Джоан Роулинг – Бентежна кров (страница 125)

Погортавши книжку в пошуках моменту, який він хотів перечитати, Страйк нарешті знайшов на початку останньої третини книжки розділ під заголовком «Затримання».

Досі дружба з домовласницею Вайолет Купер була ключем до його безпеки. Вайолет сама визнає, що перші п’ять років, поки Крід винаймає у неї житло, вона не повірила б, що «Ден» — якого вона мала за самотню вразливу душу, щирого любителя їхніх вечірніх співів і ґея — може когось скривдити.

Однак з часом зусилля, яких він докладав, щоб улестити Вайолет, почали дратувати Кріда. Раніше він притруював її, тільки коли треба було подрібнити кістки в підвалі чи вночі завантажити тіло у фургон, а тепер почав сипати барбітурати в її коктейлі з джину й помаранчевого соку, тільки б не набридала своїм товариством.

Крід також почав інакше поводитися з Вайолет. Він став з нею «неприємним»: «...без підстави брав мене на кпини, казав гидкі речі, сміявся, коли я щось не так говорила, і взагалі поводився зі мною як з дурепою, чого раніше ніколи не робив».

«Пам’ятаю, я розповідала йому про будинок, який мій брат купив, як вийшов на пенсію,— хатину за містом, дуже гарненьку. І я сказала:

— Бачив би ти, який там сад — троянди, альтанка.

А Денніс почав з мене сміятися, ще й так злостиво, бо я, бачте, не так сказала, сказала «гальтанка». Я це тепер завжди пам’ятаю, бо він тоді сказав:

— Краще не вживай слів, яких не можеш вимовити, бо ти ніби недоріка.

Мене це так образило! Я раніше не бачила цього злого боку його натури. Я знала, що він дуже розумний, він щодня розв’язував кросворд з «Таймзу». Знав усі відповіді на вікторинах, які ми дивилися разом. Але мене він доти ніколи не принижував.

А тоді одного вечора він почав говорити про мій заповіт. Питав, кому я залишу будинок. Фактично попросив, щоб я залишила будинок йому.

Мені це не сподобалося. Я була ще не стара й не планувала вмирати найближчим часом. Я змінила тему, але за кілька днів Ден знову її підняв. Я тоді сказала:

— Слухай, Деннісе, мені ж неприємно, що ти отак про це говориш, наче я зібралася на той світ. Таке враження, наче ти мене прикандичити хочеш.

А він на те отак чванькувато заявив, що мені-mo добре, а ось він нічого не має, ніякої певності в житті, і що як я лишу комусь будинок, а той його на вулицю викине? І вийшов набундючений. Потім ми помирилися, але присмак та розмова лишила гидкий».

Здається, що це крайня необачність із боку Кріда — вимагати, щоб Вайолет змінила заповіт, а тоді вбити її. Справа не тільки в очевидності мотиву; в такому разі він ризикував «запросити» поліцію до себе в підвал, де Крід ховав рештки й речі принаймні п’ятьох жінок. Але, здається, на цей час зверхність Кріда і його віра у власну невразливість виросли непомірно. Також він почав купувати більше пігулок, познайомився з іншими вуличними дилерами. Його почали впізнавати.

Серед тих, хто забезпечував його ліками, був Майкл Кліт, який продавав барбітурати, украдені його подільником з фармацевтичної компанії. Пізніше Кліт уклав угоду з поліцією в обмін на свідчення на суді вбивці. Він заявив, що Крід питав у Кліта, чи може він чи його подільник дістати пачку рецептів від лікаря. Поліція вирішила, що Крід планував підкинути фальшивий рецепт Вайолет і цим пояснити, звідки в неї ліки й передозування...

Попри випиту каву, повіки Страйка знову почали опускатися. Ще за кілька хвилин його голова упала на плече, а книжка випала з рук.

Коли він прокинувся знову, небо за вікнами було коралово-рожеве, дівчата, що сміялися з нього, вийшли, а до станції Труро лишалося десять хвилин. Усе тіло затерпло, бачитися з рідними не хотілося; кортіло повернутися до квартири на горищі, помитися і побути в спокої. Однак Страйк зрадів, коли побачив на платформі Дейва Полворта, який чекав на нього. Не без труднощів спускаючись із вагона, Страйк почув шерех у пакеті з їжаками. Треба не переплутати й подарувати тріснутого Люкові.

— Живий, Діду? — спитав Полворт, коли вони потиснули руки й поплескали один одного по спині, бо зі Страйковим пакетом було не пообніматися.

— Дякую, що погодився підвезти, Живчику, я це дуже ціную.

До Сент-Моса доїхали в Полвортовій «дачі-дастер», обговорюючи плани на завтра. Полворта з родиною запросили на церемонію розвіювання праху разом з медсестрою Керензою.

— Тільки це буде не зовсім розвіювання,— розповів Полворт, спрямовуючи бездоріжник між полями, а на горизонті догоряло сонце,— радше затоплення.

— Тобто?

— Люсі купила урну,— пояснив Полворт.— Водорозчинну, з бавовни і глини. Вчора мені показувала. На вигляд ніби квітка. Треба покласти попіл усередину, пустити по хвилях, і воно розчиниться і потоне.

— Гарна ідея,— сказав Страйк.

— І не буде дурної аварії,— практично зауважив Полворт.— Пам’ятаєш Ієна Рестарика зі школи? Його дідо хотів, щоб його прах розвіяли з мису Лендз-Енд. То ті йолопи висипали його проти вітру й отримали повні роти стариганя. Рестарик мені розповідав, що потім ще тиждень висякував попіл.

Страйк засміявся і відчув, що в кишені дзижчить мобільний. Він дістав його, сподіваючись, що то Робін уже щось дізналася про Бетті Фуллер. Натомість побачив незнайомий номер.

Я так сильно тебе ненавиділа, бо сильно кохала. Моє кохання не змерхло — а твоє змерхло. Воно виснажилося. Я його виснажила

Полворт усе просторікував, але Страйк не слухав. Він перечитав повідомлення кілька разів, суплячись, а тоді повернув телефон у кишеню та спробував зосередитися на оповідках давнього друга.

У будинку Теда його привітали радісні зойки й обійми від дядька, Люсі та Джека. Страйк старався вдавати радість, попри втому й розуміння, що спати він ляже не раніше, ніж ляжуть усі інші. Люсі приготувала на всіх макарони, але весь час, коли вона не обслуговувала інших, не казала Люкові не бити Адама під столом і не колупала свою порцію, Люсі мало не плакала.

— Так дивно, правда? — прошепотіла вона до брата після вечері, коли Грег наполіг, що зі столу приберуть вони з хлопчиками.— Ми тут, а її немає...— А тоді без жодної паузи заговорила: — Ми вирішили розвіяти прах уранці, бо прогноз гарний, а тоді повернемося сюди на великодній обід.

— Чудовий план,— озвався Страйк.

Він знав, наскільки важливі для Люсі домовленості та плани і щоб усе було зроблено як годиться. Вона принесла урну й замилувалася стилізованою білою лілеєю. Тед уже помістив туди попіл Джоан.

— Просто чудово, Джоан вона дуже сподобалася б,— сказав Страйк, не знаючи, правда це чи ні.

— І ще я купила рожеві троянди, щоб ми їх пустили по воді разом з урною,— сказала Люсі, в якої знову потекли сльози.

— Дуже гарно,— мовив Страйк, придушивши позіхання. Він страшенно хотів прийняти душ, лягти й заснути.— Дякую, що все зробила, Люс. О, і я привіз великодні яйця для хлопчиків, де їх покласти?

— Мабуть, на кухні. А для Роз і Мел ти не забув купити ?

— Для кого?

— Для дочок Дейва й Пенні, вони ж теж завтра прийдуть.

«От бляха-муха».

— Я не подумав...

— Ой, Ломако,— сказала Люсі,— ти хіба не їхній хрещений?

— Ні,— відповів Страйк, стараючись, щоб тон не здавався роздратованим,— але нічого, я завтра зранку вийду й куплю.

Пізніше, лишившись на самоті в темній вітальні, поставивши протез біля журнального столика й лежачи на дивані, до якого мимохіть звик за минулий рік, Страйк ще раз зазирнув у телефон. З радістю побачивши, що повідомлень з незнайомого номера більше немає, він — мертвий від утоми — швидко заснув.

Однак близько четвертої ранку телефон задзвонив. Піднятий з глибокого сну, Страйк намацав мобільний і побачив, котра година, коли підносив його до вуха.

— Алло?

На тому кінці не відповідали, тільки чулося дихання.

— Хто це? — спитав Страйк, уже здогадуючись, якою буде відповідь.

— Блуї,— долинув тихенький шепіт,— це я.

— Шарлотто, четверта ранку.

— Я знаю,— відповіла вона й чи то захихотіла, чи то схлипнула. Голос був дивний; мабуть, маніакальний стан. Страйк дивився в темну стелю. Зовсім неподалік лежала урна з попелом його тітки.

— Де ти?

— У пеклі.

— Шарлотто...

Вона поклала слухавку.

Страйк почув зловісно сильне калатання власного серця — ніби гупотів барабан зсередини печери. Його протинали розпечені розряди паніки й жаху.

Та скільки ж тягарів він мусить нести? Невже він мало заплатив, мало віддав, мало жертвував... мало кохав? Джоан здавалася дивно близькою тут і тепер, у темряві її власної вітальні серед її розписних тарілок і засушених квітів, навіть ближчою за свій власний прах у тій дурній білій лілеї, яка, відпливаючи в широке море, здаватиметься такою дрібного і сміховинною — наче хтось викинув паперову тарілку. Страйк ніби чув її слова: «Ти добра людина... людям допомагаєш... я тобою пишаюся...»

Шарлотта подзвонила з того самого невідомого номера, з якого раніше надіслала есемеску. Виснажений мозок Страйка перебирав відомі йому факти: в минулому Шарлотта вже намагалася вкоротити собі віку, вона заміжня і має дітей, нещодавно її поклали до психіатричного закладу. Він згадав своє минуле рішення: подзвонити її чоловікові, якщо від Шарлотти будуть ще поривання до саморуйнації. От тільки Яго Росса не буде на роботі о четвертій ранку Великодньої неділі. Якщо Страйк нічого не зробить — жорстокість то буде чи милість? Як він почуватиметься, якщо не відповість, а вона ковтне ліки? Минуло десять хвилин, протягом яких Страйк чекав, що вона передзвонить, а тоді він сів і написав повідомлення.