Джоан Роулинг – Бентежна кров (страница 133)
Робін здригнулася.
— Знаю,— сказав Страйк і закурив,— я казав, що це був крайній захід, але лишилося всього три місяці. Я починаю думати, що треба буде навідатися до Гнійного Риччі.
57
Коли в травні до об’єктів стеження додався римо-католицький Дім опіки Святого Петра, агенція знову ледве встигала з усіма відкритими справами. Страйк хотів знати, скільки в притулку відвідувачів і коли вони приходять, щоб розуміти, у який час навідатися до старого бандита з мінімальним ризиком натрапити на його родичів.
Дім опіки стояв на тихій вулиці ще георгіанської доби на краю Клеркенвеллу: затишний зелений анклав, де цегляні будинки сіро-пісочного кольору пишалися неокласичними фронтонами й лискучими чорними дверима. Табличка темного дерева на стіні притулку була прикрашена хрестом і біблійною цитатою золотими літерами:
— Думка гарна,— прокоментував Страйк до Робін, коли вона змінювала його на вахті,— але без солідних грошей ніхто сюди не потрапить.
Приватний притулок для літніх людей був маленький і дуже дорогий. Працівники, яких детективи швидко навчилися впізнавати, носили темно-сині однострої і майже всі були іноземці. Був тут чорношкірий медбрат з Тринідаду, а ще дві білявки, які розмовляли між собою польською, коли вранці проходили повз котрогось із детективів, який одразу прикидався, що говорить по мобільному, читає газету чи з нетерпінням чекає на друга (який так і не приходив).
До притулку також регулярно приїжджали майстри педикюру й перукарі, та по двох тижнях спостереження агенція дійшла обережного висновку, що до Риччі навідуються лише по неділях, при цьому з рішучим виглядом людей, які виконують неприємний обов’язок. З тих фото, які з’являлися в пресі, легко було зрозуміти, хто з братів є хто. Лука, як влучно відзначив Барклей, мав такий вигляд, «ніби йому на голову впав рояль»: його лисий череп з помітними шрамами був плаский. Марко був дрібніший, тонший, мав більше волосся, зате випромінював ледь стримуване буйство, нетерпляче ляскав по дзвонику, якщо двері притулку відчинялися не одразу, дав запотиличника онуку, коли той впустив шоколадку на тротуар. Дружини братів обидві здавалися бувалими жінками, і ніхто з родини не міг похвалитися вродою, з якою у Робін асоціювалися італійці. Прадід сімейства, що німо сидів за брамою притулку, може, і був істинним латинцем, але його нащадки виявилися нудно блідими й англоподібними. Малий, який впустив шоколадку, взагалі був рудий.
Саме Робін перша побачила самого Риччі — на третю суботу спостереження за притулком. Під плащем на Робін була сукня, бо пізніше вони зі Страйком мали зустрітися з К. Б. Оукденом у готелі «Ста-форд» у пафосному Мейфері. Робін ніколи не була в тому закладі, але подивилася в інтернеті й дізналася, що п’ятизірковий готель зі швейцаром у капелюсі на дверях — один з найстаріших і найшикарніших у Лондоні; саме тому вона вдяглася на стеження так незвично. Раніше Робін маскувалася, якщо чатувала під притулком (надягала шапку, збирала волосся, міняла обличчя за допомогою темних лінз чи окулярів), тож не боялася бути собою, коли ходила туди-сюди вулицею і прикидалася, що розмовляє по телефону. Втім, вона все ж одягнула окуляри без діоптрій, які планувала зняти в «Стафорді».
Літніх мешканців Дому опіки Святого Петра час до часу виводили чи вивозили прогулятися до найближчого майдану, де був огороджений приватний сад, куди можна було потрапити тільки за допомогою ключа; там вони в теплих пледах дрімали чи насолоджувалися бузком і маргаритками. Досі агенція бачила тільки літніх жінок, які отак виходили на прогулянку, але сьогодні в групі, що спускалася рампою збоку будівлі, з’явився старий чоловік.
Робін негайно впізнала Риччі — не за перснем з левом (якщо він і носив його, то під картатим пледом було не видно), а за профілем, що його час зробив гротескнішим, проте не сильно змінив. Густа чорна чуприна стала темно-сивою, ніс і вуха зробилися величезними. Великі очі — схожі, на думку Страйка, на очі басета — стали ще виразнішими. Нижня губа в Риччі відвисла; медсестра-полячка везла його в бік майдану, щось бадьоро розповідаючи, але відповіді не було.
— Енід, голубонько, у вас усе добре? — гукнув чорношкірий мед-брат до слабої на вигляд літньої пані в смушевій шапці, яка ішла попереду групи. Жінка засміялася і кивнула.
Група з дому опіки зупинилася біля клумб з пурпуровими й жовтими квітами; Риччі на візку припаркували біля порожньої лави. Персонал розмовляв між собою і з жінками, здатними відповісти, а старий порожніми очима дивився перед собою.
Якби Робін була, як завше, у кросівках, вона б, може, перелізла через паркан і непомітно потрапила до саду; там були дерева, за якими персонал її не помітив би. Тоді вийшло б підібратися до Риччі ближче та принаймні зрозуміти, чи його ще не вразила деменція. На жаль, здійснити таке в сукні й на підборах не було ані шансу.
