Джоан Роулинг – Бентежна кров (страница 31)

Страйк рохнув.

— Ти перший почнеш про справу Бамборо чи я? — спитала Робін.

— Почни ти,— озвався Страйк, жуючи,— бо я з голоду конаю.

— Добре,— кивнула Робін.— Що ж, є добрі новини, а є погані. Погані: майже всі, кого мені вдалося знайти, померли, а кого ще не знайшла — мабуть, теж уже на тому світі.

Вона розповіла Страйкові про покійних Біллі Ломакса, Альберта Шиммінгза, Вілму Бейліс і Дороті Оукден і про свої спроби вийти на зв’язок з їхніми родичами.

— Ніхто поки що не озвався, крім синів Шиммінгза, які злякалися, що ми журналісти й хочемо повісити зникнення Марго на їхнього батька. Я постаралася запевнити, що це не так. Сподіваюся, вийде.

Страйк перервав методичне споживання сандвіча, щоб перехилити одразу пів чашки чаю, і сказав:

— У мене схожі проблеми. Ті дві жінки, що вовтузилися біля таксофонів, недоступні. Рубі Елліот, яка їх бачила, і мати й донька Флюрі — тобто вони самі — померли. Але всі мають живих нащадків, тож я їм написав. Поки що відповів тільки онук Флюрі, який не розуміє, що я в біса хочу. А от у доктора Бреннера, наскільки я виявив, живих родичів не лишилося. Він не мав ні дружини, ні дітей, і його покійна сестра так само була незаміжня і бездітна.

— А ти знаєш, скільки є жінок, яких звати Аманда Байт? — спитала Робін.

— Можу уявити,— кивнув Страйк і відкусив від сандвіча.— Я саме тому її тобі й віддав.

— Ти...

— Та жартую,— усміхнувся на вираз її обличчя Страйк.— А що Пол Сатчвелл і Глорія Конті?

— Ну, якщо вони померли, то не в Британії. Але ось дивина. Я не можу знайти і згадки про жодного з них після 1975 року.

— Збіг,— звів брови Страйк.— Датвейт — мігрені від стресу, мертва коханка — теж зник. Він або за кордоном, або змінив прізвище. Після сімдесят шостого року я не знайшов ні його адреси, ні свідоцтва про смерть. Але скажу, що на його місці я теж змінив би прізвище. Преса йому зробила кепську рекламу, правда ж? Працювати не вміє, спить з дружиною колеги, надсилає квіти жінці, яка потім зникає...

— Ми не знаємо, чи то були квіти,— буркнула Робін у свою чашку.

«Бувають, Страйку, й інші подарунки».

— Ну, тоді цукерки. Суть від того не змінюється. Важче зрозуміти, чому з радарів зникли Сатчвелл і Конті,— додав Страйк, потираючи неголене підборіддя.— Преса доволі швидко втратила до них цікавість. А якби Конті просто взяла прізвище чоловіка, ти б легко знайшла її в інтернеті. Глорій Конті навряд чи так само багато, як Аманд Байт.

— Я подумала, що вона могла виїхати до Італії,— сказала Робін.— Гі батька звали Рикардо. Може, має там родичів. Я написала кільком Конті з «Фейсбуку», але ті, що озвалися, Глорії не знають. Я кажу, що проводжу дослідження генеалогій, бо боюся, що вона не відповість, якщо одразу згадати Марго.

— Це ти правильно,— кивнув Страйк, досипаючи в чай цукру.— Так, Італія — це слушна ідея. Вона була молода, може, вирішила змінити декорації. А от зникнення Сатчвелла — дивина. З фото не скажеш, що то полохливий чоловік. Він мав би десь випливти зі своїми картинами.

— Я шукала на виставках, на аукціонах, у галереях. Але враження таке, що він у повітрі розчинився.

— Ні, в мене трохи прогресу таки є,— мовив Страйк, доїв сандвіч і дістав записник.— Коли сидиш у лікарні, можна на диво плідно попрацювати. Я знайшов чотирьох живих свідків, один уже згодився поговорити: Грегорі Талбот, син Білла, який з’їхав з глузду й почав малювати пентаграми в звітах. Я назвався, пояснив, на кого працюю, і Грегорі виявився не проти поговорити. Іду до нього в суботу, якщо хочеш — приєднуйся.

— Не можу,— засмутилася Робін.— У Морриса й Енді сімейні справи, ми з Барклеєм взяли вихідні на себе.

— А,— озвався Страйк,— шкода. Так, ну я ще знайшов двох жінок, які працювали разом з Марго в клініці,— провадив він, гортаючи записник.— Медсестра Дженіс зберегла прізвище від першого шлюбу, і це допомогло її знайти. Адреса, яку дав мені Ґупта, застаріла, але я її відстежив звідти. Живе на вулиці Найтинґейл-Ґров у Гізер-Ґріні. А Айрін Булл тепер стала місіс Айрін Гіксон. Вона вдова успішного забудовника. Живе в Гринвічі на Серкус-стріт.

— Ти їм дзвонив?

— Вирішив спершу написати,— відповів Страйк.— Жінки немолоді, обидві мешкають самі... Я сказав, хто ми і хто нас найняв, тож вони матимуть час перевірити, чи ми не шахраї, може, зв’яжуться з Анною.

— Гарний план,— схвалила Робін.

— Так само вчиню з Уною Кеннеді, подругою, яка того вечора чекала на Марго в пабі, щойно впевнюся, що не помилився. Анна казала, що вона живе у Вулвергемптоні, але цю жінку я знайшов у Анику. За віком підходить, зараз на пенсії, але вона була вікарієм.

Робін насмішило обличчя Страйка, на якому змішалися недовіра й відраза.

— А що не так з вікаріями?

— Та нічого,— відповів він і за мить додав,— аж такого. Але в шістдесяті Уна працювала в «Плейбої». На тому фото з Марго поруч стоїть саме вона — в газетах підписано. Ти не думаєш, що перетворення плейбоївської кролички на вікарія — дивна історія?

— Цікавий життєвий шлях,— визнала Робін,— але перед тобою тимчасова секретарка, яка тепер працює детективом. І щодо Уни,— додала вона, діставши з сумки «Демона з Райського парку» і розгорнувши книжку.— Хотіла тобі дещо показати. Ось,— вона простягнула книжку Страйкові.— Прочитай те, що я обвела олівцем.

— Та я вже всю книжку прочитав,— запротестував Страйк.— Про який саме...

— Будь ласка,— попросила Робін,— просто почитай те, що я обвела.

Страйк витер руки паперовою серветкою, взяв у Робін книжку й зачитав абзаци, які вона відмітила.

Незадовго до зникнення Марго Бамборо записалася в приватний пологовий будинок на Брайд-стріт в Ізлінгтоні, де в 1974 році робили таємні аборти.

Цей пологовий будинок зачинився в 1978 році; архівів, де зазначалося б, чи зробили Бамборо операцію, не збереглося. Однак автор книжки «Що ж сталося з Марго Бамборо?» натякає на те, що її іменем могла скористатися подруга. Він відзначає, що ця жінка (ірландка й теж колишня плейбоївська кроличка), з якою Бамборо буцімто планувала зустрітися того вечора, мала всі причини підтримувати версію про зустріну пабі навіть після смерті Бамборо.

До пологового будинку на Брайд-стріт усього вісім хвилин пішки від підвалу Денніса Кріда на Ліверпуль-роуд. Таким чином, лишається імовірність, що Марго Бамборо не збиралася того вечора до пабу і збрехала, щоб захистити себе чи подругу, тож і викрасти її могли не в Клеркенвеллі, а неподалік оселі Кріда біля Райського парку.

— Що за!..— вигукнув Страйк, ніби громом уражений.— У моїй книжці про це жодного слова! У тебе тут три додаткові абзаци.

— Я так і подумала, що ти міг цього не читати,— задоволено кивнула Робін.— У тебе навряд чи перше видання, а в мене — перше. Ось, дивися,— додала вона та прогорнула книжку, яку Страйк так і тримав у руках, на кінцеві сторінки.— Бачиш примітку? «Що ж сталося з Марго Бамборо?», К. Б. Оукден, 1985 р. Тільки ця книжка так і не побачила полиць,— додала Робін.— Пішла на макулатуру. Автор оцього,— вона постукала по «Демону з Райського парку»,— видно, читав сигнальний примірник. Я трохи покопала,— провадила Робін.— Усе це сталося в доінтернетну добу, але я знайшла кілька згадок про ту книжку — в юридичних статтях про наклеп і призупинення публікації. Рой Фіппс і Уна Кеннеді подали спільний позов проти К. Б. Оукдена й виграли справу. Книгу Оукдена вилучили, а «Демона з Райського парку» швидко передрукували, вирізавши образливий шматок.

— Оукден? — перепитав Страйк.— То не...

— ...син Дороті, секретарки в клініці. Саме так. Повне ім’я: Карл Брайс Оукден. Знайшла, що він жив у Волтемстоу, але він звідти виїхав, і сліду я поки що не знайшла.

Страйк перечитав пасаж про пологовий, а тоді сказав:

— Якщо Фіппс і Кеннеді домоглися вилучення книжки, то, мабуть, переконали суддю, що написане там — брехня частково чи повністю.

— Це ж треба вигадати таку брехню, правда? — спитала Робін.— Мало того, що він заявив, що Марго зробила аборт, то ще натякнув, що аборт зробила Уна та прикривала Марго того вечора...

— Дивно, що юристи це не зупинили ще на етапі публікації,— сказав Страйк.

— Книжку Оукдена видало маленьке видавництво,— пояснила Робін.— Я їх теж пошукала. Невдовзі після вилучення його книжки вони пішли з бізнесу. Можливо, вони взагалі не переймалися юридичними питаннями.

— Самі собі нашкодили,— мовив Страйк,— але якщо тільки це не прикре самогубство, навряд чи все там аж повністю вигадане. Якесь же підґрунтя в цього було. Оцей тип,— Страйк підняв «Демона з Райського парку»,— був серйозним журналістом. Він не став би спиратися на щось бездоказове.

— А в нього ми можемо спитати? Чи він теж...

— ...помер, так.

Страйк на мить замислився, тоді провадив:

— Запис був, вочевидь, на ім’я Марго. Питання в тому, чи це вона зробила операцію, чи хтось скористався її іменем, не питаючи дозволу.

Страйк перечитав перші рядки уривка.

— Дати запису немає. «Незадовго до зникнення...» Розпливчасте формулювання. Якби призначено було на день зникнення, автор так би й написав. Це була б велика новина, поліція точно зацікавилася б. А з цим «незадовго до зникнення» думай що хочеш.

— Але ж це все одно збіг? — спитала Робін.— Те, що вона записалася до клініки неподалік будинку Кріда?

— Так,— відповів Страйк, а тоді замислився.— Взагалі не знаю. Чи збіг? Багато було клінік, де робили аборти, у Лондоні в 1974 році?