Джоан Роулинг – Бентежна кров (страница 164)
— Знайдете тіло Луїзи Такер в М54,— сказав Крід, і Страйк зрозумів, що ця підказка вигадана заздалегідь, і був переконаний: якби він сказав, що його найняли Такери, це була би підказка щодо Марго. Крідові потрібно було вірити, що Страйк не отримав того, чого хотів. Потрібно було, щоб його було зверху.
— Ясно,— сказав Страйк і обернувся до доктора Біджрала.— Ходімо?
— М54, гаразд, Корморане? — гукнув Крід.
— Я вас почув,— відповів Страйк.
— Перепрошую, що не допоміг з лікаркою Бамборо! — гукнув Крід, і Страйк чув у його голосі задоволення від того, як він зірвав плани детектива.
Страйк востаннє обернувся й, більше не вдаючи сердитого, теж широко посміхнувся.
— Я тут був через Луїзу, дурний вилупку. Я знаю, що ви ніколи й не були знайомі з Марго Бамборо. Її вбив набагато вправніший серійний убивця, ніж ви. І щоб ви знали,— докинув Страйк, коли санітар забряжчав ключами, а на обвислому, обрезклому Крідовому обличчі зринуло збентеження,— як на мене, ви хворі на всю голову, і якщо комусь цікава моя думка, то я згноїв би вас у Бродмурі.
69
Проговоривши з доктором Біджралом майже годину, протягом якої приголомшений психіатр подзвонив у Скотланд-Ярд, детектив вийшов з лікарні, почуваючись так, наче пробув там удвічі довше, ніж насправді. Село Кроуторн на зворотній дорозі до Лондона не входило у Страйкові плани, але він зголоднів, і хотів зателефонувати Робін, і відчував потужне бажання опинитися серед звичайних людей, які живуть звичайним життям, щоб стерти спогад про порожні лункі коридори, брязкання ключів і велетенські зіниці Денніса Кріда.
Страйк припаркувався біля пабу, закурив цигарку, про яку мріяв уже дві з половиною години, а потім увімкнув телефон. Він уже проґавив два дзвінки від Браяна Такера, але замість передзвонити старому, Страйк натиснув номер Робін. Вона відповіла на другому гудку.
— Що трапилося?
Страйк усе їй розповів. Коли він закінчив, запала коротка пауза.
— Ану повтори підказку,— напружено перепитала Робін.
— «Знайдете її в М54».
— Не
— Може, йшлося і про шосе, але він точно сказав «в».
— Довжина М54 — понад двадцять миль.
— Отож-бо.
Почала проявлятися реакція на події: замість тріюмфу, Страйк відчував утому й напруження. У телефоні почувся гудок, і Страйк глянув на екран.
— Це знову Браян Такер, намагається додзвонитися,— пояснив він Робін.
— І що ти йому скажеш?
— Правду,— важко промовив Страйк, видуваючи дим у відчинене вікно.— Доктор Біджрал уже подзвонйв у Скотланд-Ярд. Проблема в тому, що коли підказка нічого не означає або її неможливо розшифрувати, Такер знатиме, що його доньку вбив Крід, але ніколи не поверне тіло. Це дуже вписується у Крідові ідеї про вічні тортури.
— Але отримати зізнання — це вже щось, правда? — мовила Робін.
— Такер кількадесят років уже був переконаний, що її вбив Крід. Зізнання без тіла не загоїть рани. Крід, знаючи, де тіло, й не кажучи, стане тим, хто сміється останнім... Як там у Британській бібліотеці?
— А, нормально,— відповіла Робін.— Я кілька годин тому знайшла Джоанну Гаммонд.
— І? — спитав Страйк, знову повертаючи бойову готовність.
— У неї на обличчі була велика родимка. На лівій щоці. Можна роздивитися на весільній світлині в місцевій газеті. Зараз тобі надішлю.
— А базилік...
— Це на звороті її некрологу. В одній з місцевих газет.
— Святий Боже,— зронив Страйк.