Обійшовши майдан, Робін побачила Сола Морриса, який рухався їй назустріч. Моррис прийшов рано — як завше, коли приймав вахту в Робін.
«Обов’язково щось скаже про підбори чи про окуляри»,— вирішила Робін.
— Ого, підбори,— мовив Моррис, щойно підійшов ближче; його сині очі оглянули її з голови до ніг.— Здається, я тебе ніколи раніше й не бачив на підборах. Дивно, я якось не думав, що ти така висока — а ти таки висока! Окуляри дуже сексі.
Робін не встигла його спинити, і Моррис поцілував її у щоку.
— Типу ти зі мною пришла на побачення всліпу,— повідомив він, випростуючись, і підморгнув.
— А як пояснити той факт, що я піду, а ти лишишся? — без усмішки спитала Робін, а Моррис аж занадто весело зареготав, точно як у відповідь на жарти Страйка.
— Не знаю — чому можна піти з побачення всліпу? — спитав він.
«Бо припхався ти»,— подумала Робін, але проігнорувала питання, глянула на годинник і сказала:
— Гаразд, якщо тобі зручно заступити зараз, то я...
— О, он вони,— шепнув Моррис.— О, і старого вивели? А я собі подумав, чого це ти не під притулком.
Цей коментар зачепив Робін не менше, ніж попередній флірт. Об’єкт перемістився — хіба могла бути інша причина, через яку вона пішла б з місця стеження? І все одно вона стояла поруч з Моррисом, чекаючи, поки групка пожильців і персоналу — видно, вирішивши, що двадцяти хвилин свіжого повітря достатньо,— пройшла повз них через дорогу, вертаючись назад до дому опіки.
— Моїх малих отак виводять із садочка,— тихо мовив Моррис, проводжаючи групу поглядом.— Такі закутані, на візочках... Хтось, мабуть, навіть у підгузку,— додав він, спостерігаючи за мешканцями притулку Святого Петра ясними очима.— Боже, сподіваюся, я так не доживатиму. Риччі там один мужик... бідаха.
— Гадаю, про них дуже добре дбають,— відповіла Робін, а медбрат-тринідадець гукнув:
— Ходімо, Енід!
— Це ніби знову здитиніти, правда? — сказав Моррис; вони дивилися услід процесії на візках.— Тільки без плюсів.
— Та мабуть,— відповіла Робін.— Усе, якщо ти готовий заступати, то я пішла.
— Без проблем,— озвався Моррис, але негайно спитав: — А куди ти така гарна?
— До Страйка.
— О,— звів брови Моррис,— розумію...
— Ні,— озвалася Робін,— не розумієш. У нас зустріч по роботі в дуже крутому готелі.
— А,— сказав Моррис,— вибач.
Але прощався він дивно — з якоюсь аж інтимною поблажливістю. Тільки дійшовши до кінця вулиці, Робін здогадалася, що він абсолютно неправильно зрозумів різкість, з якою вона заперечила думку про побачення зі Страйком; вирішив, мабуть, що Робін давала йому зрозуміти, що не прихильна ні до кого іншого.
Невже Моррис настільки не при тямі, що гадає, ніби Робін потай сподівається, що оцей грубий флірт виллється в якісь стосунки? І це після отого різдвяного провалу, коли він надіслав їй фото свого прутня? Дуже не хотілося в це вірити, але, вочевидь, він саме такої думки. Моррис був страшно налиганий, коли вона на нього кричала, тож, мабуть, не зрозумів усієї міри її гніву й огиди. Потім він, здавалося, щиро соромився свого вчинку, тож Робін силкувалася триматися з ним приязніше, ніж хотіла,— просто задля підтримання робочих стосунків у команді. В результаті Моррис почав поводитися так, як до того фото. Робін усього-на-всього відповідала на пізні есемески із жартами та світськими зауваженнями, щоб не набридав їй своїми «я тебе що, образив?». Тепер їй спало на думку, що вона мала на увазі професійну поведінку, а Моррис це сприйняв як заохочення. Всі його розмови про роботу з нею показували, що він вважає Робін менш професійною, менш досвідченою, ніж решта детективів агенції: мабуть, тому й вирішив, що такій наївній дівчині приємна увага чоловіка, якого насправді вона вважає слизьким і зверхнім.
Ідучи до станції метро, Робін подумала, що Моррис не любить жінок. Звісно, він їх жадає, але це зовсім інше: Робін, на якій зустріч з чоловіком у масці горили лишила невитравний слід, чудово розуміла відмінність між жаданням і любов’ю — відмінність, що іноді робить їх взаємовиключними. Моррис видав себе з головою не лише тоном розмов з Робін, а й ідеєю назвати місіс Сміт «Багатою Сучкою», прагненням усім жінкам, за якими вони стежили, приписати корисливі чи провокативні мотиви, а ще — ледь прихованою огидою до думки про те, що Гнійному Риччі доводиться доживати в товаристві жіноцтва. «Боже, сподіваюся, я так не доживатиму».