Джейсон Рекулик – Приховані малюнки (страница 33)

Вона дістає з теки дуже тоненьку книжечку, що насправді більше нагадує брошуру — сторінок із три­дцять з гаком, у картонній обкладинці, скріплену товстими іржавими промисловими скобами. А титульну сторінку явно набирали на старомодній ручній друкарській машинці:

@@@

ВИБРАНІ ТВОРИ

ЕНН К. БАРРЕТТ

(1927—1948)

@@@

— Її не було в нашій комп’ютерній системі, — веде далі Софія. — Не думаю, що ця книжка хоч раз потрапляла в обіг за п’ятдесят років.

Я підношу книжку до обличчя. У неї затхлий, їдкий запах — наче сторінки гниють.

— Чому вона така маленька?

— Її двоюрідний брат видав цю книжку своїм коштом. Просто невеличкий наклад для друзів і родини, і я думаю, що хтось подарував один примірник бібліо­теці. Тут, на першій сторінці, є передмова від Джор­джа Барретта.

На дотик обкладинка стара й ламка, немов сухе лушпиння, що ось-ось розсиплеться під пальцями. Я обережно розгортаю книжку й починаю читати.

У березні 1946 року моя двоюрідна сестра Енн Кетрін Барретт виїхала з Європи, щоб почати нове життя тут, у Сполучених Штатах. Виявивши жест християнської доброти, ми з дружиною Джин запросили Енні жити разом із нашою родиною. У нас із Джин немає братів і сестер, тому ми дуже сподівались, що в нашій господі з’явиться ще один дорослий родич — хтось, хто допомагатиме виховувати наших трьох малолітніх дочок.

Коли Енні прибула в Сполучені Штати, їй було лише дев’ятнадцять років. Вона була дуже гарна, але, як і більшість молодих жінок, дуже нерозумна. Ми з Джин доклали неймовірних зусиль, щоб ввести Енні у товариство Спрінґ-Брука. Я — член міської ради, а також служу в ризниці церкви Святого Марка. Моя дружина Джин дуже активно працює в місцевому жіночому клубі. Наші найближчі друзі постійно закликали мою двоюрідну сестру приєднатися до нашої спільноти, але Енні відкинула всі їхні дружні й люб’язні запрошення.

Вона була легковажна й самотня і називала себе художницею. Увесь вільний час проводила за малюванням у своєму котеджі або гуляла босоніж у лісі позаду нашого будинку. Іноді я бачив, як вона колінкує в траві, немов тварина, роздивляючись гусениць і нюхаючи квіти.

Джин склала невеличкий перелік справ, які Енні мала щоденно виконувати в обмін на проживання в окремій кімнаті й харчування. Але ці завдання майже ніколи не виконувались. Енні не виказувала жодного бажання бути частиною нашої сім’ї, частиною нашої спільноти — ба навіть частиною великого американського експерименту.

У нас із Енні було багато суперечок стосовно способу її життя. Я не раз її попереджав, що вона поводиться безвідповідально й навіть аморально, і всі її недолугі рішення, зрештою, матимуть найгірші наслідки. І зовсім не радію з того, що обставини довели, що я таки мав рацію.

9 грудня 1948 року на мою двоюрідну сестру було скоєно напад, її викрали з маленького гостьового котеджу на краю заднього двору нашого обійстя. Сьогодні, коли я пишу ці слова, майже через рік після тих подій, місцева поліція вважає Енні мертвою, і я боюсь, що її тіло поховане десь на трьох сотнях акрів позаду мого будинку.

Після того як сталась ця трагедія, до мене звернулося багато моїх сусідів зі Спрінґ-Брука, щоб помолитися й виказати співчуття. Я склав цю книжку на знак удячності за їхню підтримку. Попри розбіжності з моєю двоюрідною сестрою, я завжди вважав, що їй притаманна творча іскра, і ця збірка є пам’яткою її невеликим досягненням. Тут зібрані всі закінчені твори Енн Кетрін Барретт на момент її смерті. Де було можливо, я додавав назви й дати створення. Нехай ці картини стануть даниною поваги цьому сумному життю, яке так трагічно обірвалося.

Джордж Барретт

Листопад 1949 року

Спрінґ-Брук, Нью-Джерсі

Я починаю гортати сторінки. Книжка складається з розмитих чорно-білих фотографій полотен пензля Енні. На картинах із назвою «Нарциси» і «Тюльпани» зображені хвилясті прямокутники, зовсім не схожі на квіти. А картина під назвою «Лисиця» вся покреслена діагональними лініями. У книжці й близько немає нічого хоча б віддалено реалістичного — просто абстрактні форми, бризки й краплі фарби, наче зроблені за допомогою спін-арт машинки на церковному карнавалі.

Яке величезне розчарування.

— Це зовсім не схоже на малюнки в моєму котеджі.

— Але живопис — це одне, а малюнок — зовсім інше, — каже Софія. — Деякі художники використовують різні стилі для різних матеріалів. Або просто люблять їх змішувати. Один із моїх улюблених, Ґерхард Ріхтер, усю свою кар’єру переміщався від дуже абстрактного до дуже реалістичного живопису. Можливо, Енні подобались обидва.

— Але якщо це правда, то книжка не дає жодних відповідей.

