Джоан Роулинг – Бентежна кров (страница 158)
Марго з’явилася за кілька хвилин. Вона здавалася цілковито виснаженою. Цілий день на прийомі. Вона сказала: «Я заповню її картку завтра, маю бігти, Уна вже чекає. Замкни запасним ключем». Я і не відповіла, бо страшенно нервувалася, що Лука розізлиться. Отож я навіть не попрощалася, не побажала гарного вечора жінці, яка врятувала мені життя... Бо так і було. Я їй цього ніколи не казала, але так і було...
Гі обличчям скотилася сльоза. Глорія на мить замовкла, щоб стерти її, а потім мовила:
— Пам’ятаю, коли вона розгортала парасольку, то послизнулася. Розвернулася на підборі. Дощило, тротуар був мокрий. А тоді вона випросталася і пішла геть.
Я гасала клінікою, вимикаючи світло, ховаючи картки в шафки. Потім перевірила, що чорний хід замкнений,— він був замкнений, поліція питала мене про це. Я зачинила і замкнула парадні двері й побігла через Прохід,— це позаду клініки,— щоб зустрітися з Лукою на Сент-Джон-стріт. І тоді я бачила Марго востаннє.
Глорія знову потягнулася по келих, який майже спорожнів, і допила вино.
— А у вас були думки, що саме могло з нею трапитися? — запитав Страйк.
— Звісно,— тихо озвалася Глорія.— Я страшенно боялася, що це Лука когось найняв, щоб її побити чи викрасти. Вона ж була йому як кістка в горлі. Щоразу як я намагалася захищатися, він жахливо сварився, що це Марго мене підбурює. Він був упевнений, що вона намагається переконати мене покинути його, і як по правді, так і було. Я найбільше боялася, що він звідкись дізнається про те, як вона мені допомогла... ну, розумієте. На Брайд-стріт.
Я знала, що власноруч викрасти її він не міг, бо я зустрілася з ним на Сент-Джон-стріт хвилин за п’ять по тому, як вона вийшла з клініки, і ще я знаю, що то не міг бути його батько, бо в той час його брат Марко лежав у лікарні й батьки сиділи з ним цілодобово. Але ж Лука мав друзів і інших родичів.
Я не могла розповісти поліції. Лука припинив удавати, наче жартує, коли погрожує моїм дідусю й бабусі. Але я таки запитала його, чи він замішаний. Тривога мучила мене — я просто мусила запитати. Він страшенно розгнівався, обзивав мене тупою сучкою і всілякими іншими словами. Сказав, що він, звісно, не замішаний. Але він розповідав мені історії про те, як його батько «змушував людей зникнути», тож я так до кінця і не знала...
— A y вас ніколи не було підстав підозрювати, що він довідався...— Робін завагалася,— про те, що було на Брайд-стріт?
— Я цілковито переконана, що він не знав,— відповіла Глорія.— Марго була розумніша за нього. Перуки, і що я записана була під її іменем, і ще вона вигадала для мене правдоподібну історію, чому я деякий час не могла займатися з ним сексом... Саме завдяки їй мені це зійшло з рук. Ні, я не вірю, що він знав. Отож, коли в нас усе було добре, я думала: він не мав по-справжньому серйозних підстав...
Двері у Глорії за спиною відчинилися й увійшов вродливий сивий чоловік з орлиним носом, у смугастій сорочці та джинсах, з пляшкою червоного вина. За ним у кімнату вбігла велика німецька вівчарка, метляючи хвостом.
— Переривати,— підказала вона.
Він долив дружині вина, повернув їй келих, поплескав її по плечу, а потім знову вийшов, покликавши за собою собаку:
Коли чоловік і собака зникли, Глорія зі смішком промовила:
— Це був Гюґо.
— Скільки ви ще пропрацювали в клініці Святого Івана після зникнення Марго? — запитав Страйк, хоч і знав відповідь.
— Місяців шість-сім, гадаю,— відповіла Глорія.— Ще при мені справу взяв новий поліціянт. Ми всі були задоволені, бо той перший — Талбот, здається,— був дивакуватий. Він просто висотав життя з Вілми та Дженіс. Гадаю, саме тому Вілма й захворіла. У неї і так бід не бракувало, то ще поліція почала цькування.
— Як думаєте, вона тоді не випивала? — запитала Робін.
— Випивала? Це Дороті на неї наговорювала,— сказала Глорія, хитаючи головою.— Дороті намагалася звинуватити Вілму в крадіжках. Чули про це?
Страйк і Робін кивнули.
— А коли вона не змогла довести, що гроші з сумок цупить Вілма, почала розпускати чутки, що Вілма пиячить, і бідолаха звільнилася. Вона, мабуть, і рада була звільнитися, але ж лишилася без зарплати, правильно? Я й сама хотіла звільнитися, але була мов паралізована. Мала таке дивне відчуття, наче якщо я просто залишуся, все направиться. Марго повернеться. Лише після її зникнення я усвідомила... ким вона була для мене...
— Хай там як,— зітхнула Глорія,— одного вечора, за кілька місяців після її зникнення, Лука по-справжньому розлютився на мене. Я всміхнулася до чоловіка, який відчинив для мене двері, коли ми з Лукою виходили з пабу, і Лука просто спалахнув. Побив мене так, як ще не бив ніколи... це було в нього вдома, він мав свою квартирку. Пам’ятаю, як повторювала: «Вибач, вибач, не слід було йому всміхатися». І весь той час, що я це повторювала, я бачила... отут,— Глорія постукала пальцем по голові,— Марго, яка дивилася на мене... і хоча я благала Луку зупинитися й погоджувалася, що повелася як шльондра, бо не можна всміхатися до незнайомих чоловіків, я думала:
Бо нарешті в мене в голові щось клацнуло. Вона сказала мені набратися мужності. Не було сенсу чекати, поки хтось мене врятує. Я мала рятуватися сама.
Охолонувши, Лука дозволив мені повернутися до дідуся й бабусі, але хотів пізніше знову зустрітися. Так завжди було після побоїв. Він хотів продовження спілкування.
В обличчя він мене не бив. Ніколи цього не робив, ніколи не втрачав контролю аж настільки, отож я повернулася до дідуся і бабусі й поводилася, наче все гаразд. Трохи пізніше я ще раз зустрілася з Лукою, він повів мене на вечерю, і саме того вечора він зробив мені пропозицію, подарував обручку і все таке...
— І я погодилася,— сказала Глорія з дивною посмішкою, знизавши плечима.— Вдягнула обручку, поглянула на неї — і мені не довелося вдавати радість, бо я справді зраділа. Я подумала: «Буде чим заплатити за квиток на літак». Не забувайте, я тоді ще жодного разу не літала. Сама ідея мене лякала. Але весь цей час я бачила в голові обличчя Марго. «Маєш набратися мужності, Глоріє».
Довелося сказати дідусеві й бабусі, що я заручилася. Я не могла розповісти їм своїх справжніх планів, адже боялася, що вони не зможуть прикидатися, або спробують розібратися з Лукою, або — ще гірше — підуть у поліцію. Словом, Лука прийшов до нас, щоб належним чином з ними познайомитися, прикинувся милим хлопцем, і це було жахливо, і я змушена була вдавати, що просто в захваті.
Щодня після цього я купувала всі газети й обводила в них усі оголошення про роботу за кордоном, на яку я могла претендувати. Доводилося тримати все в таємниці. Я надрукувала на роботі резюме й на автобусі їздила у Вест-Енд, щоб звідти розсилати заяви, адже боялася, що хтось зі знайомих Луки побачить, як багато я розсилаю листів.
За кілька тижнів мені призначила співбесіду француженка, яка шукала помічницю-англійку, що заодно навчила б її дітей англійської мови. Роботу я отримала завдяки вмінню друкувати на машинці. Француженка мала невеличкий бізнес, який вела з дому, і я могла виконувати деяку офісну роботу для неї, поки діти будуть у садочку. На додачу до роботи я отримувала житло і харчування, а ще моя роботодавиця оплачувала переліт, тож не довелося продавати обручку і брехати, що я її загубила...
Знаєте, того дня, коли я прийшла у клініку і сказала, що звільняюся, трапилася дивна річ. Багато тижнів ніхто вже не згадував Марго. Коли вона тільки зникла, ми всі лише про це й говорили, але потім ця тема чомусь перетворилася на табу. Її кабінет зайняв лікар, що тимчасово її заміняв. Не пам’ятаю його імені. З’явилася й нова прибиральниця. Але того дня Дороті прийшла дуже схвильована, а зазвичай вона майже не виказувала емоцій... Місцевий... як це сказати? — Глорія поклацала пальцями, вперше спіткнувшись на рідній мові.— Ми б тут сказали
Це приголомшило Дороті, але дивна річ... будь ласка, не подумайте, що я жахлива... але я хотіла вірити, що це правда. Бо хоча я все б віддала, щоб Марго виявилася живою, я була певна, що вона мертва. Вона не з тих, хто може втекти. А найбільше я боялася того, що тут причетний Лука, бо це означало, що в усьому винна я...
Робін похитала головою, але Глорія не звернула на неї уваги.
— Дідусеві й бабусі я сказала правду за день до відльоту у Францію. Я не дозволяла їм витрачати гроші на підготовку до весілля, якого не буде, але все одно це стало для них великим шоком. Я всадовила їх і розповіла про все, крім аборту.
Певна річ, вони були обурені. Спершу вони не хотіли, щоб я їхала, а хотіли, щоб я пішла в поліцію. Я змушена була пояснити, чому це погана ідея: розповіла, чим погрожував мені Лука і все таке. Але вони так зраділи, що я не вийду за Луку, аж зрештою погодилися зі мною. Я їм сказала: скоро все вляжеться, і я повернуся... хоч і не мала певності, чи справді це можливо.