Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 45)
Міллер дивився на мертвяка – мертвяка, якого щойно й застрелив, – і намагався щось відчути. Тут були хвости адреналінової гарячки, яка все ще підганяла його серцебиття. Тут було відчуття подиву від встрявання в неочікувану стрілянину. Йому спало на думку, що це вже минуле, а минуле його розум за старою звичкою полюбляє аналізувати.
Одну підсадили в лоббі, аби Голден і команда не помітили нічого загрозливого. А купка йолопів-любителів постріляти підтримувала її на сходах. З цим все ясно.
Засаду готували по-ледачому. Її влаштовували люди, які або не знали, що вони роблять, або не мали ні часу, ні ресурсів влаштувати все правильно. Якби було інакше, то Голдена з приятелями захопили б або вбили. І його до купи.
Четверо вцілілих з «Кентербері» стояли на полі бою, наче молоді копи на своєму першому затриманні. Міллер відчув, як його розум відкотився на півкроку назад, аби оглянути все, не дивлячись ні на що конкретно. Голден був нижчий, аніж здавалося після перегляду відеозвернення. Не дивина – бо ж він землянин. З обличчям, яке не надто вміло приховувати щось.
– Дякую. Мене звати Джим Голден. А тебе?
Міллер перебрав шість варіантів відповіді і відкинув їх усі. Один з команди – кремезний, міцний, з поголеним скальпом – виходив з кімнати з очима розфокусованими, як у Міллера. З «кентерберійської» четвірки він один, хто бачив серйозну стрілянину раніше.
– Скоро тут будуть копи. Мені треба зробити дзвінок, або ми всі опинимося за ґратами.
Інший чоловік, котрий раніше ховався за диванчиком – вищий, тонший, з індійськими рисами. Тепер він сидів навпочіпки, з великими очима і в паніці. Голден мав такий саме вигляд, але краще тримав контроль. Тягар лідерства.
– А ви що, не коп? – запитав Джим.
Капелюх засміявся.
– Ні. Звуся Міллер.
– Ага, – сказала жінка. – Ці люди щойно намагалися нас вбити. Чому?
Міллер зробив півкроку на її голос навіть раніше, ніж повернувся до неї. Її обличчя почервоніло, повні губи були стиснуті і бліді. Риси обличчя жінки демонстрували глибоке змішування рас, що було незвичним навіть для такого плавильного котла, як Пояс.
Її руки не трусилися. Здоровань мав більший досвід, та Міллер ставив на те, що в неї були кращі інстинкти.
– Так, – відповів Міллер, – я помітив.
Він дістав ручний термінал і з’єднався з Сематімбою. Коп відповів на виклик за пару секунд.
– Семі, – мовив Джо, – мені дуже шкода, та ти знаєш, як я ходжу нижче радарів?
– Та-ак? – потягнув слово місцевий коп.
– Не дуже, короче, вийшло. Я йшов на зустріч з другом…
– Зустріч з другом, – повторив, мов луна, Сематімба. Міллер уявив схрещені руки друга, хоча їх навіть не було видно на екрані.
– Ну, і мені пощастило побачити, як купка туристів опинилася не в той час не в тому місці. Я їм протягнув руку допомоги.
– Де ти є? – запитав Сематімба. Міллер продиктував станційний рівень і адресу. Запала тиша, Семі копирсався у внутрішній комунікаційній системі, що колись була частиною і міллерового софту теж. Чоловікове зітхання пролунало як грім.
– Я нічого не бачу. Там була стрілянина?
Міллер оглянув хаос і руїни навколо. Тисяча різних тривожних вогників мали б загорітися при перших же пострілах. Копи мали б летіти їм назустріч.
– Невеличка, – відповів Джо.
– Дивно, – мовив коп, – будь там, я вже йду.
– Домовились, – закінчив розмову Міллер і перервав зв’язок.
Голден озвався:
– Ну нехай. І хто це був?
– Справжній коп. Вони скоро будуть тут. Я все розрулю.
– Він за нами стежив, – мовила жінка до Голдена. А тоді повторила, повернувшись до Міллера: – Ви за нами стежили.
– Та ж так, – погодився Міллер. З голосу не схоже було на каяття, та кремезний похитав головою:
– Це все капелюх. Трохи виділяється.
Міллер зняв капелюха з загнутими полями і роздивився його. Звісно що здоровило його змалював. Інші троє були компетентними аматорами, але Голден служив у флоті ООН. Міллер ладен був закластися на грубі гроші, що досьє лисого могло стати дуже цікавим читанням.
– Чому ви за нами слідкували? – запитав Голден. – Тобто я вдячний за другу частину, в якій ви стріляли в людей, які стріляли в нас, але волів би дізнатися і про першу.
– Я декого шукаю, тому хотів з вами поговорити.
Запала тиша. Голден посміхнувся:
– Когось особливого?
– Члена команди «Скопулі».
