Джейсон Рекулик – Приховані малюнки (страница 34)
— А-а,
Ми блукаємо стежками, й Адріан розкриває мені всі таємниці саду: сімейку кардиналів, що звила гніздечко на вишні. Маленький альков для приватної молитви з вівтарем Діви Марії. І дерев’яну лавку на березі ставка із золотими рибками, біля водоспаду. Ми зупиняємось і кришимо рибкам чуррос. Мабуть, рибок сім-вісім гойдаються на водяній гладіні, розтуливши роти.
— Це справді особливе місце.
Адріан знизує плечима.
— Як на мене, хай би тут був плавальний басейн. Такий, як у Максвеллів.
— Ні, так краще. Ти щасливчик.
Я відчуваю, як його рука лягає мені на талію, і, коли повертаюсь до нього, він мене цілує.
Його вуста солодкі, як кориця з шоколадом, і мені кортить ближче пригорнути його до себе, знову поцілувати.
Але спершу я мушу сказати правду.
Я кладу руку йому на груди.
— Зачекай.
Він зупиняється.
Дивиться мені в очі, чекає.
І мені так шкода, але я не уявляю, як йому сказати. Уся ця сцена надто ідеальна: і маленькі мерехтливі вогники, і мелодійне хлюпотіння водоспаду, і п’янкі пахощі квітів — і це ще один чудовий момент, зруйнувати який мені не стає сил.
Адже ясно, що точка неповернення вже далеко позаду. Мало того, що я брехала Адріанові. Я ще й набрехала його батькам і навіть друзям його батьків. Коли ці люди дізнаються правду, вони нізащо мене не приймуть. Мої стосунки з Адріаном не мають жодних шансів. Ми як одна з тих мильних бульбашок Тедді — чарівна, весела, невагома, але приречена луснути.
Він розуміє, що щось не так, і відсторонюється.
— Вибач мені. Здається, я неправильно оцінив момент. Але якщо я досить довго й швидко базікатиму, то ми зможемо вдати, що нічого й не було, гаразд?
Він підводиться ніяковіючи.
— У нас у гаражі є пінг-понг. Хочеш пограти?
Я беру його за руку й тягну назад на лавку. Цього разу сама цілую його. Кладу долоню йому на серце й міцно пригортаюсь — так, щоб не було жодних сумнівів щодо моїх почуттів.
— Ні, — кажу йому. — Я не хочу звідси йти.
Але зрештою таки йду.
Вечірка закінчується десь о десятій тридцять. З нашої лавки в затінку дерев чутно, як хряпають дверцята автомобілів, запускаються двигуни, і гості від’їжджають парадною кільцевою під’їзною доріжкою.
Ми з Адріаном засиджуємося в саду далеко за північ. Урешті все світло в будинку гасне — схоже, його батьки вже полягали спати, і я вирішую, що мені, мабуть, час іти.
Адріан пропонує провести мене додому. Я кажу йому, що це не обов’язково, що це лише кілька кварталів, але він наполягає.
— Це не Південна Філадельфія, Меллорі. Після настання темряви вулиці Спрінґ-Брука стають досить непривітними.
— У мене електрошокер на зв’язці ключів.
— Він не захистить тебе від якоїсь п’яної матері за кермом мінівена. Мені буде набагато спокійніше, якщо проведу тебе додому.
Скрізь панує тиша. Вулиці порожні, будинки темні. Щойно ми виходимо із саду, усі чари розвіюються. А коли попереду бовваніє будинок Максвеллів, то я й зовсім згадую всі свої старі проблеми, а ще згадую, ким є насправді. І вкотре відчуваю, що маю бути чесною. Може, я й не можу набратися сміливості, щоб усе йому розповісти — не сьогодні, не зараз. Але хочу сказати йому бодай щось правдиве:
— У мене давно не було хлопця.
Він знизує плечима.
— У мене
— Що ти робиш завтра ввечері?
— Я серйозно, Адріане. Ти можеш дізнатися про мене дещо, що тобі не сподобається.
Він бере мою руку й стискає її.