— Зачекай-но, — каже Софія. — Є ще одна штука, яку маю тобі показати. Учора я зателефонувала в суд, бо саме там зберігаються старі заповіти. Вони перебувають у вільному доступі, їх може подивитися будь-хто. Ви не повірите, чим тільки люди готові поділитися після своєї смерті. — Вона відкриває теку й дістає кілька розмитих фотокопій. — Я не розраховувала знайти заповіт Енні Барретт — вона померла надто молодою, — але знайшла останню волю й заповіт Джорджа Барретта. Він помер у 1974 році й залишив усе своїй дружині, Джин. І ось тут усе стає по-справжньому цікавим. Джин вийшла на пенсію, переїхала до Флориди й прожила до 1991 року. А після смерті майже все своє майно заповіла донькам. Але вона також залишила п’ятдесят тисяч доларів племінниці, Долорес Джин Кемпбел із Акрона, штат Огайо. Ну, ви здогадуєтесь, чому це здалось мені дивним?

І я одразу розумію, у чому вся сенсаційність цієї книжки.

— Бо в Джин і Джорджа не було братів і сестер. Джордж сам про це сказав у своєму вступі.

 

 

 

— Точно! То хто ж ця таємнича племінниця і звідки вона взялася? І я запитала себе: а що, як Джин тільки вважає цю дівчину племінницею, а насправді вона — дитина двоюрідної сестри? Що, як вона і є тим наслідком «безвідповідальної» і «аморальної» поведінки Енні? І я почала думати: може, Джордж розповідає не всю історію? Може, Джин почувалася зобов’язаною наглядати за цією дівчиною?

Подумки підраховую.

— Якщо Долорес народилась у 1948 році, то вона не така вже й стара. Може, і досі жива.

— Ще б пак! — Софія штовхає мені через стіл маленький квадратний папірець. На ньому написане ім’я «Долорес Джин Кемпбел» і десятизначний номер телефону. — Це код міста Акрон, штат Огайо. Вона живе в будинку для літніх людей із назвою «Притулок для спочинку».

— Ви з нею розмовляли?

— Щоб позбавити тебе ейфорії від набирання цього номеру? Нізащо, Меллорі. Але мені дуже цікаво, хто відповість на дзвінок. Я б хотіла почути, про що ти дізнаєшся.

— Дякую. Це неймовірно.

З будинку долинає звук розбитого скла в супроводі гучного реготу. Софія кидає погляд на сина.

— Схоже, твій батько знову розповідає брудні анекдоти. Піду-но я туди, поки він мене не зганьбив. — Вона підводиться. — Але скажіть мені ще раз, чому ви цим так цікавитесь?

— Меллорі знайшла в котеджі кілька малюнків, — каже Адріан, — захованих під підлогою. Ми ж уже про це говорили.

Софія сміється:

— Mijo[30], з тебе був нікудишній брехун у чотири роки, а нині й поготів. Сьогодні вранці ти сказав, що Меллорі знайшла малюнки в шафі.

— Під підлогою шафи, — наполягає Адріан.

Софія кидає на мене красномовний погляд, мовляв: Ти віриш цьому хлопцю?

— Друзі, якщо не хочете мені сказати, то й нехай. Але моя порада вам обом: будьте обережні. Якщо почнете встромляти носи в сімейні таємниці, то хтось їх може відкусити.

@@@

Мені кортить негайно зателефонувати Долорес, але вже пізно, майже десята година вечора, і Адріан запевняє, що вранці розмова вийде кращою.

— Вона, мабуть, уже спить.

Я розумію, що він має рацію, просто мені не терпиться. Я мушу знати інформацію, і якомога швидше. Розповідаю йому про останню суперечку з Максвеллами.

— Я показала їм малюнки Ані. Пояснила, як ті продовжують з’являтися в моєму котеджі. Але вони мені не вірять, Адріане. Тобто, звичайно ж: вони мені не вірять! Це схоже на маячню. Я розумію, що це схоже на маячню. Керолайн повернула все так, що, мабуть, це я сама й малюю ці картинки — типу, я вигадала всю цю історію, щоб привернути до себе увагу.

— Ми доведемо, що ти кажеш правду, — каже Адріан. — Але спочатку маємо сходити в будинок і взяти трохи чуррос[31].

— Навіщо?

— Бо вони такі фантастичні, що змусять тебе забути про всі проблеми. Повір мені.

Ми повертаємось у будинок і бачимо, що вечірка набирає обертів. Стереосистема виконує хіти «Top 40», усі перемістились у вітальню, а Ігнасіо, здається, ще більше achispado, ніж раніше. Він танцює пасодобль — танець, який, за його словами, досконально освоїв у юності, а Софія, його дивовижна партнерка, трясе спідницями і вторує йому. Гості плескають у долоні й підтримують їх схвальними вигуками, а Адріан лише хитає головою, збентежений і роздратований.

— Отаке відбувається щоразу, коли приходять гості, — каже він. — Мій тато ще той артист.

Ми беремо з холодильника дві банки зельтерської. Потім Адріан накладає повну тарілку чуррос, поливає їх шоколадним соусом і веде мене надвір показати сад. Він розповідає, що батько тридцять років вирощував цей сад, це — його особистий Версаль.

— Що таке Версаль?

— Типу палац. У Франції.

Схоже, його дивує, що я про це ніколи не чула, але що я можу сказати? Люди в Південній Філадельфії мало цікавляться французькою королівською сім’єю. Але й ідіоткою я не хочу здатися, тож підсипаю ще брехні: