Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 62)
Голден скрикнув. Наомі подивилася на нього.
– Який же я ідіот.
– Підтверджую. Уточни?
Голден торкнувся екрана і почав скролити вгору і вниз по файлу. Натиснув на довгий список цифр і літер і відкинувся назад з посмішкою:
– Осьде.
– Що там?
– Структура корпусів – це не єдина метрика для розпізнавання. Вона найточніша, але потребує найкоротших відстаней і, – він провів рукою навколо себе, вказуючи на «Росінанта», – її найпростіше підробити. Наступний за якістю метод – це сигнатура двигуна. Неможливо замаскувати твоє випромінювання і характеристики теплового сліду. І їх найпростіше відслідкувати здалеку.
Він повернув екран до свого крісла, викликав корабельну базу даних «свій/чужий», потім зробив посилання на інформацію з екрану Наомі.
– Ось що в цьому посланні, Наомі. Це продемонструє Марсу, хто знищив «Доннаджер», показавши сигнатури двигунів.
– То чому ж просто не сказати простим текстовим файлом, мовляв, так і так, нас вбили отакі-то, – скептично запитала старпом.
Голден рвучко нахилився вперед і затих з відкритим ротом. Потім закрив його, відкинувся назад і видихнув.
– Я не знаю.
Люк відчинився під звуки гідравліки; Наомі зиркнула повз Голдена на трап:
– Міллер іде.
Джим обернувся, аби побачити, як детектив повільно спускається з лазарету. Він виглядав, мов обскубана курка: шкіра була рожево-сірою, вкрита гусячими ціпками. Бавовняна піжама не надто пасувала до капелюха.
– Йой, там же ж ліфт є, – сказав Джим.
– Хотів би я знати про це раніше, – відповів детектив, дочвалав до містка і, важко дихаючи, запитав:
– Ми вже на місці?
– Намагаємося розгадати таємницю, – відповів капітан.
– Ненавиджу таємниці, – Міллер почовгав до крісла.
– Тоді розкрий одну для нас. Ти знайшов чийогось вбивцю. Ти не можеш арештувати його самотужки, тож відправляєш інформацію напарнику. Але замість відправити ім’я злочинця, ти відправляєш йому всі зачіпки і докази. Чому?
Міллер кашлянув і почухав шию. Його очі дивилися на щось, мовби читали з якогось екрану, якого Голден бачити не міг.
– Тому що я не довіряю собі. Я хочу, аби мій напарник дійшов то таких самих висновків, що і я, але без тих зусиль, що приклав особисто. Я даю йому крапки і спостерігаю, що за картинка вийде, якщо він сам їх поєднає.
– Особливо якщо невірне тлумачення матиме наслідки, – докинула Наомі.
– Вам не сподобається завалити справу з вбивством, – детектив відповів кивком, – виглядає непрофесійно.
Панель перед Голденом дзенькнула.
– От лайно! Я ж знав, чому вони були такими обережними, – прокоментував капітан. – «Росі» вважає, що це стандартні двигуни від легкого крейсера, що їх будують «Верфі Буша».
– Це були земні кораблі? – перепитала Наомі. – Але вони літали без жодних розпізнавальних знаків і… сучі діти!
Це вперше Голден почув, щоб ця жінка кричала, але він розумів її почуття. Якщо кораблі ООН для спецоперацій знищили «Доннаджер», це означає, що за усім оцим стоїть Земля. Можливо, навіть за вбивством «Кентербері». Це означає, що марсіянські сили вбивали белтерів без причини. Таких белтерів, як Наомі.
Голден нахилився вперед, викликав комунікаційний дисплей і набрав код загальної трансляції. Міллер зачаїв дух.
– Та кнопка, що ти її натиснув, робить те, що я думаю, чи не так? – запитав він.
– Я закінчу завдання Келлі замість нього, – відповів Голден.
– Я навіть не уявляю, хто такий той бісів Келлі, – Міллер перейшов у наступ, – але будь-ласка, скажи мені, що його місія була не в поширенні оцих даних на всю Сонячну систему.
– Люди мають знати, що відбувається, – відповів Голден.
– Так, вони мають. Але чи не варт нам спочатку самим розібратися, що відбувається, перш ніж їм повідомляти? – відповів Міллер, і навіть голос його перестав видавати втому. – Чому ж ти такий легковірний?
– Агов, – Голден намагався призупинити Міллера, але той лише підвищив голос:
– Ти знайшов марсіянську батарейку, так? Тому ти вирішив розповісти це усій Сонячній системі – і самотужки розпочав найбільшу війну в історії людства. Тільки марсіянці були не єдиними, хто міг її там залишити. Тоді купка таємничих кораблів знищує «Доннаджер», в чому Марс звинувачує Пояс. Тільки, холєра, Пояс навіть не знав, що вони
Голден відкрив рота, але детектив ухопив пузир з кавою, залишений Амосом позаду консолі, і швиргонув йому в голову.
