Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 80)
– Міллере, – закричав Голден здалеку, – ні!
Натиснути на гачок було просто. М’який удар, віддача пістоля у вкритій рукавичкою долоні, і тоді знову, ще двічі. Голова Дрездена відкинулась назад, розквітнувши червоним. Кров бризнула на широкий екран, що демонстрував потік даних.
Міллер підійшов ближче, вистрілив ще двічі в груди біологові, хвилинку вагався, потім повернув зброю в кобуру.
У кімнаті запала тиша. Вояки АЗП дивилися один на одного або на Міллера: вони були здивовані раптовістю насильства навіть після навали штурму. Наомі з Амосом дивилися на Голдена, а капітан дивився на мертв’яка. Поранене обличчя капітана перетворилося на маску; шаленство, гнів, можливо, навіть безнадія. Міллер це розумів. Робити очевидні речі все ще було незвичним для Голдена. Були часи, коли самому Джо це вдавалося нелегко.
Лиш Фред не сіпався і не нервував. Полковник не посміхався, не супився і не дивився вбік.
– Це що за прутня була? – промовив капітан через забитий кров’ю ніс. – Ти його холоднокровно встрелив!
– Ага, – відповів Міллер.
Голден похитав головою:
– А як же суд? Як щодо правосуддя? Ти просто вирішив – і так воно й сталося?
– Я коп, – сказав детектив, здивований нотками каяття в голосі.
– Та чи ти ще людина?
– Так, панове! – мовив Фред, його голос гримів у тиші. – Кіна не буде. Вертаймося до роботи. Мені тут потрібна команда з дешифровки. Нам треба забрати в’язнів і розібрати станцію до гвинтика.
Голден переводив погляд з Фреда до Міллера і до помираючого Дрездена. Йому від люті заціпило щелепу.
– Гей, Міллере, – вимовив він.
– Що? – м’яко запитав той. Він знав, що станеться.
– Додому їдеш сам, – сказав капітан «Росінанта», повернувся і вийшов з погордою з кімнати. Команда вийшла за ним. Детектив повернувся до Фреда:
– Підкинете?
– Ви на нашому боці, – відповів полковник, – до Тихо довеземо.
– Я ціную це, – подякував детектив. І за секунду додав: – Ви ж знаєте, це мало бути зроблене.
Фред не відповів. Тут не було чого казати.
* * *
Станція Тот була пошкодженою, але не мертвою. Чутки про соціопатичну команду поширилися швидко, і сили АЗП прийняли загрозу до уваги. Наступна після штурму фаза захоплення і утримання продовжувалась сорок годин, а не двадцять, як це могло бути зі звичайними в’язнями. З людьми. Міллер як міг допомагав з утриманням затриманих.
Альянсівці мали добрі наміри, але більшість з них ніколи не працювала з утримуваним контингентом. Вони не знали, як надіти кайданки на зап’ясток і лікоть, аби підопічний не задушив їх. Вони не знали, як сплутати когось шматком мотузки за горло так, аби затриманий не задушив сам себе, випадково або ні. Половина з них навіть не знали, як завалити когось на підлогу. Міллерові це було легко, мов знайома з дитинства гра. За п’ять годин він відшукав тільки у науковців двадцять захованих лез. Та ледь міг думати про це.
Прибула друга хвиля транспортів: пасажирські борти, що з виду були готові випустити повітря у вакуум, якщо ви плюнете на них, збирачі решток, що вже розбирали екранування і надбудови, кораблі постачання, що пакували точне обладнання, грабували склади медикаментів та харчів. Поки звістка про штурм досягне Землі, станцію розберуть до кісток, а її мешканців сховають у неліцензованих камерах утримання по всьому Поясу.
Звісно, «Протоґен» дізнається швидше. Їхні пости розташовано значно ближче Землі. Мав місце певний розрахунок часу і можливої потужності удару у відповідь. Математика піратства і війни. Міллер її знав, та не дозволяв цьому себе хвилювати. Тут вже рішення мають приймати Фред і його штурмовики. Бо Джо вже забагато ініціативи проявив на сьогодні.
Постлюдський.
Це слово спливало на поверхню медіа кожні п’ять чи шість років і щоразу мало різне значення.
Гормон для відновлення нервової тканини? Постлюдський. Секс-роботи із вбудованим псевдоінтелектом?
Тепер, коли він етапував тузень заручників у формі «Протоґену» до транспорту, який йшов бозна куди, слово набуло нового значення.
Все постлюдське означало, образно кажучи, те, на кого ти перетворювався, коли переставав бути людиною. Якщо протомолекулу не рахувати, «Протоґен» не рахувати, Дрездена і його Менгельсько17-Чингізханські самовпевнені фантазії не рахувати, то, міркував детектив, він, можливо, йшов на випередження. Мо, він вже роками був постлюдиною.