— Я хочу дізнатися про тебе все. Я хочу змінити свою спеціальність на Меллорі Квінн і навчитися всього, чого тільки можна.
О, ти не уявляєш — думаю я собі. Тобі це навіть на думку не спаде.
Він цікавиться, чи бувала я в «Бріджет Фойз» — його найулюбленішому ресторані у Філадельфії. Я кажу, що не була у Філлі шість тижнів і зовсім не поспішаю туди повертатись.
— А як щодо Прінстона? Я про місто — не про університет. Там є одна місцина з пречудовими тапас[32]. Ти любиш тапас? Замовити столик?
На цей момент ми перетинаємо двір Максвеллів, зупиняємось перед моїм котеджем, і, звісно ж, я кажу «так» і обіцяю, що буду готова на п’яту тридцять.
А потім ми знову цілуємось, і якщо заплющити очі, то можна легко уявити, що ми опинились у садах палацу, і що я — Меллорі Квінн Суперзірка з бігу на довгі дистанції з перспективним майбутнім і безхмарним щасливим життям. Притуляюся до стіни котеджу. Одна Адріанова рука — у моєму волоссі, а друга гладить мою ногу, ковзаючи під сукню, і я не уявляю, як збираюсь сказати йому правду, просто не уявляю.
— Це не називається «не квапити події», — нагадую я. — Тобі вже треба йти додому.
Він забирає руки від мого тіла, відступає і глибоко вдихає.
— Я прийду завтра.
— О п’ятій тридцять.
— До зустрічі. На добраніч, Меллорі.
Я стою на ґанку й дивлюсь, як він іде через двір, розчиняючись у темряві ночі, і розумію, що неодмінно маю сказати йому правду. Вирішую, що розповім йому все завтра за вечерею в Прінстоні. Тож якщо він навіть засмутиться, то не зможе мене там покинути і змушений буде підвезти додому. А мені за цей час, можливо, вдасться переконати його, щоб дав мені другий шанс.
Потім я відчиняю двері до котеджу, вмикаю світло й бачу Теда Максвелла, який лежить у моєму ліжку.
18
Він сідає, затуляє очі від світла.
— Господи, Керолайн, ти можеш його вимкнути?
Його голос на октаву нижчий, ніж зазвичай, хрипкий від сну.
Я не відходжу від дверей.
— Це Меллорі.
Він придивляється крізь пальці і, схоже, дуже дивується, виявивши себе в моєму котеджі, у моєму ліжку, під моїми ковдрами.
— О Боже. О чорт. Вибач.
Він ривком скидає ноги з ліжка, схоплюється і відразу втрачає рівновагу. Хапається за стіну й чекає, поки кімната перестане крутитися. Тед настільки п’яний, що навіть не помічає, що на ньому немає штанів, що він підпирає стіну в сорочці поло й чорних трусах-боксерах. У ногах ліжка валяються брюки чинос — видно, він стяг їх із себе, перш ніж залізти під ковдру.
Чоловік каже:
— Це не те, чим може здатися.
Здається, наче Теда обшукує поліція. Його ноги широко розставлені, а обидві руки притиснуті до стіни.
— Може, мені покликати Керолайн?
— Ні! Боже, ні. — Він повертається, щоб глянути на мене. — Просто мені треба, щоб ти… о Господи, о, ні. — Знову повертається до стіни й відновлює рівновагу. — Можеш принести мені води?
Я заходжу в котедж і зачиняю двері. Іду до раковини й наповнюю один із маленьких пластикових стаканчиків, які тримаю спеціально для Тедді. Він розмальований полярними ведмедями й пінгвінами. Приношу його Теду й відчуваю запах спиртного; від нього тхне скотчем, чується кислий запах поту. Він п’є зі стаканчика, виплескуючи половину собі на шию і груди. Тому я знову його наповнюю, і цього разу йому вдається вилити в рот більшу частину води. Але його тіло й досі прикуте до стіни, наче він ще не зовсім готовий поладнати з гравітацією.
— Теде, чому б вам не залишитися тут? Я піду у великий будинок. Можу поспати на дивані.