Джо Аберкромби – Пів короля (страница 51)

Він метнувся вперед, і Одем зустрів його з лютим гарчанням. Клинки зітнулися раз, другий, так швидко, що очі Ярві не встигали за ними. Третього удару Утіль завдав знизу, розпанахав братові ногу й відскочив убік. Одем заревів знову. Обличчя його скривилося від болю, коліно підломилося. Він лишився на ногах тільки тому, що сперся на меч, як на милицю.

— Останні Двері відчиняються перед тобою, — промовив Утіль.

Одем насилу відновив рівновагу. Груди його важко здіймалися, і Ярві помітив, що посріблений наголінник на його нозі зробився червоним. Кров уже струменіла з чобота, затікаючи в щілини між кам’яними плитами.

— Я знаю, — Одем підвів обличчя, і Ярві побачив сльозу, що викотилася з кутика дядькового ока й лишила слід на його щоці. — Вони були відчинені всі ці роки, — чи то пирхнувши, чи то схлипнувши, він кинув меч, який зі стуком упав у тінь. — Від того самого штормового дня.

Кров забурхала Ярві у скронях, коли Утіль високо здійняв меча. Світло відбилося від клинка, і лезо заграло холодним блиском.

— Лише дай мені відповідь на одне запитання… — тихо промовив Одем, прикипівши очима до занесеної над ним смерті.

Утіль на мить завагався. Меч хитнувся й помалу опустився. Брова запитально смикнулась догори.

— Кажи, брате.

Ярві побачив, як Одемова рука помалу, потайки пересувається за спину, як пальці стискаються довкола руків’я кинджала, заткнутого за пояс. Довгого, з гагатовим навершником. Того самого, який дядько показував Ярві на верхівці амвендської вежі.

Ми повинні діяти на благо Ґеттландії.

Ярві одним стрибком злетів із тронних сходин.

Нехай він і не був найвправнішим учнем на бойовищі, але як убити людину, знав. Він всадив меч Шадікширрам Одемові під пахву, і кривий клинок, пробивши кольчугу, майже без звуку вийшов із грудей.

— Хай яке твоє запитання, моя відповідь на нього — сталь! — просичав Ярві дядькові у вухо, а потім відступив і висмикнув клинок.

Одем із булькотом втягнув повітря. Наче п’яний, ступив один хиткий крок і впав навколішки. Поволі обернув голову й подивився через плече. На якусь мить його вражений погляд зустрівся з поглядом Ярві. А тоді Одем повалився на бік. Він лежав нерухомо на священних плитах, під тронним помостом, перед очима богів, у колі, утвореному воїнами-ґеттландцями й найманцями, а над його тілом стояли Ярві та Утіль і пильно дивилися один на одного.

— Скидається на те, небоже, що в нас із тобою також є невирішене питання, — промовив його єдиний живий дядько, не опускаючи здійнятої брови. — Відповіддю на нього теж буде сталь?

Ярві скинув очима на Чорний престол, що мовчазно здіймався над ними.

Нехай він і твердий, але хіба твердіший за невільницькі лавки на «Південному вітрі»? Нехай він і холодний, але хіба холодніший за сніги крайньої півночі? Він більше не лякав Ярві, але чи справді Ярві прагнув його? Він пригадав, як на Чорному престолі сидів батько, високий і похмурий, завжди тримаючи пошрамовану руку біля меча. Щирий син Матері Війни, саме такий, яким і має бути король Ґеттландії. Такий, яким і є Утіль.

Статуї Великих Богів уважно дивилися згори, немовби чекали на рішення. Якусь хвилю Ярві переводив погляд з одного кам’яного обличчя на інше, а тоді глибоко вдихнув. Мати Ґундрінг завжди казала, що його торкнувся Батько Мир, і Ярві знав, що вона мала рацію.

Він ніколи насправді не прагнув Чорного престолу. То навіщо ж битися за нього? Навіщо помирати за нього? Щоб Ґеттландія отримала пів короля?

Ярві розтиснув пальці й випустив меч Шадікширрам. Той із брязкотом упав на залиту кров’ю підлогу.

— Мені досить помсти. Чорний престол — твій, — мовив він, поволі опустився навколішки перед Утілем і схилив голову. — Мій королю.

Провина

Вільно тримаючи величезну ліву долоню на навершнику величезного меча, до Зали Богів гордовито ввійшов Ґром-ґіль-Ґорм, король Ванстерландії, найкривавіший син Матері Війни, Мечолам і Сиротитель. Його супроводжували міністерка і десять найзагартованіших у битвах воїнів.

Ярві зауважив, що на його широких плечах — нове біле хутро, на грубезному вказівному пальці — нова каблучка з самоцвітом, а тричі обернутий довкола шиї ланцюг став довшим на кілька навершників, що їх Мечолам, без сумніву, забрав собі на згадку в ні в чому невинних людей разом з їхнім життям, коли насолоджувався кривавою прогулянкою Ґеттландією, на яку його запросив сам Ярві.

Та коли Ґорм ступав до домівки свого ворога крізь вкриті порубинами двері, найбільше приголомшувала своїми розмірами його усмішка. Усмішка завойовника, який бачить, що всі його задуми дали плоди, супротивників усіх подолано, а на гральних кісточках випало потрібне число. Усмішка улюбленця богів.

