Джоан Роулинг – Бентежна кров (страница 30)

Виникла пауза.

— Я тебе засмутив, так? — спитав Моррис.

— Ні, не засмутив,— відповіла Робін. Урешті-решт, «засмутив» і «розізлив» — різні речі.

— Я зовсім не хотів...

— Ти мене не засмутив, Соле. Я просто нагадую тобі, що саме погодили ми на нараді.

— Гаразд,— озвався Моррис.— Добре. Слухай... ти чула анекдот про шефа, який сказав секретарці, що в компанії проблеми?

— Hi,— крізь зціплені зуби відповіла Робін.

— Каже такий: «Доведеться продати телевізор, шафу й диван з кабінету...» А вона: «Але чому диван, мене що, звільнено?»

— Ха-ха,— відповіла Робін.— Добраніч, Соле.

«Нащо я сказала оте „ха-ха“?» — сердито запитала в себе Робін, відкладаючи мобільний.— Чому не сказала, щоб не розповідав мені більше тупих анекдотів? Можна було взагалі промовчати! І нащо я вибачилася, що прошу його робити домовлене на нараді? Чого я його підмаслюю?»

Вона пригадала всі ті рази, коли прикидалася перед Метью. Удавані оргазми — ніщо порівняно з удаванням, ніби всі ті історії з клубу регбі, уже двадцять разів розказані, досі смішні й цікаві, хоча кожна з тих історій просто виставляла його найрозумнішим і найдотепнішим чоловіком на світі.

«Нащо ми це робимо? — спитала себе Робін, бездумно беручи „Демона з Райського парку".— Нащо так стараємося тримати мир, не сердити їх?»

«Бо вони,— відповіли їй сім примарних чорно-білих облич позаду портрета Денніса Кріда,— здатні на страшні речі, Робін. Ти знаєш, на які: глянь на шрам у себе на руці, пригадай маску горили».

Проте Робін знала, що підіграла Моррисові з іншої причини. Вона не думала, що Моррис стане буйним чи жорстоким, якщо вона не буде сміятися з дурних анекдотів. Ні, тут інше. Робін, єдина донька в родині, де багато синів, змалечку була навчена всім підігрувати, навіть попри той факт, що мама в неї була цілком емансипована. Так сталося не навмисно, але на психотерапії, куди Робін ходила після нападу, на згадку про який лишився шрам у неї на руці, вона зрозуміла, що змалечку грала роль «безпроблемної дитини», яка не нарікає, яка завжди слухається. Робін була на рік старша за Мартина, «проблемну дитину» Еллакоттів: некерованого й упертого, несхильного до навчання чи сумлінності; маючи двадцять вісім років, він досі жив з батьками; з ним серед братів у Робін було найменше спільного. (Однак саме Мартин зацідив Метью в обличчя в день її весілля, а коли вона востаннє навідувалася додому, то мимоволі обійняла його, коли брат почув, скільки клопоту завдає Метью з розлученням, і запропонував знову натовкти йому пику).

Холодний дощ бризкав на шибку позаду обіднього столу. Вольфганг знову міцно заснув. Робін не відчувала в собі сили переглядати

профілі ще п’ятьох десятків Аманд Байт. Узявши «Демона з Райського парку», вона завагалася. Робін дотримувалася правила (бо довго й тяжко працювала над собою і не хотіла втратити нинішній рівень психологічного спокою) не читати книжку після настання темряви й на ніч. Урешті-решт, підсумок усього, про що там ідеться, можна легко знайти в інтернеті: немає потреби слухати власні оповідки Кріда про те, що саме він заподіяв кожній із замордованих жінок.

Однак вона взяла своє какао, розгорнула книжку на закладці, яку зробила з чека з супермаркету, й почала читати з того місця, на якому закінчила кілька днів тому.

Переконаний, що Бамборо стала жертвою серійного вбивці, нині відомого як Ессекський Різник, Талбот нажив ворогів серед колег, які не сприймали його одержимості цією теорією.

— Це назвали достроковою відставкою,— каже один з колег,— але фактично його відсторонили. Казали, що він утратив цікавість до всього, крім Різника, але дивіться, минуло дев’ять років, і досі ніхто не запропонував кращої версії.

Рідні Марго Бамборо не впізнали нічого з невпізнаних прикрас чи предметів білизни, знайдених у підвалі Кріда, коли його арештували в 1976 році, хоча чоловік Бамборо, доктор Рой Фіппс, припустив, що потьмянілий і розчавлений срібний медальйон, можливо, нагадує той, що був на лікарці в день її зникнення.

Однак нещодавно опублікована оповідь про життя Бамборо «Що ж сталося з Марго Бамборо?»^[4], автором якої є син близької подруги зниклої, містить одкровення про приватні справи лікарки, які відкривають цілком новий напрям розслідування — і вказують на можливий зв’язок з Крідом. Незадовго до зникнення Марго Бамборо записалася в приватний пологовий будинок на Брайд-стріт в Ізлінгтоні, де в 1974 році робили таємні аборти.

