Джо Аберкромби – Пів короля (страница 52)
— Можливо, настане час, коли ми пошкодуємо, що не вбили його сьогодні, — пробурмотіла мати Ярві.
— Смерть чекає на кожного, — відказав Утіль, повертаючись із мечем в обіймах на Чорний престол. Він сидів на троні так вільно й невимушено, як ніколи б не вдалося Ярві. — А в нас є інші справи, — такі самі блискучі, як того дня, коли вони вперше зустрілися на палубі
— Ніхто, — сказав той, здіймаючи голову.
На Утілевих губах з’явився ледь помітний сумовитий усміх. На мить крізь суворі риси прозирнув той чоловік, разом із яким Ярві брів через сніги, ділив останню шкоринку хліба й дивився смерті в лице. Лише на мить, а тоді королеве обличчя знову стало гостре, як меч, і тверде, як сокирище.
— Ти уклав угоду з Ґром-ґіль-Ґормом, — промовив король, і по залі прокотився гнівний гомін.
Міністерка перевела погляд з нового короля на колишнього учня, і Ярві відчув, як материна рука міцно стиснула його плече: вони обоє знали відповідь.
— Смерть, мій королю, — прохрипіла мати Ґундрінг, ще більше згорбившись над патерицею. — Або вигнання, щонайменше.
— Смерть! — звідкілясь із темряви вереснув жіночий голос. Коли різке відлуння стихло, у залі запала кам’яна, могильна тиша.
Ярві вже не раз опинявся перед обличчям Смерті. Уже не раз вона прочиняла перед ним Останні Двері, але він досі відкидав тінь. І хоча почувався не найкраще, коли її холодний подих торкався його, але з часом звикаєш до всього. Нехай серце й гупало в грудях, а в роті з’явився кислий присмак, та цього разу Ярві зустрів її стоячи, а голос його пролунав дзвінко й чисто, коли він вигукнув:
— Я припустився помилки! Багатьох помилок. Я знаю. Але я дав клятву! Я поклявся перед богами. Поклявся сонцем і місяцем. І я не бачив іншого способу, як її дотримати. Як помститися за вбивство батька і брата. Як скинути зрадника Одема з Чорного престолу. Я шкодую через пролиту кров, та завдяки ласці богів… — Ярві здійняв погляд на кам’яні статуї, відтак смиренно опустив очі й розвів руки. — На трон повернувся законний король.
Утіль насупив чоло й поглянув на свою руку, що лежала на гладенькому металі Чорного престолу. Невеличке нагадування, що цим він завдячує плану Ярві, не зашкодить. Сердитий галас здійнявся знову, він наростав і дужчав, аж доки Утіль не підняв руки, вимагаючи тиші.
— Це правда, що на цей шлях тебе штовхнув Одем, — промовив король. — Злочини його куди важчі за твої, і ти покарав його по заслузі. Ти мав причини чинити так, як чинив, і я гадаю, смертей на сьогодні досить. У твоїй смерті не було б справедливості.
Не підводячи голови, Ярві полегшено ковтнув слину. Попри знегоди останніх кількох місяців, йому подобалося бути живим. Більше, ніж будь-коли.
— Але ми не можемо лишити твої вчинки безкарними, — в Утілевих очах, здалося, промайнув смуток. — Мені шкода, справді шкода. Твоїм вироком стане вигнання, бо хто вже сидів на Чорному престолі, той завжди прагнутиме його повернути.
— Мені він видався вкрай незручним, — Ярві став на першу сходинку помосту. Він знав, що робити. Знав це відтоді, як, стоячи над мертвим Одемом, звів голову догори й побачив над собою Батька Мира. Вигнання мало деякі принади. Бути будь-ким, нікому й нічого не винним. Але Ярві достатньо повештався світами. Його дім тут, і він нікуди звідси не збирався.
— Я ніколи не прагнув Чорного престолу. Ніколи не сподівався сісти на нього, — Ярві здійняв ліву руку й помахав нею так, що палець зателіпався туди-сюди. — Ніхто не бачить у мені короля, а найменше — я сам, — у тиші, яка запанувала в залі, він опустився навколішки. — Я пропоную інакше розв’язати цю справу.
Дядько примружив очі. Ярві подумки молився до Батька Мира, щоб Утіль шукав способу пробачити небожа.
— Кажи тоді.
— Дозвольте мені зробити те, що буде на благо Ґеттландії. Я відмовлюся назавжди від будь-яких зазіхань на ваш трон. Складу іспит на міністра, як і мав намір до батькової смерті. Я зречуся спадку й усіх титулів, і за родину мені стане Міністерство. Моє місце тут, у Залі Богів. Не на Чорному престолі, а обік нього. Виявіть вашу велич у милосерді, мій королю, і дозвольте мені спокутувати помилки вірною службою вам і королівству.
Утіль поволі відкинувся на спинку трону й насупив чоло. Мовчанка затяглася. Нарешті король нахилився до міністерки й запитав:
— Що ти про це думаєш, мати Ґундрінг?
— Батько Мир усміхнеться, якщо ми розв’яжемо цю справу так, — тихо відказала вона. — Я завжди вважала, що Ярві буде добрим міністром. Я й тепер так вважаю. Він виявив себе вельми промітним чоловіком.
— У цьому я з тобою згоден.
Однак Утіль далі вагався, замислено потираючи гостре підборіддя.
Ураз мати відпустила плече Ярві й величною ходою зійшла на тронний поміст. Шлейф її червоного плаття каскадом спадав по сходах, коли вона опустилася навколішки перед Утілем.
— Великий король уміє бути милосердним, — тихо промовила вона. — Прошу вас, мій королю. Не забирайте в мене єдиного сина, що лишився живий.
Утіль ворухнувся, розтулив рота, однак не видобув із себе ні слова. Безстрашний із Ґром-ґіль-Ґормом, перед матір’ю Ярві він затремтів.
— Колись давно ми були обіцяні одне одному, — сказала вона. Посеред тиші, яка запала в Залі Богів, глибокий віддих пролунав би, як гуркіт грому, але всі присутні затамували дихання. — Ми гадали, що ви мертвий… Проте боги повернули вас на законне місце… — Вона лагідно поклала долоню на його вкриту шрамами руку, що лежала на бильці Чорного престолу. Утілеві очі прикипіли до її обличчя. — Моє заповітне бажання — дотримати цю обітницю.
Мати Ґундрінг присунулася ближче й промовила впівголоса:
— Верховний король уже кілька разів пропонував Лайтлін вийти за нього, він візьме за образу, якщо…
Утіль навіть не глянув на неї.
— Наша обітниця старша від пропозиції Верховного короля на двадцять років, — різко відказав він.
— Але прамати Вексен лише сьогодні надіслала чергового орла, щоб…
— Хто сидить на Чорному престолі — прамати Вексен чи я? — Утіль нарешті глянув на міністерку блискучими очима.
— Ви, мій королю, — свої очі мати Ґундрінг утупила в підлогу. Мудрий міністр радить, умовляє, улещує, доводить, але насамперед мудрий міністр підкоряється.
— У такому разі відішли назад праматері Вексен її птаха із запрошенням на наше весілля. — Утіль обернув зап’ясток, і материна рука опинилася в його шкарубкій, призвичаєній до пемзового шкребка долоні. — Ти носитимеш ключ від моєї скарбівні, Лайтлін, і порядкуватимеш справами, до яких виявила такі здібності.
— Залюбки, — відказала вона. — А що з моїм сином?
Король Утіль довго дивився на Ярві, а відтак кивнув.
— Він знову стане учнем матері Ґундрінг, — ухвалив він рішення, виявивши воднораз і твердість, і милосердя.
Ярві видихнув.
— Нарешті Ґеттландія має короля, яким може пишатися, — промовив він. — Я щодня дякуватиму Матері Морю за те, що вона повернула вас із глибин.
Ярві підвівся з колін і рушив, як перед тим Ґром-ґіль-Ґорм, до дверей. Він усміхався, слухаючи образи, кпини й злостиве шепотіння, а замість ховати суху руку в рукаві, як то колись мав за звичку, гордовито виставляв її на показ. Якщо порівнювати з невільницькою ямою у Вульсґарді, з пекучими ударами Тріґґового батога, з холодом і голодом снігового бездоріжжя, терпіти зневагу від дурнів було не надто важко.
Завдяки допомозі двох матерів — кожна, певна річ, мала на те власні причини — Ярві вийшов із Зали Богів живий. Знову каліка-ізгой, що повинен вступити до Міністерства. Де й було його місце.
Ярві пройшов повне коло. Тільки вирушав він хлопчиком, а повернувся чоловіком.
Мертві лежали на холодних плитах у холодному льосі під цитаделлю. Ярві не хотів їх рахувати. Забагато. Ось скільки їх було. Плоди, що їх дали ретельно виплекані плани. Наслідок нерозважливої клятви. Жодних облич, лише савани з горбками носів, підборідь, стоп. Материних найманців-головорізів не відрізнити було від шанованих воїнів Ґеттландії. Можливо, пройшовши крізь Останні Двері вони вже нічим і не відрізнялися.
А втім, Ярві зрозумів, котре з тіл належить Джаудові. Його приятелеві, товаришеві по веслу. Тому, хто торував йому шлях крізь сніги. Чий голос м’яко шепотів: «Один змах за раз», — коли Ярві скімлив над веслом. Тому, хто став до його бою, як до свого власного, хоч і не був бійцем. Пізнати його тіло було неважко, адже саме біля нього, поклавши стиснуті кулаки на кам’яну плиту, стояла Сумаель. Миготливий вогник єдиної свічки освітлював її темне обличчя з одного боку.
— Твоя мати знайшла мені місце на кораблі, — не підводячи голови, промовила дівчина незвично лагідним голосом.
— На добрих навігаторів завжди є попит, — відказав Ярві. Їй-бо, йому самому не завадив би хтось, хто вказав би правильну дорогу.
— На світанку ми вирушаємо до Скекенгауза, потім далі.
— Додому? — запитав він.