Джейсон Рекулик – Приховані малюнки (страница 40)

Знаю, що мені треба вирушати на пробіжку. Я почуватимусь краще, якщо вийду й подолаю кілька миль. Але мені дуже ніяково вийти на вулицю, дуже соромно потикатись між люди. Гадаю, новина про моє шахрайство швидко поширилась, і тепер уже всі в Спрінґ-Бруці знають мою таємницю. Я бреду назад у котедж, насипаю собі тарілку колечок Cheerios, а потім згадую, що молока немає. І я їх просто гризу сухими, беручи пальцями. Вкладаюсь на ліжку й заходжу на канал Hallmark на планшеті, передивляючись добірки фільмів, але несподівано всі вони здаються мені фальшивими, гидкими й жахливими, повними брехливих обіцянок і нудотних хеппі-ендів.

Я вже хвилин із десять намагаюсь дивитися щось під назвою «Різдвяні пригоди любительки взуття», коли чую на ґанку чиїсь кроки, і хтось обережно стукає в мої двері. Думаю, що це Міці прийшла попросити вибачення за свою поведінку під час спіритичного сеансу. Гаркаю: «Я зайнята», — і збільшую гучність на планшеті.

У вікні з’являється обличчя Адріана.

— Нам треба поговорити.

Я зриваюся з ліжка й відчиняю двері.

— Так, справді треба, бо…

— Не тут, — каже він. — Перед будинком стоїть мій автомобіль. Проїдьмося.

@@@

Він не каже, куди ми їдемо, та, коли виїжджаємо на магістраль 295, я здогадуюсь. Ми вливаємось у швидкоплинний дорожній рух, на дорогу 76 West, і переїжджаємо через міст Волта Вітмена, що високо ширяє над корабельнями й морськими портами річки Делавер. Адріан везе мене додому.

— Не треба цього робити. Розверни автівку.

— Ми майже на місці, — каже він. — Ще хвилин п’ять.

Для футболу рано, і «Філз», мабуть, немає в місті, бо швидкісна дорога вільна, на ній немає жвавого руху. Адріан звертає на Ореґон-авеню. Він поглядає на GPS, але звідси я можу вести його із зав’язаними очима. І досі знаю кожну дорогу, кожен знак «Стоп» і кожен світлофор. Усі старі підприємства й досі на своїх місцях: забігайлівки фастфуду і крамнички сирних сандвічів, азійські супермаркети, роздрібні продавці мобільних телефонів, і спорт-бар/стриптиз-клуб, який найняв двох моїх однокласників просто із середньої школи. Навряд чи можна переплутати мій старий район зі Спрінґ-Бруком. Усі дороги у вибоїнах, тротуари всіяні битим склом і курячими кістками. Але багато блокованих будинків обшиті новим алюмінієвим сайдингом і мають кращий вигляд, ніж за моєї пам’яті, ніби люди докладали зусиль, щоб усе було гарненько.

Адріан зупиняється на розі Восьмої і Шанк. Припускаю, що він знайшов мою адресу в інтернеті, бо ми стоїмо просто перед коротким приземкуватим блокованим будинком, який я колись називала домом. Шви цегляної кладки оновлені, віконниці свіжопофарбовані, а там, де колись був наш білий гравійний «дворик», тепер яскрава зелена трава. Біля вхідних дверей на драбині стоїть якийсь чоловік у робочих рукавицях і вигрібає сухе листя з водостоків.

Адріан стає на парковку і вмикає покажчики повороту. Я не бачила своїх сусідів ще із середньої школи і боюсь, що вони мене помітять. Будинки щільно притиснуті один до одного, і легко собі уявити, як усі разом відчиняють двері й висипають надвір, щоб повитріщатися на мене.

— Будь ласка, просто їдь.

— Це тут ти виросла?

— Ти ж уже знаєш, що тут.

— А хто цей чоловік на драбині?

— Не знаю. Просто їдь, добре?

