Джоан Роулинг – Бентежна кров (страница 124)
— Ні,— відповіла Мая, яку, здавалося, глибоко шокував побачений акт примирення, свідком якого вона щойно стала.— Мама розповідала тобі, тож ти маєш розказати.
— Авжеж,— відповіла Поршія і розвернулася до Страйка й Робін.— Це, власне, останнє, що нам відомо, і воно може нічого й не означати... але ви вже знаєте все інше, тож знайте й це.
Страйк чекав, тримаючи ручку напоготові.
— Мама розповіла мені це незадовго до того, як вийшла на пенсію.Їй цього не можна було робити, бо йшлося про клієнтку, але коли ви почуєте, про що мова, ви зрозумієте. Коли мама стала соцпрацівницею, то так і працювала в Клеркенвеллі. Всі її подруги там жили, вона не хотіла нікуди переїжджати. Тож вона дуже близько знала місцеву спільноту. Одна з родин, з якими вона працювала, жила на Скіннер-стріт, неподалік клініки Святого Івана...
— Скіннер-стріт? — перепитав Страйк. Назва була знайома, але він не міг пригадати звідки. Однак Робін одразу зметикувала, звідки їм відома вулиця Скіннер-стріт.
— Так. Там жили такі собі Фуллери. Мама розповіла, що в них був букет проблем: і наркозалежність, і домашнє насильство, і кримінал, і що хочете. Головою родини, якщо її можна так назвати, була бабуся — жінка сорока з чимось років, яка заробляла на життя проституцією. Її звали Бетті, й, за маминими словами, вона була ніби місцеве бюро новин — якщо вас цікавили новини з життя суспільного дна. Фуллери жили в Клеркенвеллі споконвіку. И ось одного дня Бетті сказала мамі таке... хотіла подивитися, як вона зреагує: «Щоб ти знала, то не Маркус відіслав тій лікарці листа з погрозами».
— Маму наче грім уразив,— сказала Поршія.— Спершу вона була вирішила, що Маркус ходив до Бетті як клієнт... так, я знаю, він цього не робив,— швидко додала вона, зупиняючи Іден, яка вже розтулила рота.— Мама й Маркус на той час не розмовляли вже багато років. Але все виявилося безневинно: Бетті познайомилася з Маркусом, бо його церква вирішила охопити нову паству. Він приніс Фул-лерам частування на честь свята жнив і намагався умовити Бетті прийти на службу. Бетті зметикувала, що Маркус пов’язаний з мамою, бо мама так і носила прізвище Бейліс, і заявила, що знає, хто насправді погрожував Марго Бамборо... і що той, хто писав записки, і той, хто її убив,— одна особа. Мама спитала: «І хто то?» А Бетті на те заявила, що коли скаже, то вбивця Марго і її теж уб’є.
Всі мовчали. Навколо дзвеніла посудом кав’ярня, і жінка за сусіднім столиком, яка їла торт з кремом, уголос промовила з побожним задоволенням:
— Господи, як смачно.
— Ваша мама повірила Бетті? — спитала Робін.
— Вона не знала, що думати,— відповіла Поршія.— Бетті зналася з дуже небезпечними людьми, тож могла почути що завгодно, але Хтозна? Люди люблять потеревенити й люблять виставити себе важливими персонами...
Робін згадалося, як майже те саме сказала Дженіс Бітті, коли переповідала їм чутку про Марго Бамборо на цвинтарі в Лемінгтон-Спа.
— ...але якщо в тому була крихта правди, то така жінка, як Бетті, скоріше пішла б пішки на місяць, ніж до копів. Можливо, вона вже померла,— додала Поршія,— зважаючи на те, який спосіб життя вона вела, але хай як там воно було — ось. Думаю, вам неважко буде дізнатися, чи вона досі жива.
— Дуже дякую, що розповіли нам,— мовив Страйк.— Це справді варто розслідувати.
Повідомивши все, що знають, сестри напружено замовкли. Робін не вперше замислилася про те, скільки побічної руйнації спричиняє кожен акт насильства. Зникнення Марго Бамборо принесло хаос у життя сестер Бейліс, і тепер, коли Робін знала, скільки саме горя це їм завдало, що за болісні спогади пов’язані з тією подією, вона чудово розуміла небажання Іден спілкуватися з детективами. Скоріше її дивувало, що врешті-решт сестри змінили думку.
— Дуже дякую вам за все,— щиро сказала вона.— Упевнена, донька Марго буде страшенно вдячна за те, що ви погодилися з нами поговорити.
— А, то вас донька найняла? — спитала Мая.— Тоді можете сказати їй від нас, що мама ціле життя мучилася докорами сумління через те, що не сказала поліції правди. Вона, знаєте, любила доктора Бамборо. Вони не були близькими подругами, однак мама вважала її гідною людиною.
— Це на неї дуже тиснуло,— додала Поршія.— Аж до самої смерті цей тягар був з нею. Саме тому вона не викинула записку. Вона хотіла б, що ми передали її куди слід. Адже є графологічна експертиза й усе таке, правда?
Страйк з цим погодився. Він пішов оплатити рахунок, а Робін чекала за столом у товаристві сестер Бейліс, які тепер відверто хотіли, щоб детективи пішли якнайшвидше. Вони розповіли про свої травми й розкрили таємниці родини, і тепер підтримувати тоненький шар світської бесіди було надто важко, а провадити інші розмови — взагалі неможливо. Робін відчула полегшення, коли Страйк повернувся. Після короткого прощання вони удвох вийшли з кав’ярні.
Щойно опинилися на свіжому повітрі, Страйк зупинився, дістав з кишені цигарки й закурив.
— Дуже треба,— пробурмотів він, рушаючи далі.— Тож... Скіннер-стріт...
— ...це саме там Джозефа Бреннера бачили в той вечір, коли зникла Марго Бамборо,— підказала Робін.
— А,— кивнув Страйк, на мить приплющивши повіки.— Так і думав, що в тому щось було.
— Пошукаю Бетті Фуллер, щойно доїду додому,— сказала Робін.— А що думаєш про все інше?
— Бейлісам справді важко велося, правда? — озвався Страйк, спиняючись біля «лендровера» й озираючись на кав’ярню. До його «БМВ» було ще кількасот метрів. Він знову затягнувся цигаркою і насупився.— Знаєш... це дає зовсім новий погляд на чортів нотатник Талбота,— визнав він.— Якщо відкинути окультні химери, то він же мав рацію, правда? Вілма справді щось від нього приховувала. Власне, і не щось, а дуже багато.
— Я теж про це подумала,— сказала Робін.
— Ти ж розумієш, що ця записка з погрозами — це перший фізичний доказ, який ми маємо?
— Так,— кивнула Робін, кинувши погляд на годинник.— О котрій ти виїжджаєш у Труро?
Страйк не відповів. Звівши очі, Робін побачила, що він дивиться на щось у відкритому парку через дорогу — так зосереджено, що вона й собі розвернулася подивитися, що там, але не побачила нічого — тільки пару веселих тер’єрів і їхнього власника, який ішов слідом за собаками, тягнучи повідці.
— Корморане?
Страйк ніби відкликав свою увагу з якогось дуже далекого місця.
— Що? — спитав він. А тоді: — А... Ні, то я просто...
Він озирнувся на кав’ярню й насупився.
— Просто думав. Але нічого не надумав. Здається, я перетворююся на Талбота. Шукаю сенс у цілковитому збігу обставин.
— Що за збіг?
Але Страйк так і мовчав, поки двері кав’ярні не відчинилися і звідти не вийшло троє сестер Бейліс у пальтах.
— Треба їхати,— сказав він тоді.— Їх, напевно, від нас уже нудить. Побачимося в понеділок. Напишеш, як знайдеш щось цікаве про Бетті Фуллер.
54
Поїзд смикнувся: голова Страйка, який заснув, мотнулася набік і вдарилася об холодну шибку. Він прокинувся і відчув, що по підборіддю тече слина. Витерши її рукавом, роззирнувся. Літня пара навпроти ввічливо занурилася в читання, але через прохід четверо юнок заходилися в пароксизмі безгучного сміху, ретельно не дивлячись на нього; підлітки буцімто споглядали краєвиди за вікном, але їхні плечі трусилися. Вочевидь, Страйк хропів, розтуливши рота, бо в ньому було неприємно сухо. Глянувши на годинник, він зрозумів, що проспав щонайменше дві години.
Страйк потягнувся по картатий термос, який стояв перед ним на столику. Перед поїздкою Страйк помив його й наповнив у «Макдональдсі». Він налив собі чорної кави, а підлітки так і душилися сміхом. Понад сумнів, мають його за старого дивака, який хропе й носить із собою термос. Але за роки користування поїздами Страйк навчився одного: з протезом що менше прогулянок до вагона-ресторану — то краще. Він випив кави з присмаком пластику, а тоді влаштувався зручніше, схрестивши руки на грудях, і визирнув у вікно. Повз мчали поля, пересипані стовпами електромереж; крізь пилюку на шибці пласка біла хмара поставала ніби в тьмяному німбі. Втім, Страйк мало зважав на краєвид; його увага була звернена всередину себе, на дивну думку, яка йому спала після бесіди з сестрами Бейліс.
Звісно, ця ідея могла виявитися всього-на-всього виплодом перевантаженого мозку, який наводить облудні зв’язки між звичайними збігами. Страйк подумки покрутив ідею так і сяк, вивчаючи її з різних боків. Урешті-решт, позіхнувши, він посунувся на порожнє місце поруч, не без труднощів підвівся і став у проході, потягнувшись по сумку на багажній полиці. Поруч із сумкою лежав пакет з «Вейтрозу», бо дорогою на вокзал Страйк зробив гак і купив три великодні яйця для небожів — точніше, трьох шоколадних їжаків, бо вони виявилися відносно компактними. Шукаючи в сумці «Демона з Райського парку», Страйк зачепив пакет з їжаками. Один з них випав; намагаючись спіймати подарунок, Страйка відбив його в повітря. Коробка вдарилася об спину літньої пасажирки попереду, яка аж зойкнула з несподіванки, і впала на підлогу.
Підлітки, для яких Страйк несамохіть розігрував монокомедію, вже неприховано хапали повітря і плакали від сміху. Тільки коли Страйк незграбно нахилився, щоб підняти шоколадного їжака (їжак тріснув), спираючись рукою об столик юної компанії, одна з дівчат помітила металевий штир, який заміняв йому ліву гомілку. Страйк зрозумів це, бо вона різко припинила сміятися і зачала похапцем шикати на подруг. Задиханий і пітний Страйк, який розумів, що тепер на нього дивиться піввагона, поклав пошкодженого їжака назад до пакета, знайшов у сумці книжку, а тоді, пітніючи й водночас злостиво тішачись із пуританського шоку юнок, повернувся на своє місце під вікном.