– Дай мені закінчити! І тепер ти знайшов якісь дані, які дозволяють вплутати Землю. Першою ж справою ти вирішив розбовкати про це Всесвіту, що, мовляв, Марс і Пояс втягнули Землю в це, хай найбільша війна стане ще більшою. Чи ти не бачиш тут певної схеми?
– Так, – погодилась Наомі.
– І як ти вважаєш, що ж сталося? – запитав Джо. – Бо ж так ці люди і працюють! Вони роблять так, аби про «Кентербері» вважали, що це Марс. Це не він. Вони роблять, аби про «Доннаджер» вважали, що це Пояс. І це не він. Тепер же схоже, що все це заварила Земля? Йдемо по схемі. Це, можливо, не вона. Ти ніколи, ніколи не розповсюджуєш такого типу звинувачення до того, як розумієш, що і до чого. Ти дивишся. Ти слухаєш. Ти, на бога, мовчиш. І лиш коли ти знаєш –
Детектив відкинувся в кріслі, геть зморений і мокрий як хлющ. На палубі було тихо.
– Ти закінчив? – запитав капітан.
Міллер, тяжко дихаючи, кивнув:
– Здається, я щось зачепив.
– Я нікого ні в чому не звинувачую, – заперечив Голден. – Я не викладаю справу. Я лише розповсюджую інформацію. Тепер це не секрет. Вони щось утнули на Еросі. Вони не бажали, аби їх відволікали. Якщо Марс із Поясом стріляють один в одного, то всі ті, у кого стане ресурсів допомогти, будуть зайняті ще десь.
– Ти щойно втягнув у це Землю.
– Можливо, – відповів Джим, – але вбивці використали кораблі, які бодай частково
– Ну, типу, – сказав Міллер, але Голден не звернув на нього уваги.
Зрештою, хтось зрозуміє всю картину. Їхні справи, якщо вони хочуть їх довести до кінця, потребують секретності, тож демонстрація усіх секретів найбільше їм шкодить. Лише цим шляхом їх можна зупинити назавжди.
Міллер зітхнув, зняв капелюха і почухав скальп:
– Мені захотілося викинути його через шлюз.
* * *
BA834024112 був непоказним астероїдом. Ледь тридцять метрів завдовжки, давно вже досліджений вздовж і впоперек, він не мав ані корисних мінералів, ані іншого застосунку. В реєстр його занесели, аби убезпечити кораблі від зіткнення. Жулі, відбуваючи шаттлом на Ерос, залишила йому багатство ціною в мільярди.
Зблизька корабель, що знищив «Скопулі» і викрав команду, скидався на акулу. Довгий, вузький, абсолютно чорний і майже невидимий неозброєним оком на фоні космосу. Покликана відбивати радари аеродинамічна форма надала йому абрисів, яких здебільшого не мали судна в космосі. Шкірою Голдена поповзли мурахи від самого лише вигляду корабля, але в красі йому не відмовиш.
– От курвар, – ледь чутно промовив Амос, коли команда зібралася в кокпіті «Росінанта», аби роздивитися знахідку.
– «Росі» його навіть не бачить, кеп, – повідомив Алекс. – Я на нього ладаром на всій потужності світив, і все, що побачив, – це ледь тепла крапка на фоні скелі.
– Те саме й Бекка бачила перед загибеллю «Кента», – додала Наомі.
– Вона ж на шаттлі відлетіла, тож я вважаю, що це потрібний борт, який хтось прив’язав до скелі, – додав Алекс, – хоча такий корабель не один.
Коли Голден пролітав над Алексом, то на хвильку торкнувся спинки крісла.
– Там, можливо, купа блюючих зомбі, – нарешті промовив капітан.
– Хочеш піти глянути? – запитав Міллер.
– Звісно! – відповів Голден.
Розділ 34. Міллер
Скафандр був ліпшим за той, яким користувався Міллер раніше. За всі роки на Церері він зробив лише декілька вилазок назовні, і обладнання «Стар Ґеліксу» було застарим вже тоді: товсті гофровані з’єднання, розділений прилад для дихання, рукавички, у яких руки ставали холоднішими на тридцять градусів від решти тіла. Костюми «Росінанта» були військової якості і сучасні, не громіздкіші за звичні обладунки для стримування заворушень, із вбудованою підтримкою життєдіяльності, яка теоретично могла зігрівати пальці навіть тоді, коли руку буде підстрелено. Міллер плавав, тримаючись одною рукою за кріплення в шлюзі, і стискав пальці, милуючись візерунками «акулячої шкіри» на суглобах.