Джо Аберкромби – Пів світу (страница 72)
— Сьогодні ти — не щит. Сьогодні ти — мій меч. А меч іноді краще ховати в піхвах. Ти зрозумієш, коли настане твій час.
— Слухаюсь, моя королево.
Шпичка знехотя натягла каптур, дочекалася, поки рушить весь королівський почет, а тоді, згорбившись у сідлі, наче злодійка, потрюхикала в самому кінці, на місці, про яке ніколи не згадують у піснях. Вони поволі спускалися довгим схилом, із-під кінських копит летіли кім’яхи розм’яклої землі. На вітрі бадьоро лопотіли два знамена: золоте Лайтлін і залізно-сіре Утіля.
Ванстерці були дедалі ближче. Два десятки найславетніших воїнів — високі шоломи, суворі обличчя, заплетене в кіски волосся, кольчуги з уплетеними в них золотими кільцями. Попереду їхав чоловік, довкола грубезної шиї якого чотири рази був обернутий ланцюг із навершників мечів, що колись належали його переможеним ворогам. Чоловік, що вбив Шпиччиного батька. Ґром-ґіль-Ґорм Мечолам у блиску бойової слави. Ліворуч від нього знаменоносець, великий раб-шенд у оздобленому гранатами невільницькому нашийнику, віз чорний стяг, що маяв над ним. Праворуч скакали два кремезні біловолосі юнаки: один — із глузливою посмішкою на обличчі та Ґормовим величезним щитом на плечі, другий — із войовничим вищиром і Ґормовим здоровенним мечем. Між ними й королем їхала мати Скер. Жовна на її обличчі напиналися так, що аж рухалася шкіра на її поголеній голові.
— Вітаю, ґеттландці! — земля під копитами велетенського Ґормового коня чвакнула, коли король ванстерців спинився в болотистому низу долини й вишкірився, глянувши в чисте небо. — Мати Сонце всміхається, дивлячись на нашу зустріч!
— Це добре знамення, — відказав отець Ярві.
— Для котрої сторони? — запитав Ґорм.
— Можливо, для обох? — Лайтлін злегка вдарила коня в боки, щоб виїхати наперед.
Шпичка змусила себе тримати п’ятки нерухомо, хоч їй і кортіло під’їхати ближче до королеви, бути там, де вона могла б захистити її.
— Королево Лайтлін! Як твоїй мудрості та вроді вдається лишатися непідвладними часові?
— А як це вдається твоїй силі й відвазі? — запитала королева.
Ґорм замислено почухав бороду.
— Щось я не пригадую, щоб до мене ставилися з такою повагою, коли мені востаннє трапилося побувати в Торлбю.
— Мій чоловік завжди каже, що найкращий дарунок богів — це гідний ворог. Годі й бажати достойнішого ворога для Ґеттландії, ніж Мечолам.
— Ти лестиш мені, і це мені вельми до душі. Але де ж король Утіль? Я нетерпляче чекав нагоди поновити ту дружбу, що зав’язалася між нами в Залі Богів.
— Боюся, мій чоловік не прибуде, — відказала Лайтлін. — Він послав мене замість себе.
Ґорм невдоволено закопилив губи.
— Таких видатних войовників, як король Утіль, небагато. Без нього битва змаліє. Але Мати Ворон не чекає ні на кого, навіть на найславетніших.
— Є інший шлях, — Ярві виїхав наперед і порівнявся з конем королеви. — Шлях, яким можна уникнути кровопролиття і звільнити наші північні народи від ярма Верховного короля.
Ґорм здійняв брову.
— Невже ти не тільки міністр, а ще й чарівник?
— Ми молимося до тих самих богів, співаємо про тих самих героїв, нас шмагають ті самі дощі й вітри. Але прамати Вексен нацьковує нас одне на одного. Якщо сьогодні біля Амонового Зуба відбудеться битва, то єдиним переможцем стане вона. Подумай лишень, чого могли б досягти Ванстерландія і Ґеттландія, якби об’єдналися! — Ярві із запалом подався вперед на сідлі. — Перетворімо кулак на долоню! Укладімо союз між нашими державами!
Шпичка аж рота роззявила, почувши таке, і не вона одна. З обох боків здійнявся гнівний гомін, воїни тихо лаялися й люто зиркали один на одного. Але Мечолам здійняв руку, закликаючи до тиші.
— Смілива пропозиція, отче Ярві. Ти хитромудрий чоловік, у цьому немає жодних сумнівів. Ти промовляєш від імені Батька Мира, як і належить міністрові, — Ґорм невдоволено скривився, втягнув носом повітря і з зітханням випустив його. — Але, боюся, це неможливо. Моя міністерка має інакшу думку.
Ярві здивовано глянув на матір Скер.
— Справді?
— Я маю на увазі мою нову міністерку.
— Вітаю, отче Ярві.
Ґормові юні біловолосі зброєносці роз’їхалися, щоби пропустити закутану в плащ вершницю на блідому коні. Жінка відкинула каптур, і холодний подмух вітру розвіяв волосся пшеничного кольору довкола худого обличчя. Очі її гарячково заблищали, а на лиці з’явилася посмішка, виповнена такою жовчю, що важко було дивитися.
— Здається, ви знайомі з матір’ю Ісріун, — пробурмотів Ґорм.
— Одемове щеня, — просичала королева Лайтлін, і з її тону було зрозуміло, що це не входило в її плани.
