Джейсон Рекулик – Приховані малюнки (страница 38)

— Що?

— Я знаю. Я знаю, що це схоже на маячню. Але, поки я спала, вона змусила мене витягти всі олівці, фломастери й крейдочки. — Я вказую на порожню шафку над холодильником. — А оскільки ви забрали весь папір, вона змусила мене малювати на ваших стінах. Вона не змогла увійти в Тедді, тому влізла в мене.

Адріан обвиває рукою мою талію.

— Гей, усе гаразд. Ти зараз у безпеці. Ми все це з’ясуємо.

Керолайн проштовхується повз мене, вривається в барліг, ми всі йдемо за нею. Вона різко втягує повітря, вражено дивлячись на стіни й не ймучи віри очам.

— Де Тедді?

— У своїй кімнаті. Він у порядку.

Керолайн кидає погляд на чоловіка. Той біжить нагору.

Я намагаюсь детально описати події післяполудня.

— Він пішов до своєї спальні о першій. На тиху годину. Я дозволила йому взяти айпад, як ви сказали. Тедді був нагорі й спустився хвилин десять тому, якраз коли ви прийшли додому.

— Чотири години? — запитує вона.

Я показую Адріанові праву руку, всю вкриту графітом, вугіллям і пухирями.

— Я шульга, так само як і Тедді. Самостійно я б цього ніколи не зробила. Вони схожі на малюнки в моєму котеджі.

— Так, авжеж! Стиль один і той же! — Він дістає смартфон, ходить по кімнаті й фотографує різні зображення. — Перше, що ми маємо зробити, — це порівняти їх з іншими малюнками. Подивитися, чи впишуться вони в послідовність.

— Ні, — заперечує Керолайн. — Перше, що ми зробимо, — це токсикологічний тест. Просто зараз. Або я викликаю поліцію.

Адріан дивиться на неї:

— Токсикологічний тест?

— Я не можу повірити в те, що залишала тебе наодинці з нашим сином. Я не можу повірити в те, що довіряла тобі! Про що я тільки, в біса, думала?

— Я не вживаю. — Намагаюся говорити тихо, ніби якось можна вдавати, що ми вдвох із нею ведемо приватну розмову. Ніби Адріан не стоїть просто тут і не слухає. — Присягаюсь вам, Керолайн, що я зав’язала.

— Тоді в тебе не буде жодних проблем із тестом. Коли ти почала тут працювати, то погодилась на вибірковий тест щотижня. Ти сама на це зголосилась. У дні за нашим вибором. — Вона бере моє зап’ястя й розглядає руку, шукаючи характерні сліди. — Гадаю, нам треба було набагато раніше почати це робити.

З другого поверху повертається Тед і одним поглядом запевняє Керолайн, що Тедді в порядку. Тим часом Адріан намагається переконати Керолайн у тому, що вона неправильно розуміє всю ситуацію.

— Місіс Максвелл, я не знаю, про що ви говорите, але Меллорі не вживає наркотиків. Невже ви справді думаєте, що вона мала б спортивну стипендію, якби вживала героїн? Пенн Стейт негайно вигнав би її з команди.

У кімнаті западає ніякова тиша, і я розумію, що Керолайн дає мені шанс виправдатися. Я відчуваю, як мені до очей підступають сльози, бо це не так мало статися.

— Гаразд, зачекай, — кажу йому. — Річ у тім, що я була не зовсім чесна з тобою.

Адріан досі обіймає мене, але його обійми слабшають.

— Що це означає?

— Я збиралася сьогодні ввечері сказати тобі правду.

— Про що ти говориш?

І я досі не можу цього зробити.

Досі не уявляю, з чого почати.

— Меллорі не вчиться в Пенн Стейт, — пояснює Тед. — Останні вісімнадцять місяців вона проходила реабілітаційний курс. У соціальному гуртожитку «на пів дорозі додому». Вона зловживала знеболювальними за рецептом і героїном.

— Та іншими наркотиками, яких навіть не пам’ятає, — додає Керолайн. — Мозку потрібен час, щоб одужати, Меллорі.

Тепер Адріан зовсім мене не тримає. Тепер я вишу на його тілі, немов якийсь великий понурий жалюгідний монстр, немов паразит. Він струшує мене із себе, щоб бачити обличчя.

— Це що, правда? — запитує хлопець.

— Я не вживаю, — кажу йому. — Присягаюсь тобі, Адріане, наступного вівторка буде двадцять місяців, як я в зав’язці.

Він відступає на крок, ніби я його вдарила. Керолайн ніжно кладе руку йому на плече.

— Тобі, мабуть, важко це почути. Ми просто вважали, що Меллорі була чесна з тобою стосовно своєї історії. Ми думали, що вона сказала тобі правду.

— Ні, зовсім ні.

— Адріане, я працюю з багатьма наркоманами в госпіталі для ветеранів. Вони хороші люди, і наша головна мета — повернути їх назад у суспільство. Але іноді буває неправильно вибраний час. Іноді ми випускаємо людей, коли вони ще не готові.

