд. Ще, бувало, малий з ним ходив. Смішний такий, з отакими вухами.
— А, ці,— згадала й перестала супитися Дженіс.— Але то були не пацієнти Марго...
— Але потім він розповідав перехожим, що то він убив Марго! — збуджено сказала Страйкові Айрін.— Так! Так і казав! Спинив Дороті і сказав їй! Звісно, Дороті поліції нічого не сказала, вважала, що то маячня, дурниці, що він хворий на голову та й годі. А я їй кажу: «А якщо це зробив таки він, а ти нікому не розповіла, га, Дороті?» А той Аплторп таки був псих! Тримав під замком дівчину...
— Айрін, ніхто її не тримав під замком,— перебила Дженіс, вперше виявивши тінь нетерпіння.— Соціальна служба повідомила, шо в неї агорафобія, але ніхто її проти волі ніде не...
— Вона була з привітом,— уперлася Айрін.— Ти сама мені казала. Я вважаю, що треба було забрати в них дитину. Ти мені сама казала, що в квартирі бруд...
— Не можна забирати дітей лише тому, шо люди не прибрали в себе! — твердо заперечила Дженіс. Вона розвернулася до Страйка й Робін.— Так, я одного разу була в Аплторпів, але не думаю, шо вони навіть знали Марго. Тоді все було по-іншому, лікарі мали окремі списки, і Аплторпи були закріплені за Бреннером. Він мені й сказав піти до них і подивитися, як почувається малий.
— Ви пам’ятаєте адресу? Назву вулиці?
— Ой Господи,— нахмурилася Дженіс.— Та наче Клеркенвелл-роуд. Наче так. Я там, бачте, одного разу була. Малий захворів, і Бреннер сказав туди піти — він сам ніколи не ходив до пацієнтів, якшо можна було не ходити. Малий одужував, зате я побачила, шо в тата...
— Психи! — підказала Айрін, киваючи.
— ...нерви хворі,— провадила Дженіс.— Пішла до кухні мити руки й побачила просто на столі купу бензедрину. Я пояснила і батьку, і матері, шо оскільки дитина вже ходить, ліки слід сховати десь у недоступне місце...
— Дуже смішний був малий,— втрутилася Айрін.
— ...після цього я пішла до Бреннера й кажу: «Докторе Бреннер, цей чоловік зловживає амфетаміном». Ми тоді вже знали, шо той препарат викликає залежність. Бреннер, звісно, вирішив, шо я багато на себе беру, ставлячи під сумнів його приписи. Але я переймалася через те й подзвонила до соціальної служби, Бреннеру нічого не сказала. Там усе правильно зробили. Виявилося, шо вони вже до тої сім’ї придивлялися.
— Але там і мати...— почала Айрін.
— Айрін, не можна вирішувати за людей, як їм зручніш! — не витримала Дженіс.— Мама любила свого малого, хай навіть батько в них був... таки дивний був той бідаха,— погодилася вона.— Мав себе за... навіть і не знаю, як назвати... такого собі гуру або чарівника. Вважав, шо може зробити людині пристріт. Розповідав мені про це, як я до них приходила. Взагалі на моїй роботі таких дивних людей бачиш! Я просто казала тоді: «Шо, правда? Овва!» Нема сенсу з ними сперечатися. Але Аплторп уважав, шо може людину зурочити — так ми казали в старі часи. Він боявся, шо малий захворів на краснуху, бо розсердив його. Сказав, шо може таке робити людям... Бідолаха сам скоро помер. За рік по тому, як зникла Марго.
— Правда? — спитала Айрін розчаровано.
— Так. То ти вже поїхала, як вийшла заміж за Едді. Пам’ятаю, його двірники найшли рано-вранці — лежав під мостом на Волтер-стріт. Серце. Упав, а допомогти не було кому. Ше не старий був. Пам’ятаю, доктор Бреннер через те нервував.
— Чому це? — спитав Страйк.
— Бо то він виписав беники, на яких сидів Аплторп, самі розумієте.
На подив Робін, Страйк раптом усміхнувся.
— Але справа не тільки в Аплторпі,— провадила Дженіс, не помітивши в поведінці Страйка нічого дивного.— Тоді ше...
— Тоді всі казали, що десь щось чули, що мали якесь передчуття, ну геть усі,— закотила очі Айрін,— і були ми, так би мовити, безпосередні учасники, і це був просто жах... Вибачте,— поклала вона руки на живіт,— мені терміново треба... даруйте.
Айрін поспіхом вийшла з кімнати. Дженіс провела її поглядом, і через вічний усміх на її обличчі важко було сказати, стурбована вона чи сміється.
— Все нормально,— тихо сказала вона Страйкові й Робін.— Я їй давно кажу, шо лікарка правильно їй забороняє їсти гостре, але вчора їй так уже кортіло того каррі... самотньо їй. Дзвонить мені, просить прийти. Я в неї з учора лишилася ночувати. Едді торік помер, майже до дев’яноста років дожив, сердешний. Так він любив Айрін і дівчат. Вона страшенно за ним скучає.
— Ви почали казати, що хтось ще стверджував, наче знає, що саме сталося з Марго? — м’яко нагадав Страйк.
— Га? А, так... Чарлі Рамедж. Власник сауни. Наче небідна людина, і наче мав шо робити, крім як плескати язиком, але люди всякі бувають.
— Що саме він казав?
— Чарлі мав хобі — мотоцикли. Мав купу тих мотоциклів, ганяв на них за містом. Був упав, зламав обидві ноги, тож я кілька разів на тиждень до нього заходила... тоді вже добрі два роки минуло відтоді, як Марго зникла. Чарлі любив побазікати, й от одного дня каже мені ні сіло ні впало, шо бачив Марго
— Що саме він сказав вам? — спитала Робін.
— Сказав, шо поїхав мотоциклом на північ і зупинився під тією великою церквою у Лемінгтон-Спа, сів собі під стіною, п’є каву, їсть бутерброд, аж тут бачить за огорожею жінку, яка ходить по цвинтарю і дивиться на могили. І наче вона не в жалобі чи шо, а просто з цікавості роздивляється. І волосся мала чорне, за його словами. І він їй гукає: «Гарно, га?» А вона обертається до нього — і це Марго, божився Чарлі, хай, каже, осліпну, якшо не Марго... тільки волосся пофарбувала. Чарлі її спитав, чи вони не знайомі, а вона засмутилася і пішла.
— І він стверджував, що це сталося за тиждень після зникнення Марго? — спитала Робін.
— Так, і казав, шо тому й упізнав її, шо всюди в газетах був її портрет. Я питаю: «Чарлі, а ти поліції про те казав?» Він мені: «Так, казав». У нього, бачте, був друг-полісмен, не остання там людина, і Чарлі йому сказав. Але я більше нічо’ про ту історію не чула, тож самі розумієте...
— Рамедж вам про це розповів у 1976 році? — спитав Страйк, записуючи.
— Мабуть, шо тоді,— нахмурилася, пригадуючи, Дженіс. До кімнати повернулася Айрін.— Кріда саме спіймали, тому й тема згадалася. Чарлі читав про суд у газеті й каже... спокійний такий: «Та нє,
він нічо’ не зробив Марго Бамборо, бо я її бачив після того, як вона зникла».
— Марго була якось пов’язана з Лемінгтон-Спа, ви не знаєте? — спитала Робін.
— Про що це ви? — різко спитала Айрін.
— Та то таке,— відповіла Дженіс.— Дурниця, яку мені розказав один пацієнт. Про фарбовану Марго на цвинтарі. Ну, ти знаєш.
— У Лемінгтон-Спа? — незадоволено спитала Айрін. У Робін склалося враження, що вона ремствує на подругу, яка опинилася в центрі уваги, поки Айрін ходила до вбиральні.— Ти мені про таке не розповідала. Це коли таке було?
— Ой... та десь у сімдесят шостому,— трохи знітилася Дженіс.— Ти, мабуть, саме народила Шерон. Нашо тобі були якісь казочки від Чарлі Рамеджа?
Айрін взяла ще одне печиво, суплячись.
— Я хотів би тепер поговорити про власне клініку,— сказав Страйк.— Чи було з Марго легко...
— Працювати? — спитала Айрін, явно вважаючи, що тепер її черга, адже кілька хвилин увага Страйка належала Дженіс.— Ну, особисто для мене...
Вона зробила паузу — ніби епікуреєць, що готується до нової насолоди.
— ...якщо абсолютно чесно, то Марго була з тих людей, які вважають, що все про все знають найкраще. Вона вічно вчила всіх жити, працювати, чай запарювати, вічно...
— Ой, Айрін, та не така вона була погана,— буркнула Дженіс.— Мені вона подобалася.
— Припини, Джен,— велично заперечила Айрін.— Вона думала, що як вона така великорозумна, то всі навколо тупі! Добре, може, про тебе вона так не думала,— закотила очі Айрін, бо Дженіс почала хитати головою,— а про мене точно! Так зі мною поводилася, ніби я дурна дурепа. Навіть не зверхньо! Але я не те щоб її прямо не любила! — поспішно додала Айрін.— Ні, не аж так. Але така була перебірлива! Так собою пишалася! Забула, з якої грязі випнулася в князі.
— А що ви про неї думали? — спитала Робін у Дженіс.
— Я...— почала Дженіс, але Айрін її перебила.
— Та припини, Джен, вона була снобка! Вийшла за багатого лікаря — той будинок у Гемі ого-го скільки коштував! Усе було про неї одразу зрозуміло — сама он як влаштувалася, а тут нам ходить і проповідує емансипацію: мовляв, заміжжя — то не головне, не кидайте кар’єру, ля-ля-ля і все таке. І завжди знаходила, до чого прискіпатися.
— А що саме вона...
— По телефону відповідаєш не так, з пацієнтами розмовляєш не гак, одягаєшся теж... «Айрін, я думаю, що в такій блузці на роботу не ходять». Та вона в «Плейбої» працювала! Така лицемірка! Ні, я не прямо не любила,— повторила Айрін.— Просто хочу, щоб у вас склалося повне враження... А, Джен, ти пам’ятаєш, вона нам ще не дозволяла робити гарячі напої? Від інших двох лікарів я не чула, що ми, бачте, не знаємо, що робити з чайним пакетиком...