Джо Аберкромби – Пів світу (страница 70)

— Ніхто не відмовляє королеві Лайтлін.

Бранд глянув на неї зі своїм спантеличеним виразом.

— Тобто?

— Золота королева бажає, щоб її Обраний Щит була озброєна належним чином, — відказала Шпичка, ховаючи меча до піхов.

Бранд витріщився на неї, роззявивши рота, доки нарешті до нього не дійшло.

— Знаю, про що ти думаєш, — Шпичка понурила плечі. — У мене навіть щита нема.

Він заклацнув рота.

— Я думаю, що ти сама — щит, і то найкращий. Якби я був королевою, я б теж вибрав тебе.

— Мені шкода розбивати твої надії, але навряд чи ти коли-небудь станеш королевою.

— Сукні мені все одно не пасують, — він повільно похитав головою і знову всміхнувся. — Оце так! Шпичка Бату, Обраний Щит.

— А що в тебе? Уже врятував Ґеттландію? Я бачила, як ви збиралися на березі. Ватага юних звитяжців. Не кажучи вже про кількох сивочолих ветеранів.

Бранд скривився.

— Нічого ми не врятували. Убили старого селянина. Накрали ковбас. Спалили село через те, що воно стояло на неправильному боці річки. Захопили рабиню, — він почухав потилицю. — Я її відпустив.

— Ти просто не можеш обійтися без добрих учинків, еге ж?

— Не думаю, що Гуннан вважає це добрим учинком. Він радо розповідав би всім, що я вкрив ганьбою ґеттландських воїнів, але тоді йому довелося б визнати, що сама його виправа — ганебна, тож… — Бранд надув щоки й зітхнув; вигляд у нього був ще спантеличеніший, ніж завжди. — Завтра я складаю присягу воїна. Разом із кількома хлопчаками, які ще ніколи не махали мечем у бою.

Шпичка промовила голосом отця Ярві:

— Нехай Батько Мир ллє сльози над методами! Мати Війна всміхається досягненій меті! Ти маєш бути задоволений.

Він упнув погляд у землю.

— Мабуть.

— Але ти не задоволений?

— Тебе ніколи не мучить сумління через тих, кого ти вбила?

— З якої речі воно мало б мене мучити?

— Я не кажу, що мало б. Лише запитую.

— Та ні, не мучить.

— Що ж, тебе торкнулася Мати Війна.

— Торкнулася? — Шпичка пирхнула. — Та вона вліпила мені такого ляпаса, що аж в очах потемніло.

— Стати воїном, мати опліч себе побратимів — я завжди цього прагнув…

— Найбільше розчарування приходить, коли здобуваєш те, чого завжди прагнув.

— Деякі речі все ж варті того, щоб їх чекати, — сказав він, дивлячись їй у вічі.

Тепер Шпичка не мала жодних сумнівів, що означає цей погляд. Вона подумала, що, можливо, це їхнє замерзле озеро не так уже й важко перетнути. Крок за кроком, насолоджуючись почуттям захвату від кожного. Вона ступила трохи назустріч.

— Де ти ночуватимеш?

Він не позадкував.

— Мабуть, просто неба, під зорями.

— Обраний Щит має власний намет.

— Ти хочеш, щоб я тобі заздрив?

— Ні, він невеличкий, — вона ступила ще один маленький крок. — Але в ньому є ліжко.

— Мені це починає подобатися.

— Щоправда, трохи холодно, — ще один крочок; обоє тепер усміхалися. — Спати в ньому самій.

— Можу побалакати з Сордафом. Йому досить один раз перднути, щоб зігріти тобі ліжко.

— Сордаф — це, звісно, той парубок, про якого мріють всі дівчата, але в мене завжди були дивні смаки, — Шпичка простягнула руку й пальцями, як гребінцем, відгорнула йому волосся з обличчя. — Я маю на думці когось іншого.

— Люди дивляться, — сказав Бранд.

— Гадаєш, мені на них не начхати?

БОЯГУЗТВО

Вони стояли навколішках уря́д. Три юнаки та Бранд. Двоє з тих, хто наставляв списи на старого селянина. Той, що плакав, підпалюючи хати. І той, хто відпустив єдину рабиню, яку вони взяли в полон.

Такі собі воїни.

Попри це, вони були тут, серед гурту ґеттландського вояцтва, озброєного й опорядженого, яке зібралося, готове прийняти їх до свого братства. Готове стати з ними пліч-о-пліч, коли вони зустрінуться в призначеному місці з Ґром-ґіль-Ґормом та його ванстерцями. Готове нести їх у залізні обійми Матері Війни.

Відтоді як Бранд рік тому востаннє бачив короля Утіля, той сильно змінився, і то не на краще. Його шкіра мала залізно-сірий колір, такий самий, як і волосся. Сльозаві очі глибоко запали, оточені темними тінями. Він немовби зсохся й сидів на своєму кріслі майже нерухомо, наче королівський вінець на чолі був для нього важезним тягарем. Руки, якими він притискав до грудей оголеного меча, тремтіли.

По один бік від короля сидів на стільці отець Ярві, по другий — королева Лайтлін із прямою, як спис, спиною. Випроставши плечі й стиснувши кулаки на колінах, вона обводила юрбу блідими очима, немовби хотіла врівноважити чоловікову кволість своєю силою.

Шпичка стояла за плечем королеви з гордо випнутим підборіддям, викличним поглядом і складеними на грудях руками. Ельфійський браслет на зап’ястку горів холодним білим світлом. Вона видавалася героїнею пісень, справдешній Обраний Щит від п’ят до наполовину стриженої голови. Брандові аж не вірилося, що годину тому він вибрався з її ліжка. Бодай одна приємна річ серед цього всього.

Король повільно обвів поглядом юнаків і Бранда й відкашлявся.

— Ви ще зовсім юні, — промовив він таким хрипким і тихим голосом, що його майже заглушував вітер, який лопотів полотном намету. — Але майстер Гуннан вирішив, що ви гідні скласти присягу, а Ґеттландію обступили вороги, — Утіль трохи підвівся на своєму сидінні, і на мить Бранд побачив у ньому того ватажка, чию промову він із таким захопленням слухав на березі моря біля Торлбю. — Ми виступаємо до Амонового Зуба, щоб зустрітися з ванстерцями в битві, і нам потрібен кожен щит! — він зайшовся в нападі кашлю. — Сталь — ось відповідь, — прохрипів король і безсило відкинувся на спинку крісла, а отець Ярві нахилився до нього і став шепотіти щось на вухо.

Майстер Гуннан виступив наперед із мечем у руці й похмурим виразом на обличчі. Він став перед першим хлопцем.

— Чи клянешся ти у вірності Ґеттландії?

Хлопчина нервово ковтнув слину.

— Клянуся.

— Чи клянешся ти служити своєму королеві?

— Клянуся.

— Чи клянешся ти стояти пліч-о-пліч з товаришами в стіні щитів і коритися своїм старшим?

— Клянуся.

— Тоді підведися, воїне Ґеттландії!

Хлопчина підвівся з колін, більше наляканий, ніж задоволений, а довкола нього чоловіки загупали кулаками в груди, заторохтіли держаками сокир по ободах щитів, затупотіли чоботами на знак схвалення.

Бранд не відразу зміг проковтнути слину. Невдовзі настане його черга. Це мав би бути найзнаменніший день у його житті, день, яким він пишався би понад усе. Але коли він думав про згарища Галлебю та Ріссентофта, про старого чоловіка, зарубаного на порозі власного дому, про жінку з мотузкою на шиї, то почував аж ніяк не гордість.

Юрба привітала другого хлопчину, коли той утретє сказав: «Клянуся». Чоловік, що стояв позаду, підняв його з колін, смикнувши так, наче витягував рибу зі ставка.

Бранд спіймав на собі Шпиччин погляд. Кутики її губ вигнулися в ледь помітній усмішці. Він усміхнувся б їй у відповідь, якби в його голові не вирували сумніви. «Чини добро», — сказала йому мати, помираючи. Що доброго вони вчинили тої ночі в Ріссентофті?

У третього хлопчини в очах знову стояли сльози, коли він давав клятву, але воїни, либонь, подумали, що це сльози гордості, і привітали його найголосніше. Стукіт і брязкіт їхньої зброї боляче бив по напнутих Брандових нервах.