Я дивлюсь на Керолайн, задихаючись од люті.

— Тут відбувається зовсім НЕ це! Я не вживаю наркотиків. І я не чортів художник! Я присягаюся, Керолайн. Щось не те із цим будинком. Привид Енні Барретт переслідує вашого сина, а тепер переслідує мене, і це її послання. — Я вказую на кімнату, на всі її стіни. — Це її історія!

Я розумію, що нагадую божевільну, і те, що кажу, схоже на маячню. Адріан дивиться на мене в якомусь сум’ятті, ніби бачить уперше.

— Але все решта — правда? — запитує він. — Ти жила в реабілітаційному центрі? Ти вживала героїн?

Мені так соромно, що я не можу здобутися на слово, але він читає відповідь на моєму обличчі. Адріан повертається і виходить з барлога, я кидаюсь за ним, але Керолайн заступає мені дорогу.

— Не заважай йому, Меллорі. Не додавай болю.

Я дивлюсь у вікно й бачу, як Адріан перетинає бруковану доріжку, а його обличчя перекривлене від болю. На півдорозі до під’їзної доріжки він уже майже біжить, наче йому не терпиться забратися від мене якнайдалі. Сідає в чорний пікап і різко рушає.

І коли я знову повертаю голову до Керолайн, вона вже тримає пластиковий стаканчик.

— Ну ж бо. Покінчимо з цим.

Жінка веде мене до вбиральні. Я заходжу й намагаюсь зачинити двері, проте вона мене зупиняє, хитаючи головою. Ніби боїться, що я збираюсь якимось чином маніпулювати своїм зразком, наче я завжди ношу із собою про всяк випадок флакончик із чистою сечею. Керолайн робить мені люб’язність — відвертає голову, поки я скидаю шорти й присідаю над унітазом. Я здавала ці тести сотні разів, тож добре натренувалась відбирати зразки акуратно. Можу наповнити стограмовий стаканчик, не розливши й краплі. Я ставлю стаканчик на край раковини, потім натягаю шорти й мию руки. Вода стає чорною, залишаючи на дні раковини зернистий осад. Я намилюю руки, щоб відшкребти пальці й долоні, однак графіт в’ївся в мою шкіру, як чорнило, як плями, котрі ніколи не зійдуть.

— Я чекаю на тебе в барлозі, — каже Керолайн. — Ми не почнемо, поки ти не прийдеш.

Після мого миття рук на бездоганно білому умивальнику-стійці залишається брудне сіре кільце. Ще один привід почуватися винною. Намагаюсь відчистити його шматком туалетного паперу, потім витираю руки об шорти.

Коли приходжу в барліг, Керолайн і Тед сидять на дивані, а мій зразок стоїть на журнальному столику на паперовому рушнику. Керолайн показує мені тест-картку все ще в целофані, демонструючи цілісність її упаковки. Потім розпаковує картку, відкриває п’ять тестових смужок і занурює їх у стаканчик.

— Послухайте, я розумію, навіщо ви це робите, але позитивного результату не буде. Я вам присягаюсь. Я в зав’язці вже двадцять місяців.

— А ми хочемо тобі вірити, — каже Керолайн, а потім кидає погляд на вкриті малюнками стіни. — Але нам треба зрозуміти, що тут сьогодні сталося.

— Я вже казала вам, що сталося. Аня заволоділа моїм тілом. Вона використала мене, як маріонетку. Я не малювала жодного з цих малюнків! Це зробила вона!

— Якщо ми збираємось це обговорювати, — каже Керолайн, — то маємо зберігати спокій. Ми не можемо кричати одне на одного.

Я переводжу дух.

— Гаразд. Окей.

— Отже, перед тим як ти почала тут працювати, ми довго обговорювали твою історію з Расселом. Він розповів нам про твої проблеми — хибні спогади, провали в пам’яті…

— Це зовсім інше. У мене більше немає цих проб­лем.

— Ти знаєш, усього кілька днів тому в Тедді пропала коробка з олівцями. Він прийшов до мене весь у сльозах. Був засмучений, бо ніде не міг їх знайти. І незабаром після того всі ці малюнки якимось дивом починають з’являтися у твоєму котеджі. Чи не схоже це на якийсь загадковий збіг?

Я дивлюсь на стаканчик. Минула всього хвилина. Для результатів надто рано.

— Керолайн, я ледве здатна провести пряму лінію. У школі я відвідала один урок малювання. У мене була трійка з плюсом. Я жодним чином не могла намалювати ці малюнки. У мене немає для цього хисту.

— Мої пацієнти завжди кажуть одне й те ж: «Я не вмію малювати, хоч убий!» А потім вони проходять арттерапію — і результати просто приголомшливі. Вони малюють неймовірні картини, щоб подолати свою травму. Щоб прийняти правду, з якою вони не готові зустрітися.

— Це зовсім не те.