реклама
Бургер менюБургер меню

Джо Аберкромби – Пів короля (страница 20)

18px

Часом Ярві непомітно впускав хлібні шкоринки біля Нікого, і той швидко ховав їх під лахміття. Якось їхні погляди зустрілися, і Ярві замислився, чи вдячний йому чистильник, бо ж здавалося, що в цих дивних блискучих запалих очах не лишилося нічого людського.

Однак мати Ґундрінг завжди казала: «Людина, яка чинить добро, чинить його заради себе». Ярві далі кидав кусники хліба, коли тільки міг.

Шадікширрам була задоволена з того, що капшук її поважчав, а ще більше з того, що вино покращало — почасти завдяки тому, що Ярві мав змогу купувати його такими приголомшливими партіями.

— Це вино вищого ґатунку, ніж мені приносив Анкран, — якось пробурмотіла вона, придивляючись крізь скло пляшки до кольору напою.

— Гідне такої преславної особи, як ви, — Ярві низько вклонився, ховаючи за машкарою усмішки думки про те, як, сівши знову на Чорний престол, він потурбується, щоб її голову настромили над Ревучою брамою, а її проклятий корабель перетворився на попіл.

Іноді, коли вечоріло, капітанка простягала йому одну ногу, потім другу, щоб Ярві стягнув із неї чоботи, а тим часом правила оповідок про свою колишню славу. Імена й подробиці в них щоразу мінялися, як текуча вода. Потому вона казала, що він добрий і корисний хлопчик, і якщо Ярві щастило, віддавала йому недоїдки зі свого стола й зізнавалася, що її «м’яке серце колись її згубить».

Коли вдавалося стриматися й не запхати все відразу до рота, Ярві потай відносив дещо Джаудові, а той передавав Рульфові. Анкран тим часом сидів між ними й похмуро тупився в нікуди. На нещодавно поголеній маківці видніли порізи, а вкрите струп’ям обличчя мало геть інакший вигляд, ніж до зустрічі з чоботом Шадікширрам.

— Святі боги, — бурчав Рульф, — заберіть цього дворукого телепня й поверніть нам Йорва!

Веслярі довкола реготали, але Анкран сидів, наче витесаний із дерева, і Ярві замислився, чи не планує той власну помсту. Глянувши вгору, він побачив Сумаель, що насуплено позирала донизу зі свого місця на реї. Вона постійно дивилася на нього так, немов оцінювала прокладений курс, у якому її щось турбувало. Хоча обоє на ніч були припнуті до одного кільця біля капітанчиної каюти, Сумаель не розмовляла з ним, тільки час від часу щось бурчала собі під ніс.

— Ану гребіть! — гарикнув Тріґґ, проходячи повз і штовхаючи Ярві на весло, яке той колись тягнув.

Схоже, що, крім друзів, він надбав собі й ворогів.

Але вороги, як казала його мати, — це ціна успіху.

* * *

— Йорве, чоботи!

Ярві стрепенувся, наче від ляпасу. Думки, як то часто траплялося, віднесли його далеко-далеко. На пагорб, навпроти якого догоряв батьків поховальний корабель і де Ярві перед богами клявся помститися. На верхівку амвендської вежі, де сморід горілого бив у ніс, а дядькове спокійне обличчя всміхалося до нього.

«З тебе вийшов би чудовий блазень».

— Йорве!

Він виборсався з-під свого укривала й, тягнучи за собою ланцюг, переступив через Сумаель, що зібгалася під власною ковдрою. Темне обличчя дівчини безгучно посіпувалося вві сні. Що далі на північ вони просувалися, то більше дошкуляв холод. Пронизливий вітер приносив уночі сніжинки, крутив ними й припорошував білим шкури, під якими щулилися невільники. Охоронці більше не обходили корабель, лише двоє з них не спали, згорбившись над жарівнею біля носового люка до трюму; на виснажених обличчях мерехтіли помаранчеві відсвіти.

— Ці чоботи варті більше, ніж ти, хай тобі абищо!

Шадікширрам сиділа на ліжку, очі її волого блищали. Нахилившись уперед, вона силкувалася схопитися за чобіт, але була така п’яна, що раз по раз хибила. Побачивши Ярві, вона відкинулася на ліжко.

— Дай-но мені руку допомоги…

— Якщо тільки вам не потрібно дві.

Вона забулькотіла сміхом.

— А ти, калічко, дотепний маленький пройдисвіт, еге ж? Клянуся, мені тебе послали боги. Послали… щоб ти стягав із мене чоботи.

Її гиготіння дедалі більше скидалося на хропіт, і коли Ярві впорався з другим чоботом і поклав її ногу на ліжко, Шадікширрам уже міцно спала, закинувши голову. Волосся лежало на обличчі та здіймалося довкола рота з кожним хрипливим віддихом.

Ураз Ярві наче закам’янів. Комір її сорочки розхристався, і з-під нього вислизнув ланцюжок. Зблискуючи на хутрі, біля шиї лежав ключ до всіх замків на кораблі.

Він озирнувся на ледь прочинені двері — надворі тихо падав сніг. Ярві відтулив заслонку світильника й задмухнув вогник, каюта поринула в темряву. Ризик був величезний, але той, проти кого грає час, мусить іноді кинути кості.

Мудрий чекає нагоди, і ніколи її не проґавить.

Ярві помалу-малу наблизився до ліжка, відчуваючи, як шкіра йому береться сиротами, а тоді просунув безпалу руку під голову Шадікширрам і дуже-дуже обережно підняв її, вражений тим, яка вона важезна. Намагаючись рухатися якомога повільніше, він аж зуби зціпив від напруги. Коли капітанка сіпнулась і схропнула, Ярві скривився, чекаючи, що її очі ось-ось розплющаться, й уявив підбор, що нівечить йому обличчя, як нівечив Анкранові.

Він затримав дихання й простягнув руку до ключа, який блищав у сяйві Батька Місяця, що падало крізь одне з вузьких віконець. Ярві потягнувся… але нетерплячі пальці не дісталися мети.

Шию стиснуло. «Мабуть, ланцюг зачепився за щось», — подумав Ярві та обернувся, щоб смикнути й звільнити його. У дверному отворі, зціпивши щелепи й міцно тримаючи обома руками його ланцюг, стояла Сумаель.

Якусь мить вони не рухалися. А потім дівчина потягнула його до себе.

Ярві опустив голову Шадікширрам так обережно, як тільки зміг, ухопився за ланцюг здоровою рукою і, дихаючи зі свистом, спробував опиратися. Сумаель лише потягла сильніше, нашийник вдавився йому в горло, а ланки ланцюга боляче вп’ялися в руку. Ярві закусив губу, щоб не закричати.

Це було схоже на перетягування канату, в яке хлопчаки з Торлбю бавилися на пляжі. Але цього разу лише одна зі сторін мала дві руки, а замість линви був ланцюг, кінець якого душив Ярві горло.

Він смикався і пручався, але Сумаель була сильніша. Мовчки вона підтягувала його ближче й ближче; черевики Ярві ковзали по підлозі, зачепили пляшку, і та покотилася вбік. Нарешті дівчина схопила його за нашийник і виволокла з каюти назовні, у ніч.

— Клятий дурню! — прогарчала вона йому в обличчя. — Хочеш собі смерті?

— А тебе це обходить? — засичав Ярві у відповідь.

Кісточки її пальців, що тримали нашийник, побіліли, як і кісточки його пальців, що стискали її кулак.

— Мене обходить, що вони змінять усі замки, якщо ти викрадеш ключ, йолопе!

Тривалий час вони мовчали, дивлячись одне на одного в темряві. Ярві не відразу усвідомив, як близько до неї він стоїть. Досить близько, щоб бачити сердиті зморшки на її переніссі й блиск зубів крізь щілину на губі. Досить близько, щоб відчувати тепло її тіла та запах частого дихання, трохи кислуватий, але однаково приємний. Досить близько, майже досить близько, щоб поцілувати. Мабуть, і вона усвідомила це тої самої миті, бо різко відпустила нашийник, немовби той був розпечений, відштовхнула Ярві й висмикнула зап’ясток із його руки.

Він подумки повторив її слова, обміркував їх з усіх боків і все збагнув.

— Заміна замків турбуватиме лише того, хто вже має ключ. Хто, можливо, знайшов спосіб виготовити дублікат, — Ярві сів на своє звичне місце, здоровою рукою потираючи садна й давні опіки на шиї, а калічену ховаючи під пахву, щоб зігріти. — Але рабові ключ потрібен лише для одного — щоб утекти.

— Стули пельку!

Вона опустилася поруч, і знову залягла мовчанка. У повітрі кружляли сніжинки, осідаючи на Сумаелиному волоссі, на колінах Ярві.

Він уже майже покинув надію почути від неї ще щось, аж тут дівчина заговорила, так тихо, що він ледве розчув її слова крізь вітер:

— Раб, що має ключ, міг би звільнити ще кількох рабів. Можливо, й усіх. Хтозна, кому вдасться вислизнути в метушні.

— У метушні може пролитися багато крові, — прошепотів Ярві. — І хтозна, чия то буде кров. Набагато безпечніше — приспати охоронців, — Сумаель пильно глянула на нього. Він бачив блиск її очей, пару від її дихання. — Раб, що знається на зіллі, наливає охоронцям ель і приносить капітанці вино, міг би знайти спосіб, — він знав, що ризикує, але з її допомогою все вдалося б значно легше, а той, проти кого грає час, мусить іноді кинути кості. — Можливо, удвох ці раби могли б зробити те…

— Що одному не до снаги, — докінчила Сумаель. — З корабля найлегше втікати, коли він стоїть у порту.

Ярві кивнув.

— Я теж так думаю.

Власне кажучи, протягом багатьох днів він майже ні про що більше не думав.

— Найкращий шанс — Скекенгауз. Місто велелюдне, але охоронці ліниві, а капітанки й Тріґґа часто не буває на кораблі…

— Якщо тільки хтось не має друзів у іншому порту Потрощеного моря, — закинув Ярві наживку.

Сумаель відразу ж заковтнула її.

— Друзів, які могли б переховати кількох рабів-утікачів?

— Саме так. Скажімо… в Торлбю.

— «Південний вітер» буде там за місяць, може, за два, — Ярві почув тонкі нотки збудження в її шепоті.

Він теж не зміг приховати хвилювання.

— І тоді раб, який має ключ… і раб, що знається на зіллі… будуть вільні.

Вони сиділи мовчки, у холоді й темряві, як і попередніми ночами. Але тепер Ярві здалося, що в блідому сяйві Батька Місяця він побачив на Сумаелиному обличчі легенький натяк на усмішку, таку для неї незвичну.