16

Поглянь на нього, Бритомартпо, і скажи, Чи бачила колись подібну велич;

Йому немає рівні між мужів:

Ступає гордо цей шляхетний велет.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Минуло чотири дні. О п’ятій п’ятнадцять ранку спальний поїзд «Нічна Рив’єра» зупинився на вокзалі Паддинґтон. Страйк спав погано й уночі все дивився, як тягнеться за вікном купе сіра примара так званої Англійської Рив’єри. Постіль він не розстилав, протеза не знімав, від сніданку на пластиковій таці відмовився й одним з перших ступив на перон з речмішком на плечі.

Ранок був морозний, і Страйкове дихання хмаркою вилітало з рота, коли він ішов платформою. Брунелівські сталеві арки вигиналися над ним, мов ребра синього кита, крізь скляну стелю видно було сіре небо. Неголений і з відчуттям дискомфорту в куксі, яку минулого вечора не торкнувся пом’якшувальний крем, Страйк дійшов до лавки, сів, нарешті закурив, а тоді дістав телефон і набрав Робін.

Він знав, що вона не спить, бо цю ніч Робін провела в Страйковому «БМВ», припаркованому під будинком ведучого прогнозу погоди — виглядала Листоношу. Поки Страйк був у Корнволлі, спілкувалися головно через есесмеки, бо вони з Люсі розривалися між шпиталем у Труро й будинком у Сент-Мосі, по черзі то сидячи біля Джоан, у якої випало волосся, а імунна система розвалилася під тиском хіміотерапії, то підтримуючи Теда, який майже не їв. Від’їжджаючи до Лондона, Страйк приготував велетенський казан каррі й лишив у холодильнику поруч з пирогами, які спекла Люсі. Підносячи цигарку до губ, він відчув аромат кмину від власних пальців; а якщо зосереджувався, то міг легко пригадати смертоносний душок лікарняного антисептику, крізь який пробивався сморід сечі: ці запахи заступали собою подих холодного металу, дизелю і кави, аромат якої долітав від «Старбаксу» неподалік.

— Привіт,— сказала Робін, і її голос дещо ослабив — як Страйк і очікував — тугий вузол тривоги в нього всередині.— Що сталося?

— Нічого,— здивувався Страйк, аж тут згадав, що п’ята ранку.— А, вибач... це не щось термінове, просто оце тільки зійшов з поїзда. Хотів спитати, чи ти не хочеш поснідати перед тим, як поїдеш додому спати.

— О, чудова ідея,— озвалася Робін з таким щирим задоволенням, що Страйк відчув себе не таким і втомленим,— бо в мене є новини по справі Бамборо.

— Клас,— відповів Страйк,— у мене теж. Зустріч не завадить.

— Як Джоан?

— Та не дуже. Вчора відпустили її додому. Приставили до неї макмілланівську медсестру. Тед ніякий. Люсі лишилася з ними.

— Ти теж міг лишитися,— сказала Робін.— Ми б упоралися.

— Та нічого,— відповів Страйк, мружачи очі від диму власної цигарки. Крізь хмари прорвався промінчик передзимового сонця й освітив недопалки на кахляній підлозі.— Я обіцяв повернутися на Різдво. Де зустрінемося?

— Ну, я планувала зазирнути до Національної портретної галереї, перш ніж їхати додому, тож...

— Що-що ти планувала? — здивувався Страйк.

— Зазирнути до Національної портретної галереї. Поясню, як зустрінемося. Ти не проти здибатися десь у тих місцях?

— Мені все одно куди,— відповів Страйк,— тут метро під боком. Поїду тобі назустріч, хто перший знайде кав’ярню, напише другому.

За сорок п’ять хвилин Робін зайшла до кав’ярні «Нотатки» на Сент-Мартин-лейн, де вже було людно, попри ранню годину. За дерев’яними столами (деякі були завбільшки як кухонний стіл її батьків у Йоркширі) сиділо повно молоді з ноутбуками й бізнесменів, які забігли поснідати перед роботою. Стоячи в черзі перед довгим шинквасом, Робін старанно ігнорувала випічку й солодощі, виставлені у вітрині: на нічне стеження вона брала з собою бутерброди, і цього (строго сказала собі Робін) цілком достатньо.

Взявши капучино, вона рушила до столу в глибині кав’ярні, за яким Страйк читав «Таймз» під металевим канделябром, схожим на здоровенного павука. За ці шість днів Робін встигла забути, який він сам здоровий. Зігнутий над газетою, Страйк був їй схожий на чорного ведмедя: обличчя в щетині, запихається сандвічем з беконом і яйцем. Приємно було просто глянути на нього. Мабуть, подумала вона, то їй просто аж настільки набридли чисто виголені, стрункі, привабливі чоловіки, які, подібно до аромату туберози, здавалися принадними — але з часом викликали бажання тікати від них світ за очі.

— Привіт,— сказала Робін, сідаючи навпроти.

Страйк звів очі, і негайно її довге сяйливе волосся й аура доброго здоров’я здалися йому протиотрутою від лікарняної смердоти розпаду, в якій він провів минулі п’ять днів.

— Щось ти не вбита, ніби й не провела цілу ніч без сну.

— Не знаю, комплімент це чи звинувачення,— звела брови Робін.— Бо я таки провела цілу ніч без сну, а Листоноша так і не з’явився — чи не з’явилася,— хоча вчора на адресу студії надіслали ще одну поштівку. Листоноші, бачте, сподобалася його усмішка в кінці вівторкового випуску.