— Ти помиляєшся, моя королево, — Ісріун криво посміхнулася до неї. — Тепер єдина родина для мене, як і для отця Ярві, — це Міністерство. Батька-матір нам замінила прамати Вексен, чи не так,
— І ти це дозволив? — тихо запитав Ярві.
Ґорм із кислою міною поводив язиком у роті, вочевидь і близько не задоволений тим, що сталося.
— Я мушу зважати на клятву, яку дав Верховному королю.
— Мечоламова мудрість домірна його силі, — мовила Ісріун. — Він добре пам’ятає своє місце в порядку речей, — Ґорм скривився ще кисліше, але понуро промовчав. — А ось ви, ґеттландці, забули належне вам місце. Прамати Вексен вимагає покари за вашу пиху, ваше зухвальство і вашу зрадливість. Верховний король уже збирає багатотисячне військо нижньоземців та інглінгів на чолі зі своїм звитяжцем, Блискучим Їллінгом! Наймогутніша армія, яку коли-небудь бачило Потрощене море, готується вирушити на Тровенландію заради слави Єдиного Божества!
Ярві пирхнув.
— І ти разом з ними, Ґром-ґіль-Ґорме? Стоятимеш навколішках перед Верховним королем? Падатимеш ницьма перед Єдиним Божеством?
Вітер маяв довгими пасмами волосся довкола Ґормового пошрамованого обличчя. Похмурий вираз на ньому був наче витесаний з каменю.
— Я там, де вимагає бути моя клятва, отче Ярві.
— А втім, Міністерство завжди прагне миру, — мовила Ісріун, нервово сплітаючи тонкі пальці. — Єдине Божество завжди дає прощення, навіть тим, хто на нього не заслуговує. Уникнути кровопролиття — це благородний намір. Ми не відмовляємося від нашої пропозиції вирішити все герцем між королями, — вона підібгала губи. — Але боюся, король Утіль надто старий, надто кволий і знесилений недугою, щоб битися. Без сумніву, це Єдине Божество покарало його за невірність.
Лайтлін скоса глянула на Ярві, і міністр ледь помітно кивнув.
— Утіль послав мене замість себе, — промовила вона, і Шпичка відчула, що її серце, яке й до того вже билося пришвидшено, почало стукотіти об ребра. — Виклик королю — це виклик і королеві.
Мати Ісріун зневажливо розреготалася.
— Ти битимешся з Мечоламом, позолочена королево?
Лайтлін підібгала губи.
— Королева не б’ється, дівчинко. Замість мене на герць вийде мій Обраний Щит.
Ураз Шпичка відчула, як її огорнув дивовижний спокій, і заусміхалася під каптуром.
— Це шахрайство, — обурилася Ісріун, усмішка вже щезла з її лиця.
— Це закон, — відказав Ярві. — Як міністерка короля ти мала б це розуміти. Ви кинули виклик. Ми його прийняли.
Ґорм махнув ручищем, немовби відганяючи докучливу муху.
— Шахрайство чи закон, мені байдуже. Я битимуся будь з ким, — голос його звучав майже знуджено. — Показуй свого герцівника, Лайтлін. Завтра на світанку ми зійдемося на цьому місці, і я його вб’ю, зламаю його меча й додам його навершник до мого ланцюга, — він обвів темними очима ґеттландських воїнів. — Але твоєму Обраному Щиту слід знати, що Мати Війна дихнула на мене в колисці, і провіщено, що жодному чоловікові мене не вбити.
Лайтлін холодно посміхнулася. Нарешті все стало на свої місця, наче деталі замка гладенько ввійшли в пази, і враз задум богів щодо Шпички Бату став зрозумілим.
— Але мій Обраний Щит — не чоловік.
Отже, настав час видобути меча з піхов. Шпичка стягнула з голови каптур і відкинула плащ. Ґеттландці мовчки розступилися, і вона рушила між ними наперед, не відриваючи погляду від короля Ванстерландії.
Коли він побачив її, широке чоло прорізала зморшка непевності.
— Ґром-ґіль-Ґорме, — тихо сказала вона, проїжджаючи між Лайтлін і Ярві. — Мечоламе, — кінь матері Ісріун перелякано сахнувся з її дороги. — Сиротителю.
Шпичка напнула повіддя, порівнявшись із ним. На його насуплене обличчя впало яскраво-червоне сяйво ельфійського браслета. Вона вихилилася з сідла й прошепотіла до нього:
— Твоя смерть надходить.
ХОРОБРЕ ОБЛИЧЧЯ
Якусь мить по тому вони не рухалися. Її волосся лоскотало йому обличчя, ребра притискалися до його грудей з кожним гарячим віддихом. Вона поцілувала його розтулені губи, потерлася носом об щоку, але він лежав нерухомо. Вона зсунулася з нього і, задоволено буркочучи, простяглася поруч, але він лежав нерухомо. Вона притулилася до нього, поклала голову йому на плече, її дихання сповільнювалося, заспокоювалося, але він лежав нерухомо.
Мабуть, він мав би стискати її в обіймах так міцно, як скнара стискає в жмені своє золото, мав би вичавлювати все до останку з кожної миті, яка їм ще лишилася.
Але натомість Бранд почувався ображеним і роздратованим. І наляканим. Йому здавалося, що її шкіра липне до нього, наче клей, а жар її тіла душить його. Він випручався з її обіймів і встав. У темряві вперся головою в полотняну стелю намету і, лайнувшись, вдарив його рукою. Полотнище залопотіло й заколихалося.