Джо Аберкромби – Пів світу (страница 74)

— Візьми ще один, на щастя.

Бранд простягнув їй кинджал, якого йому викувала Рін. Той, що був із ним протягом усієї подорожі Дивною і Денною. Той, що врятував йому життя під час битви в степу.

— Я берегтиму його, — Шпичка засунула кинджал за пояс позаду.

— Нехай краще він збереже тебе, — стиха відказав Бранд.

— Багато в тебе клинків, — мовив отець Ярві.

— Одного разу мене заскочили без жодного, і мені це не надто сподобалося, — відповіла Шпичка. — Принаймні я загину не через те, що не буде чим штрикнути у відповідь.

— Ти не загинеш, — Бранд доклав усіх зусиль, щоб у голосі не чути було жодних сумнівів, хоча серце йому розривалося від них. — Ти вб’єш цього сучого сина.

— Ага, — вона нахилилася до нього. — Я почуваюся так, наче мої нутрощі зараз випадуть через дупу.

— З твого вигляду й не скажеш.

— Страх змушує бути обережнішою, — пробурмотіла вона, стискаючи й розтискаючи кулаки. — Страх допомагає вижити.

— Саме так.

— Шкода, що Скіфр немає тут.

— Вона вже не навчила б тебе нічого нового.

— Так, але дрібка тої ельфійської магії не завадила б. Про всяк випадок.

— Щоб забрати в тебе всю славу? Оце вже ні! — Бранд показав їй обидва боки клинка. Лезо, яке він шліфував від світання, сяяло морозяним блиском. — Тільки не вагайся.

— У жодному разі, — відказала вона, просовуючи меч у застібку при боці, і простягнула руку по топірець. — А чому ти завагався? Тоді на березі?

Бранд повернувся думками назад через увесь цей довгий і дивний рік до того дня, коли вони тренувалися на піщаному березі моря.

— Я думав про те, щоб учинити добре, — він крутнув топірцем, зблиснула сталь, покарбована літерами п’ятьох мов. — Розглядав той випадок з обох боків. Такий уже я дурень.

— Ти переміг би мене, якби не завагався.

— Можливо.

Шпичка всунула держак топірця в петлю.

— Я не пройшла б випроби, і Гуннан не дав би мені ще одної. Я не вбила б Едвала. Мене б не звинуватили в убивстві. Я б не тренувалася зі Скіфр, не вирушила б у подорож Дивною, не врятувала б імператриці, і про мої славетні діяння не склали б пісень.

— А я не втратив би свого місця в королівському поході, — сказав Бранд. — І тепер був би гордим воїном Ґеттландії, робив би все, що скаже майстер Гуннан.

— А мене мати видала б за якогось старого дурня. Я носила б його ключ геть неправильно й препогано шила б.

— Але тобі б не довелося виходити проти Ґром-ґіль-Ґорма.

— Ні, не довелося. Але тоді б ми не мали… того, що маємо.

Якусь хвилю Бранд дивився їй у вічі.

— Я радий, що тоді завагався.

— Я теж, — сказала Шпичка й поцілувала його.

Останній поцілунок перед бурею. Її м’які вуста на його губах. Її гарячий віддих у світанковій прохолоді.

— Шпичко! — до них підійшов Колл. — Ґорм уже чекає.

Бранд мало не закричав криком, але натомість змусив себе всміхнутися.

— Що швидше почнеш, то швидше вб’єш його.

Він видобув Оддиного меча й узявся бити руків’ям об Рульфів щит. Інші пішли за його прикладом і теж застукотіли власною зброєю та обладунками. Над ґеттландськими лавами здійнявся гуркіт, чоловіки стали виклично горлати, гарчати і скандувати. Це був аж ніяк не той герцівник, якого вибрали б вони, але, попри все, це був ґеттландський герцівник.

І Шпичка, гордо випроставшись, рушила крізь гримотіння металу. Воїни розступалися перед нею, наче земля перед плугом.

Вона рушила на двобій із Мечоламом.

СТАЛЬ

— Я чекаю на тебе, — промовив Ґром-ґіль-Ґорм своїм співучим голосом.

Він сидів на табуреті, а обабіч стояли, опустившись на коліно, його біловолосі зброєносці. Один із них усміхався Шпичці, а другий люто зиркав спідлоба, мовби сам збирався з нею битися. Позаду, вздовж східного краю бойовища, вишикувалися двадцять найближчих Ґормових воїнів. З-посеред них мати Ісріун кидала злостиві погляди, а вітер ворушив волосся довкола її худого обличчя. Поруч із нею стояла похмура сестра Скер. Далі в яскравому сяйві Матері Сонця, що здіймалася над Амоновим Зубом, чорними обрисами на узгір’ї видніли ще сотні войовників.

— Я вирішила подарувати тобі ще кілька хвилин життя.

Шпичка наділа своє щонайхоробріше обличчя, проходячи між королевою Лайтлін та отцем Ярві, і виступила наперед ґеттландської двадцятки найкращих на невеличку ділянку низько скошеної трави. Квадратове бойовище, подібне до тих, на яких вона тренувалася, — вісім кроків завдовжки й завширшки, по кутах у землю встромлено списи.

Клапоть землі, на якому помре або вона, або Ґром-ґіль-Ґорм.

— Такий собі подарунок, — Мечолам здвигнув величезними плечима, і його важка кольчуга з зигзагуватим візерунком вплетених у неї золотих кілець, тихо брязнула. — Час тягнеться довго, коли Останні Двері близько.

— То, може, вони ближче до тебе, ніж до мене?

— Може, — він замислено бавився з одним із навершників на своєму ланцюзі. — То ти Шпичка Бату?

— Так, це я.

— Та, про яку співають пісні?

— Так.

— Та, що врятувала Імператрицю Півдня?

— Так.

— І в подяку за це здобула від неї неоціненну реліквію, — Ґорм скинув поглядом на ельфійський браслет — червоний, як жар, — на Шпиччиному зап’ястку і звів брови. — Я гадав, що пісні брешуть.

Вона стенула плечима.

— Деякі брешуть.

— Хай якою величною буде правда, скальдам її завжди не досить, еге ж? — Ґорм узяв від усміхненого хлопчини великого пофарбованого в чорний колір щита. Залізний обід був покарбований щербинами і вм’ятинами, що їх лишили на згадку про себе численні супротивники, яких Ґорм убив на схожих бойовищах. — Здається, я десь уже тебе бачив.

— У Скекенгаузі. Коли ти стояв навколішках перед Верховним королем.

Його щока ледь-ледь невдоволено смикнулася.

— Ми всі мусимо стояти навколішках перед кимось. Я мав би впізнати тебе, але ти сильно змінилася.

— Так.

— То ти донька Сторна Гедланда?

— Так.

— То був славетний герць.

Насуплений хлопчина подав йому меча. Ґорм стиснув великими пальцями руків’я і видобув зброю з піхов. Шпичка, щоб вимахнути цим велетенським клинком, мала б узятися обіруч, але король Ванстерландії тримав його завиграшки, наче лозину.

— Сподіваймося, що наш теж виявиться вартим доброї пісні.

— Тільки не розраховуй на такий самий кінець, — відказала Шпичка, дивлячись, як Мати Сонце палахкотить відблисками на його сталі.

Ґорм мав довші руки, був сильніший і захищений обладунком. Але весь цей метал обтяжуватиме його, тож вона матиме перевагу у швидкості. Вона протримається довше. Незабаром мало виявитися, хто краще скористається своїми перевагами.