Джоан Роулинг – Бентежна кров (страница 159)
Вранці наступного дня дідусь відвіз мене в аеропорт. Ми вигадали історію для Луки, коли він прийде шукати мене. Вони мали сказати, що в мене з’явилися сумніви, бо він розпускав руки, і що я полетіла в Італію — поживу там у татових родичів, щоб мати змогу все добре обміркувати. Ми навіть записали якусь вигадану адресу, щоб дати йому. Не знаю, чи писав він колись на ту адресу листи... Ось і все,— підсумувала Глорія, відкидаючись на офісному кріслі.— На свою першу роботодавицю я пропрацювала сім років і навіть отримала невисоку посаду на її фірмі. До Лондона я не навідувалася, допоки не дізналася, що Лука нарешті одружився,— вона зробила ще ковток з келиха, якого наповнив її чоловік.— Його перша дружина допилася до смерті в тридцять дев’ять років. Він дуже її бив. Я все це довідалася пізніше.
— І я більше ніколи про себе не брехала,— додала Глорія, піднімаючи підборіддя.— Ніколи не перебільшувала, не вдавала, казала тільки чисту правду, приховувала лише одне. До сьогодні єдиною людиною, яка знала про аборт, був Гюґо, а тепер знаєте ще ви двоє.
Навіть якщо ви дізнаєтеся, що за зникненням Марго стояв Лука, й мені доведеться до кінця життя жити з докорами сумління, мій обов’язок перед нею — казати правду. Ця жінка врятувала мене, і я ніколи, ніколи не забувала її. Вона була однією з найхоробріших і найдобріших людей у моєму житті.
67
Вони подякували Глорії за витрачений час і за чесність. Попрощавшись із нею, Страйк і Робін довго сиділи за партнерським столом, поринувши в задуму, поки Страйк не запропонував Робін відерце сухої локшини, яку тримав у офісі як перекуску. Робін відмовилася й натомість без ентузіазму дістала з сумки пакетик горіхів і розірвала його. Наливши у своє відерце гарячої води, Страйк повернувся за стіл, виделкою помішуючи локшину.
— Вправність,— сказав він, знову сідаючи,— ось що мене гризе. Її слідів реально ніде не можна знайти. Або злочинець був неймовірно розумний, або йому безпрецедентно щастило. І на цю роль і досі найкраще пасує Крід, а Лука Риччі — на другому місці.
— От тільки це не міг бути Лука. У нього алібі: Глорія.
— Але ж вона каже: в нього були знайомі, які могли подбати, щоб людина зникла,— бо якщо Марго викрали на вулиці, які шанси, що це могла реально зробити одна людина? Навіть у Кріда були тупуваті спільники. Сонлива домовласниця, яка надала йому безпечний підвал, і власник хімчистки, який того дня дав йому фургон, і...
— Не смій,— різко сказала Робін.
— Не смій чого?
— Винуватити їх.
— Я їх не винувачу, я просто...
— Ми з Максом говорили про це,— мовила Робін.— Про те, як людей — зазвичай жінок — звинувачують у тому, що вони нічого не знали й не помічали,— але так помиляються всі. Геть усі.
— Думаєш? — нерозбірливо сказав Страйк, поклавши в рота першу порцію локшини.
— Так,— відповіла Робін.— Ми всі схильні до узагальнень, які ґрунтуються на нашому попередньому досвіді. Ось візьми Вайолет Купер. Вона гадала, що добре знає Кріда, бо в часи своєї театральної кар’єри зустрічала чоловіків, які поводилися так, як він.
— Чоловіків, які нікого не пускали у свій підвал, бо варили там черепи?
— Ти знаєш, про що я, Страйку,— мовила Робін, якій було анітрохи не смішно.— Про тихих, лагідних, трохи жіночних чоловіків. Крід полюбляв одягати її театральне боа, вдавав, що любить пісні з мюзиклів, отож вона вважала, що він ґей. Та якби єдиним її знайомим ґеєм був Макс, мій сусіда...
— А він ґей? — перепитав Страйк, який пригадував Макса смутно.
— Так, і він і близько не жіночний, а мюзикли ненавидить. Коли вже на те пішло, якби вона познайомилася з парочкою Меттових гетеросексуальних приятелів з регбі-клубу, які обожнювали запихати собі під футболку апельсини й пустувати, вона б могла дійти зовсім інших висновків, хіба ні?
— Мабуть,— сказав Страйк, жуючи локшину й міркуючи над цим питанням.— Чесно кажучи, більшість людей не знайома ні з якими серійними вбивцями.
— Отож-бо й воно. Тож навіть якщо в когось дивні звички, наш безпосередній досвід переважно підказує, що ця людина просто ексцентрична. Вай ніколи не зустрічала чоловіка, який фетишизував жіноче вбрання... вибач, я тебе втомлюю,— додала Робін, якій здалося, що погляд Страйка спорожнів.
— Ні, не втомлюєш,— пробурмотів Страйк.— Навпаки, ти змусила мене замислитися... Знаєш, була в мене ідея. Мені здалося, що я побачив деякі збіги, й вони навели мене на думку...
Він відставив відерце з локшиною, потягнувся під стіл і підсунув до себе одну з коробок з речовими доказами, згори на якій лежали папери, що їх він переглядав. І зараз він узяв ці папери, знову розклав перед собою і повернувся до своєї локшини.
— Ти не збираєшся розповісти мені про ці збіги? — поцікавилася Робін з нетерплячою ноткою в голосі.
— Стривай хвильку,— сказав Страйк, зводячи на неї погляд.— Чому Тео стояла
— Що? — спитала Робін, заплутавшись.
— Здається, у нас уже немає сумнівів, правильно ж, що Рубі Елліот бачила Тео біля таксофону неподалік Албемарл-вею? Її опис точно збігається з описом Глорії... отож чому Тео стояла
— Чекала, поки її підбере фургон.
— Правильно. Не хочу нагадувати очевидні речі, але червоні таксофони мають вікна. Падав дощ. У Тео не було парасольки, і Рубі сказала, що її волосся намокло і прилипло... отож чому вона не сховалася в будці, чекаючи, поки її підберуть? Клеркенвелл-роуд — довга і пряма вулиця. З будки Тео мала б чудовий огляд і достатньо часу, щоб вийти й показатися водію фургона. Чому,— повторив Страйк утретє,— вона стояла
— Тому що... в ньому хтось був?
— Це очевидне пояснення. А з тої будки на початку Албемарл-вею видно і Сент-Джон-лейн.
— Гадаєш, хтось підстерігав Марго? Вичікував у таксофоні?
Страйк повагався.
— Зроби ласку: почитай про синдром ламкої Х-хромосоми, добре?
— Окей... навіщо? — запитала Робін, відставляючи мигдаль і набираючи текст.
— Та будка — на початку вулиці, де мешкають Аторни.
Поки Робін друкувала пошуковий запит, Страйк підсунув до себе копію чека Айрін Гіксон. На ньому стояв час — 15:10. Жуючи локшину, Страйк довго роздивлявся чек, поки Робін не почала читати з екрана:
— «Колишня назва — синдром Мартіна — Белл... Секвенування гена FMR1 у Х-хромосомі здійснене 1991 року...» Перепрошую, що конкретно ти хочеш дізнатися?
— Які конкретні відхилення це викликає?
— «Соціофобія,— знову почала читати Робін,— відсутність зорового контакту... проблеми з заведенням стосунків... тривожність у незнайомих ситуаціях і з незнайомими людьми... труднощі з упізнаванням облич, які вже бачили раніше...» Але: «добра довгострокова пам’ять, здібності до наслідування й візуального навчання». На чоловіках це позначається сильніше, ніж на жінках... зазвичай гарне почуття гумору... «можуть виявляти творчі нахили, особливо у візуальних мистецтвах»...
Вона визирнула з-за монітора.
— А навіщо тобі все це знати?
— Просто подумав.
— Про Ґіерма?
— Ага,— підтвердив Страйк.— Ну, про всю родину.
— Але у нього точно не було ламкої Х-хромосоми, правда?
— Не було, і я не знаю, в чому там була проблема з Ґіермом. Може, просто на «колесах» сидів.
Цього разу, вимовляючи його ім’я, Страйк не всміхався.
— Корморане, які збіги ти помітив?
Замість відповісти, Страйк підсунув до себе кілька аркушів з поліційних записів і перечитав їх ще раз. За звичкою, Робін узяла записник Талбота й розгорнула на першій сторінці. Кілька хвилин у кабінеті було тихо, й напарники не помічали фонових звуків, знайомих, як власне дихання: дорожнього руху на Чаринг-Кросс-роуд, поодиноких криків і гуркоту на Денмарк-стріт під вікнами.
Перша сторінка записника Білла Талбота починалася з неохайних нотаток, у яких, знала Робін, містилися перші свідчення і спостереження. Це були найбільш зв’язні записи, проте вже в кінці цієї сторінки з’явилися перші пентаграми й перші астрологічні міркування.
Робін, легенько хмурячись, двічі перечитала останній абзац. Вона відсунула свій пакетик горішків, щоб залізти в найближчу коробку речових доказів з поліції. П’ять хвилин пішло на те, щоб знайти перший протокол свідчень Рубі Елліот, і весь час, поки вона шукала, Страйк сидів, глибоко поринувши у свою частину нотаток.
У Робін пришвидшився пульс, і вона, відклавши аркуш, знову опустилася навколішки й заходилася шукати протокол свідчень Рубі, які та дала Лосонові; це забрало ще п’ять хвилин.
— Корморане,— покликала Робін з ноткою невідкладності в голосі.
Страйк звів очі.
— Зріст переплутаний.
— Що?
— У перших свідченнях, які Рубі дала Талботові,— мовила Робін,— вона каже: «Я побачила їх біля таксофону: дві жінки вовтузилися, наче боролися. Вища, в дощовику, спиралася на нижчу, яка була в поліетиленовому непромокальному капелюсі. Мені здалося, що це дві жінки, хоча облич я не бачила. Мені здалося, наче одна з них намагалася змусити другу рухатися швидше».