Запала довша пауза. У Страйка в телефоні знову почувся гудок: це Робін надіслала йому фото.
Відкривши його, він побачив весільну пару з 1969 року: на розмитій чорно-білій світлині широко всміхалася білозуба чорнява наречена з кучерявим волоссям, у мереживній сукні під горло, на голові — капелюшок-таблетка з серпанком, а на лівій щоці — велика родимка. Над її плечем вивищувався неусміхнений блондин. Чоловік, одружений усього кілька хвилин, уже мав такий вигляд, наче готовий замахнутися бейсбольною биткою.
— За класифікацією Шмідта вона була не Стрільцем,— тим часом говорила Робін, і Страйк приклав телефон до вуха,— а Скорпіоном...
— ...що їй, на думку Талбота, пасувало більше — через мушку на щоці,— зітхнув Страйк.— Слід було мені переглянути всі визначення знаків, коли ти дізналася про Шмідта. Може, ми швидше б докопалися.
— А що робити з Датвейтом?
— Я йому подзвоню,— відповів Страйк, мить помовчавши.— Просто зараз. А потім передзвоню тобі.
У нього буркотіло в животі, коли він зателефонував у готель «Аллардис» у Скегнессі й почув знайомий сердитий шотландський акцент Донни, Датвейтової дружини.
— О Господи,— вигукнула вона, коли Страйк представився.— А тепер що?
— Не хвилюйтеся, нічого такого,— збрехав Страйк; чутно було, як на фоні грає радіо.— Просто хотів ще раз перевірити кілька моментів.
— Стіве! — крикнула вона, відставивши слухавку.— Це він!
Почулися кроки, а далі в трубці прозвучав голос Датвейта — наполовину сердитий, а наполовину переляканий.
— Чого вам треба?
— Хочу розповісти вам, що, на мою думку, сталося під час вашого останнього прийому в Марго Бамборо,— відповів Страйк.
Він говорив дві хвилини, і його ніхто не перебивав, але Страйк був певен, що Датвейт ще тут, бо в телефоні чувся віддалений гамір пансіону. Коли Страйк закінчив реконструкцію останньої Датвейтової консультації, запала мовчанка — чулося тільки радіо, яке грало «Blame» Келвіна Гарриса.
— Hy? — сказав Страйк.
Він знав, що Датвейт не хоче все підтверджувати. Датвейт — боягуз і слабак, який тікає від проблем. Він міг би запобігти наступним смертям, якби мав мужність розповісти все, що знає, але він злякався за власну шкуру, злякався, що в очах газетних читачів видасться тупим нікчемою, замішаним у злочині. Отож він утік і тільки все погіршив, і це мало жахливі наслідки, від яких він знову втік, навіть до кінця не зізнаючись собі, чого він так боїться, забуваючись за допомогою пиятики, караоке й жінок. А тепер Страйк поставив його перед страшним вибором, який і вибору-то не залишав. Як і Вайолет Купер, Стіва Датвейта до кінця життя супроводжуватиме огуда в’їдливої громадськості, й було б набагато краще, якби він прийшов до Талбота сорок років тому: тіло Марго Бамборо знайшли б швидше, вбивцю поставили б перед судом, і більше ніхто не вмер би.
— То я маю рацію? — запитав Страйк.
— Так,— нарешті озвався Датвейт.
— О’кей, що ж, послухайтеся моєї поради: просто зараз ідіть до своєї дружини і все їй розкажіть, поки цього не зробила преса. Бо від неї заховатися не вдасться.
— Чорт,— стиха вилаявся Датвейт.
— Тоді побачимося в суді,— кинув Страйк, натиснув відбій і одразу ж передзвонив Робін.
— Він усе підтвердив.
— Корморане,— промовила вона.
— Корморане,— повторила Робін.
— Що?
— Здається, я знаю, що таке М54.
— Не...
— ...шосе? Ні. М54 — це зоряне скупчення...
— Це що?
— Кулясте скупчення зірок.
— Зірок? — перепитав Страйк, і в нього душа впала у п’яти.— Постривай...