А тоді Ґром-ґіль-Ґорм помітив Ярві, що стояв на тронних сходах між своєю матір’ю і матір’ю Ґундрінг, і усмішка трохи пригасла, а по хвилі зникла зовсім, коли він глянув на Чорний престол і побачив, хто там сидить. Ґорм невпевнено спинився посеред величезної зали, приблизно на тому місці, де Одемова кров досі темніла в стиках між кам’яними плитами. Зусібіч на нього блимали сердитими поглядами ґеттландські вельможі.

Ґорм почухав за вухом і промовив:

— Це не той король, на якого ми сподівалися.

— Багато хто міг би сказати так само, — відповів Ярві. — І попри це, він — законний король. Утіль, мій найстарший дядько, повернувся.

— Утіль, — крізь зуби просичала мати Скер. — Гордий ґеттландець. Не дарма його обличчя здалося мені знайомим.

— Ти могла б і сказати про це, — Ґорм похмуро оглянув зібраних у залі воїнів та їхніх дружин, чиї ключі й пряжки плащів яскраво зблискували в півсутіні, а тоді важко зітхнув. — Я маю неприємне передчуття, що цей король не опуститься переді мною навколішки як васал.

— Я задосить часу провів навколішках, — Утіль підвівся. До грудей він, як завжди, притискав меч, той самий простий меч, який колись підібрав на похиленій палубі «Південного вітру» і який начистив так, що клинок блищав, наче місячне сяйво на поверхні холодного моря. — Коли хтось і має опуститися навколішки, то це ти. Адже ти стоїш на моїй землі, у моїй залі, перед моїм троном.

Ґорм став на п’ятки, утупившись у носаки своїх черевиків.

— Начебто й так. Але в мене завжди погано згиналися коліна. Тому мушу відмовитися.

— Шкода. Можливо, я своїм мечем допоможу тобі їх розрухати, коли влітку навідаюся у Вульсґард.

Ґормове обличчя затвердло.

— О, можу тебе запевнити: кожному ґеттландцеві, що перетне кордон, ми влаштуємо теплу зустріч.

— То навіщо чекати до літа? — Утіль поволі зійшов сходинами і став на найнижчій, щоб його обличчя опинилося приблизно на тому самому рівні, що й Ґормове. — Бийся зі мною зараз.

Кутик Ґормового ока сіпнувся, а тоді затремтіла вся щока. Ярві помітив, як побіліли пошрамовані пальці на руків’ї меча. Ванстерці метали погляди, роззираючись по залі, обличчя ґеттландських воїнів посуворішали ще більше.

— Тобі слід знати, — буркнув король Ванстерландії, — що Мати Війна ще в колисці дихнула на мене, і провіщено, що жодному чоловікові мене не вбити…

— То бийся зі мною, собако! — заревів Утіль, аж луна, вдарившись об стіни, розкотилася по залі.

Усі затамували віддих, немов боялися, що він стане останнім. Ярві подумав, що вони можуть побачити, як сьогодні в Залі Богів накладе головою ще один король. Котрий із цих двох — він не наважився б передбачити.

Мати Скер м’яко поклала тонку руку на Ґормів кулак.

— Боги бережуть того, хто береже себе сам, — прошепотіла вона.

Король Ванстерландії глибоко, поволі вдихнув-видихнув. Плечі його розслабилися, він відірвав пальці від руків’я меча й запустив їх у бороду.

— А цей новий король геть невихований, — пожалівся він.

— Авжеж, — підтвердила мати Скер. — Хіба ти не вчила його тактовності, мати Ґундрінг?

Стара міністерка скинула на них суворим поглядом зі свого місця обік Чорного престолу.

— Вчила. Але хіба тут хтось заслуговує на тактовність?

— Мабуть, вона має на увазі, що ми не заслуговуємо, — сказав Ґорм.

— У мене склалося таке саме враження, — погодилася мати Скер. — Вона теж невихована.

— То так ти виконуєш угоду, королевичу Ярві?

Присутні в залі ґеттландські вельможі, які колись стояли в черзі, щоб поцілувати Ярві руку, тепер мали такий вигляд, ніби з задоволенням стали б у чергу, щоб перерізати йому горлянку. Він стенув плечима.

— Я більше не королевич. І я виконав те, що зміг. Ніхто не міг передбачити такого повороту подій.

— Із подіями завжди так, — підтвердила мати Скер. — Вони ніколи не течуть тим каналом, який ти для них вирив.

— То ти битимешся зі мною чи ні? — запитав Утіль.

— Звідкіля ця жага крові? — Ґорм випнув нижню губу. — Ти в цьому ділі новачок, але згодом дізнаєшся, що король не лише вбиває. Весна — пора Батька Мира, тож ушануймо його, скорімося побажанню Верховного короля в Скекенгаузі, і нехай кулак перетвориться на долоню. А влітку, на сприятливішому для мене полі бою, ти, якщо схочеш, зможеш випробувати силу подиху Матері Війни, — він обернувся й попрямував до виходу. Міністерка і його воїни рушили за ним. — Дякую вам за незабутню гостинність, ґеттландці! Ви ще мене почуєте! — Король Ванстерландії на мить затримався на порозі, величезний чорний силует на тлі сонячного світла. — І того дня голос мій гримітиме громом!

Вони вийшли, і двері Зали Богів зачинилися за ними.