– «Скопулі»? – перепитав Голден і хотів розвернутися до жінки, аби подивитися на неї, але зупинився. Там щось було. «Скопулі» означав щось для них, щось, чого не було в новинах.
Жінка відповіла:
– На борту не було нікого, коли ми туди прибули.
– От лайно! – вилаявся той, хто тремтів за диваном. Це всі слова, що він вимовив після бою, але повторював їх швидко і п’ять-шість разів.
– А ви як? – запитав Міллер. – «Доннаджер» вас виштовхнув на Тихо, а потім сюди. Як щодо цього?
– Звідки ви це узяли? – перепитав Джим.
– Це моя робота. Ну… було моєю роботою.
Не схоже було, що відповідь землянина задовольнила. Здоровань виріс за Голденом, обличчям виказуючи приязнь: мовляв, не буде проблем, поки їх не буде. Але тоді буде до біса проблем. Міллер кивнув – частково лисому, частково собі.
– Мені повідомили з АЗП, що ви не загинули на «Доннаджері».
– Вам просто так повідомили? – перепитала жінка з неприхованою люттю в голосі.
– Ні, радше натякнули, – розповів Міллер, – так було сказано, і я прийняв це. За десять хвилин я маю впевнитися, що охорона Ероса не запроторить вас до буцегарні і мене разом з вами. Тож якщо є щось, що ви хотіли б розповісти мені – типу, що ви тут робите, то кращого моменту не вигадаєш.
Тишу порушували лише рециклери, що працювали над очищенням повітря від диму та пилу перестрілки. Підвівся ще один, котрий тремтів і лаявся на підлозі. Щось у його манері триматися натякало на причетність до вишколу. Хтось-в-минулому, допетрав Міллер, але не піхтура. Флот, можливо. Закладаюсь, марсіянський. Щось у його вимові було такого.
– Та до сраки, кеп. Він завалив флангового для нас. Він, може, і гівнюк, та це до лампочки.
– Дякую, Амосе, – відповів Джим.
Міллер зробив собі помітку. Здоровань звався Амосом. Голден завів руку за спину, сунув зброю за пояс:
– Ми теж тут декого шукаємо, – повідомив Голден, – можливо, когось зі «Скопулі». Ми лише хотіли перевірити кімнату, аж тут усі вирішили в нас постріляти.
– Тут? – уточнив Міллер. Якісь емоції пішли по венам. Не надія, але якась пересторога. – Хтось зі «Скопулі» в цьому блошинці зараз?
– Ми так думаємо, – погодився Голден.
Міллер оглянув лоббі готельчику. В тунелі почав збиратися невеличкий допитливий натовп. Руки схрещені, погляди нервові. Він знав, як вони почуваються. Сематімба зі своїм загоном були в дорозі. Стрільці, що чатували на Голдена і його команду, не планували ще одну атаку, та це не значило, що вони зникли. Могла бути наступна хвиля. Вони могли відкотитися на кращі позиції, очікуючи на повернення Голдена.
Але як щодо того, якщо прямо зараз там є Жулі? Як він міг зайти так далеко і зупинитись у лоббі. На подив, його пістоль залишався в руках. Це було непрофесійно. Він мав покласти його до кобури. Лише в марсіянина залишалася в руках зброя. Міллер струсив головою. Несерйозно. Потрібно зупинитися. Але чекай, в нього ще пів магазину набоїв.
– Яка кімната?
* * *
Коридори притулку були тісними та неширокими. На стінах мався непробивний шар промислової фарби, а на підлозі лежало карбоно-силікатне плетіння, яке стиралося повільніше за природній камінь. Міллер з Голденом йшли першими. За ними жінка і марсіянин – Наомі та Алекс. Амос ішов замикаючим – постійно озирався і пантрував через плече. Міллер міркував, чи хтось розуміє, що, власне, тільки здоровань і він, Міллер, їх і прикривають. Голден здогадувався, але це його бентежило, бо він ішов попереду.
Двері кімнати були з ідентичного склопластикового ламінату, досить тонкі, щоб виробляти їх тисячами. За свою кар’єру Міллер вибив таких сотню. Деякі там і тут були поцяцьковані постійними квартирантами: неймовірно червоні квіти, біла дошка з ниткою, до якої колись був прив’язаний фломастер, дешева репродукція непристойного мультика, що повторювався тьмяним, мутним кільцем.
З точки зору тактики це був кошмар. Якщо їм готують пастку, то крок з дверей попереду і позаду – і вони гарантовано мертві за секунду. Але стержні ще не летіли, і лише одні двері відкрилися, щоб випустити замордовано-худого бороданя з непевним поглядом і в’ялим ротом. Міллер, коли проходив повз, кивнув, і той чоловік, на подив, кивнув у відповідь, можливо, здивувавшись більше Міллерового, що хтось помітив його присутність, аніж від зброї в руках чужинців. Голден зупинився.