Момент, коли максимальна небезпека при мінімальній користі загрожувала операції, настав за сорок годин. АЗП розтягли станцію до кістяка, і вже був час ушиватися, поки ніхто не прилетів з помстою на думці. Міллер сидів у протиперевантажувальному кріслі, в його крові догорали залишки амфетамінів, а його свідомість коливалася на межі психозу втоми. Подушкою на обличчя навалилася гравітація прискорення. Він ледь розумів, що плаче. Та це нічого не означало.
Перед мутним поглядом детектива знову заговорив Дрезден, він сходив обіцянками та брехнею, напівправдою та прозорливістю. Слова стали видимими, мов темний дим, який злипався в рідкі чорні патьоки протомолекули. Її нитки потягнулися до Голдена, Амоса, Наомі. Він намагався намацати свого пістоля, зупинити це, зробити звичну справу.
Він прокинувся від власного зойку відчаю та пам’ятав, що майже виграв.
Жулі сиділа поруч, тримаючи прохолодну руку на його чолі. Її посмішка була ніжною, розуміючою. Вона все пробачала.
***
– Ой, Пампа! – сказав Діоґо. – Давай вже тудой-сюдой.
Це був десятий детективів ранок на Тихо та сьома ночівля в апартаментах Діоґо, тісних, мов туалет. І по тону в голосі парубка – один з останніх. Риба і кумпанія починають пахнути на третій день. Він скотився з тонкого ліжка, провів пальцями по волоссю і кивнув. Діоґо роздягнувся і мовчки заповз в ліжко. Від нього несло випивкою та дешевою гідропонною марьванною.
Темінал Міллера повідомив, що наразі друга зміна завершилася дві години тому, а третя ранком пройшла на половину. Він зібрав своє манаття у валізу, вимкнув світло над Діоґо, що вже хропів, і почвалав до суспільної бані, щоб витратити щось із залишків на те, аби виглядати менш безхатченком.
Приємним сюрпризом, що чекав на нього по поверненню на станцію Тихо, була сума грошей на його рахунку. АЗП в обличчі Фреда Джонсона заплатило йому за час, проведений на Тоті. Він цього не просив і частина його свідомості хотіла повернути ці гроші. Якби була альтернатива, то так би він і вчинив. Альтернативи не було, тож він розтягував капітал і посміювався над іронією становища: теперки він і капітан Шаддід отримували гроші з одного джерела.
Перші декілька днів по його поверненню на Тихо Міллер очікував побачити про атаку на Тот в новинах. Щось на кшталт ЗЕМНА КОРПОРАЦІЯ ВТРАЧАЄ ДОСЛІДНИЦЬКУ СТАНЦІЮ ЧЕРЕЗ БОЖЕВІЛЬНИХ АСТЕРОЇДЯН абощо. Він мав відшукати роботу або нічліг, який не був би милостинею. Але він ніяк не міг зібратися. Варт було на хвильку присісти в барі чи лаунжі подивитися новини – і години минали без сліду.
Марсіянський флот постраждав від серії виснажливих атак белтерів. Півтони надприскореного гравію змусили два крейсери змінити курс. Зменшення обсягів добування води в кільцях Сатурна було наслідком або незаконної зупинки робіт, або природною відповіддю на зростаючу потребу в безпеці. Дві операції з видобутку льоду під керівництвом Землі були атаковані і Марсом, і АЗП. Чотири сотні людей загинуло. Земна блокада Марса тяглася третій місяць. Коаліція науковців і спеціалістів з терраформінгу в один голос кричали, що каскадні процеси в небезпеці, і якщо навіть війна закінчиться за рік чи два, втрата постачання відкине зусилля з терраформінгу на покоління назад. Щодо Ероса – то тут усі звинувачували усіх. Станції Тот не існувало.
Хоч вона, звісно, була.
Позаяк більшість флоту Марса лишилося біля зовнішніх планет, земна осада була досить крихкою. Часу залишалось мало. Кораблі Червоної Планети могли або йти додому і зустрітися з земними противниками – дещо старішими, дещо повільнішими, але значно чисельнішими, або йти прямо до планети. Земля залишалась джерелом тисячі речей, які не могли рости ще десь, але якщо хтось стане щасливим або набереться самовпевненості чи розпачу, то швиргання скель у гравітаційні колодязі не забариться.
Але це все було відвертанням уваги.
Якраз в тему був старий анекдот. Міллер не пам’ятав, де він його почув. На похороні свого батька дівчина зустрічає справді красивого хлопця. Вони розмовляють, знаходять спільну мову, але він зникає до того, як їй вдається узяти його номер. Дівчина не знає, як знайти того парубка.
Тож за тиждень вона вбиває власну матір.
У цьому місці можна сміятися.
Це була логіка «Протоґену», Дрездена, Тота.