Чоловік на драбині повертається і розглядає нас. Він середнього віку, лисуватий, не дуже високий, вдягнутий у футболку Eagles.

— Ви щось хотіли?

Я ніколи його не бачила. Може, мати найняла якогось робітника. Найімовірніше, вона продала будинок і переїхала, а цей чоловік — новий власник. Я вибачливо махаю йому й повертаюсь до Адріана.

— Якщо ти зараз не поїдеш, я виходжу з машини й пішки повертаюсь у Спрінґ-Брук.

Він вмикає першу передачу, і ми їдемо на зелене світло. Я спрямовую його через затори у ФДР Парк Південної Філадельфії — улюблене місце для пікніків, днів народження і весільних фотосесій. У дитинстві ми називали його «Озера», бо він увесь поцяцькований ставками й лагунами. Найбільше з них — Лугове озеро, і ми знаходимо лавочку з гарним видом на водяну гладінь. Далеко на обрії, на тлі сірого неба, нам видно надземні дороги федеральної автостради номер 95, шість смуг автомобілів, що мчать в аеропорт і з нього. І довгий час мовчимо, бо ніхто з нас не знає, з чого почати.

— Я не брехала про стипендію, — кажу йому. — У десятому класі я пробігла 5 кілометрів за п’ятнадцять хвилин двадцять три секунди. Була шостою найшвидшою дівчиною в Пенсильванії. Можеш поґуґлити.

— Я вже поґуґлив, Меллорі. У перший день, коли ми познайомились, я прибіг додому й розшукав усіх Меллорі Квінн у Філадельфії. Знайшов усю твою шкільну статистику. Достатньо, щоб та історія скидалася на правдиву. — Потім він сміється. — Але нічого у твіттері, нічогісінько в соціальних мережах. Мені здавалося, що це так круто — ця аура таємничості. Дівчата в Рат­ґерсі цілодобово стирчать в інстаграмі, постячи гламурні фотки й чекаючи компліментів. Але ти була інша. Я думав, що така впевнена в собі. І уявити не міг, що ти щось приховуєш.

— Загалом я була чесною.

— Загалом? Що це значить?

— Я брехала тільки про своє минуле. І все. Не про малюнки від Ані. І вже точно не про те, що відчуваю до тебе. Я збиралася розповісти тобі всю правду минулої ночі за вечерею, присягаюсь.

Він мовчить. Просто дивиться на озеро. Неподалік діти граються дроном; він схожий на мініатюрний НЛО з вісьмома пропелерами, що шалено обертаються, і щоразу, коли він наближається, здається, що то літає рій бджіл. Розумію, що Адріан чекає продовження моєї історії, що він дає мені шанс виправдатися. Я роблю глибокий вдих.

— Гаразд, отже…

21

Усі проблеми почалися з простого стрес-перелому крижової кістки — крихітної тріщини в трикутній кістці біля основи хребта. То був вересень мого останнього класу в середній школі, і рекомендоване лікування полягало у восьмитижневому відпочинку — якраз на початку бігового сезону. Це була погана новина, але не повна катастрофа. Така травма поширена серед молодих дівчат-­бігунок, легко лікувалась і не впливала на пропозицію, яку я отримала від Пенсильванського університету. Від болю лікарі прописали мені оксиконтин — одну пігулку 40 мг двічі на день. Усі казали, що я буду готова до зимових трекових перегонів у листопаді.

Я й далі ходила на всі тренування, тягала спорядження і допомагала всім підраховувати результати, але було важко спостерігати за товаришами по команді збоку, знаючи, що я маю бігти разом із ними. До того ж, оскільки в мене з’явилося більше вільного часу, мати розраховувала, що я допомагатиму вдома. Більше готуватиму їжу, більше прибиратиму, ходитиму по покупки й доглядатиму молодшу сестру.

Мати виховувала нас сама. Вона була невисока на зріст, повнувата й викурювала по пачці за день, хоч і працювала в Лікарні милосердя адміністраторкою виставлення рахунків, тож розуміла всі ризики для здоров’я. Ми з Бет вічно канючили, щоб вона кинула курити, постійно ховали її сигарети Newport під диваном чи в інших не доступних для неї місцях. Але вона просто йшла й купувала нову пачку. Казала, що це був її захисний механізм і щоб ми відчепилися від неї. За першої-ліпшої нагоди вона нагадувала, що в нас немає бабусь-дідусів, тіток-дядьків, і вже точно жоден новий чоловік не мріє на обрії — тож ми всі втрьох маємо стояти одна за одну. Це був рефрен нашого дитинства: стояти одна за одну.

Три-чотири суботи на рік лікарня викликала маму на «несподівану понаднормову роботу», для вирішення проблем із протермінованими платежами, в яких ніхто не міг розібратися. Якось у п’ятницю ввечері мамі зателефонували, і вона сказала нам, що наступного дня має йти на роботу. А потім попередила мене, що я повинна відвезти сестру в парк «Країна казок».

— Я? Чому я?

— Бо я обіцяла, що відвезу її.

— То відвези в неділю. У тебе ж вихідний у неділю.

— Але Бет хоче взяти із собою Ченгуан, а Ченгуан може поїхати тільки в суботу.

Ченгуан була найкращою подругою моєї сестри — дивачка з рожевим волоссям, яка малювала в себе на щоках котячі вуса. Вони з Бет були членкинями якогось аніме-клубу.

— Завтра змагання! У Веллі-Форджі. До третьої мене не буде.

— Пропусти змагання, — каже мати. — Ти ж не біжиш. Команді ти не потрібна.

Я спробувала пояснити матері, що моя присутність була б величезною психологічною підтримкою для товаришів по команді, але вона на це не купилась.

— Ти везеш Бет і Ченгуан.

— Вони вже завеликі для «Країни казок»! Це дитячий парк!

— Це така іронія. — Мати відчинила задні двері, запалила сигарету й видихнула дим через сітку. — Вони знають, що завеликі для цього, саме тому й хочуть туди поїхати. — Вона знизала плечима, наче це був цілком раціональний людський учинок.

Наступного ранку — в суботу, сьомого жовтня — Ченгуан прийшла до нас додому в жовтій футболці з блискучим білим єдинорогом й у вицвілих джинсах. Вона їла з пакетика кисло-солодкі жувально-мармеладні цукерки у вигляді спагеті й запропонувала мені. Я похитала головою і сказала, що краще здохну. Згори збігла Бет у такій же футболці з єдинорогом і в таких самих джинсах. Вочевидь, вони заздалегідь домовились одягтися однаково, і це була частина нашої химерно-дурнуватої пригоди.

Я наполягла на виїзді з дому о 9:00. Планувала бути на шосе, поки бігали мої товариші по команді, щоб, приїхавши до «Країни казок», дізнатися про результати. Але Ченгуан вкусив павук, і місце укусу постійно свербіло, тож нам довелося заїхати в аптеку Walgreens, щоб купити бенадрил. Це забрало пів години, тож ми переїхали міст Волта Вітмена аж о дев’ятій тридцять і тільки о дев’ятій сорок п’ять виїхали на швидкісну автомагістраль Атлантик-Сіті. Три смуги автомобілів мчали до узбережжя Нью-Джерсі зі швидкістю вісімдесят миль на годину. Я опустила вікна й зробила гучніше онлайн-радіо Q102, щоб не чути, як Бет і Ченгуан регочуться на задньому сидінні. Вони теревенили без угаву, постійно перебивали й перекрикували одна одну. Мій телефон лежав на консолі між передніми сидіннями. Заряджався від адаптера прикурювача. Крізь музику долинуло джеркотіння вхідного текстового повідомлення, а потім ще одного й ще одного. Я зрозуміла, що це, найімовірніше, моя подруга Лейсі, яка ніколи не обмежувалась одним повідомленням, а катала зразу п’ять. Смуга переді мною була вільна. Я кинула погляд на телефон, на вхідні повідомлення, що пересувалися вгору по екрану: