Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 44)
– Як він виглядає?
– Астероїдянин. Років п’ятдесят чи мо, сорок, але добряче підтоптаний. Біла сорочка, темні штани. Неоковирний капелюх.
– Коп?
– Певно. Але кобури щось не видно.
– Добре. Поглядай на нього, але турбуватися не варто. Нічого нелегального ми не робимо.
– Тобто нічого, крім прибуття на краденому марсіянському кораблі, сер? – уточнила Наомі.
– Ви мали на увазі на нашому
Рекламний екран на стіні демонстрував захоплюючий вид різнокольорових хмар із прожилками блискавиць, які заохочували відвідати чудові купольні курорти на Титані. Він ніколи не був на Титані. Враз йому закортіло туди. Декілька тижнів підніматися запіздно, обідати у витончених ресторанах, лежати у гамаку. Холєра, він настільки замріявся, що навіть побачив, як Наомі несе йому до гамаку пару бокалів з фруктовими, на вигляд, напоями.
Вона зруйнувала мрію словами:
– Це наша зупинка.
Голден підвівся і попрямував до виходу:
– Амосе, приглядай за нашим другом, придивись, чи зійде він з нами.
Вони зробили ще кільканадцять кроків, Амос прошепотів у спину:
– Є.
Лайно. Тепер точно що хвіст, але це взагалі не причина не йти далі і не поглянути на Лайонела.
Фред не просив їх робити абсолютно нічого з тим, хто назвався власником «Скопулі». Їх точно не могли заарештувати за стук у двері. Голден засвистів голосно і весело, натякаючи команді і тому, хто за ними слідкував, що він ні про що не турбується.
Вони дійшли до готельчика і зупинилися.
Він був темний і тьмяний, якраз того сорту, де можуть пограбувати і не тільки. Розбиті ліхтарі кидали по закутках глибокі тіні, та й туристів було не видко. Він обернувся і кинув на Алекса з Амосом багатозначний погляд. Амос поклав руку в кишеню, Алекс поліз під верхній одяг.
У лоббі було пусто, лише пара диванчиків під стіною біля столика з журналами. Сонна літня жінка сиділа в одному і читала. Підйомник прихований у віддаленій стіні біля дверей з написом «СХОДИ». Посередині, на місці живого адміністратора, знаходився екран терміналу для оплати вартості кімнат.
Голден підійшов до столу і кинув зором на жінку на дивані. Сива, атлетична, у гарній формі. У такому блошатнику це означало повію, яка завершила роботу «в полі». Вона вперто ігнорувала його погляд.
Голден стиха запитав:
– Хвіст з нами?
– Десь зовні. Мо, тільки у двері зараз заглядає, – відповів здоровань.
Джим кивнув і натис кнопку запиту на екрані чек-іну. Просте меню давало змогу відіслати повідомлення в кімнату Лайонела Поланскі, але Голден вийшов з системи. Вони знали, що Лайонел залишався в номері, а Джонсон дав їм номер кімнати. Якщо хтось вирішив грати в ігри, нема сенсу попереджати, допоки Джим не постукає в двері.
– Добре, він тут. Тож… – вимовив Голден, але недокінчив, бо жінка з дивану раптом опинилася біля прямо біля Алекса. Він навіть не почув її наближення.
– Вам слід пройти зі мною, – промовила вона твердим голосом, – рушайте до сходів повільно, не наближайтеся до мене менш ніж три метри. Виконуйте.
– Ви коп? – запитав Голден не поворухнувшись.
– Я людина з пістолетом, – сказала вона і, мов фокусник, правою рукою дістала з повітря щось маленьке. Навела Алексу в голову і додала: – Робіть, як я кажу.
Її зброя була маленькою та пластиковою, і мала щось типу батареї. Амос дістав свій важкий метальник стержнів і навів їй в обличчя:
– Мій більший.
– Амосе, не.. – це все що встигла вимовити Наомі, перш ніж сходові двері розчахнулися і шістка чоловіків та жінок, озброєних компактними автоматами, заскочили в кімнату, волаючи, аби команда кинула зброю.
Голден почав було піднімати руки, коли хтось з них відкрив вогонь. Зброя кашлянула чергою так швидко, наче хтось рвонув цупкий папір: окремі постріли розрізнити було неможливо. Амос кинувся на підлогу. Ряд кульових отворів прострочив груди жінки з тазером, і вона м’яко впала назад.
Голден однією рукою схопив Наомі, аби затягнути її за стіл для реєстрації.
Хтось з іншого боку волав «Припинити вогонь! Припинити вогонь!», та Амос вже стріляв у відповідь лежачи. Скрегіт болю і лайки підказали капітану, що він у когось влучив. Механік перекотився в бік столу, і саме вчасно, аби вберегтися від рою стержнів, що подзьобали долівку, стіну і хитнули стола.
Голден поліз по свій пістоль, але цівка зачепилася за ремінь штанів. Він нарешті висмикнув його, ледь не загубивши спіднє, і порачкував до краю столу, аби оглянути поле бою. Алекс лежав під іншою стіною біля дивана, з білим обличчям і наготованим пістолетем. Варто було капітану виглянути, як диван розцвів хмарою набивки, а в двадцяти сантиметрах від пілотового обличчя з’явилася стрічка дірочок. Алекс волаючи випростав з-поза дивана руку і випустив з півдесятка куль навмання.
– Довбані виродки! – вилаявся Амос, потім перекотився, зробив пару пострілів і перекотився назад доти, як почався обстріл у відповідь.
– Де вони? – гукнув Голден до нього.
– Двоє готових, інші на сходах, – криком відповів механік, перекриваючи звук ворожих пострілів.
Нізвідки випущений рій куль відрикошетив біля Джимового коліна.
– Лайно! Нас із флангу обходять, – крикнув Амос і заховався глибше до столу і подалі від пострілів.
Голден поповз до іншого боку столу і визирнув. Хтось прошмигнув до виходу з готелю. Джим вистрілив пару разів в тінь, але дружний ворожий вогонь зі сходів змусив його заховатися.
– Алексе, хтось рухається до виходу, – проревів Джим, сподіваючись, що пілот підстрелить ворога до того, як в них нароблять дірок з флангів.
Від входу тричі гавкнув пістоль. Голден ризикнув визирнути. Їхній хвіст у неоковирному капелюсі зігнувся під дверима, а біля його ніг холонув ворог з автоматом. Замість слідкувати за ним, хвіст направив пістоль на сходи.
– По хлопцю в капелюсі нікому не стріляти! – проревів Джим і повернувся назад за стіл.
Амос прихилився спиною до столу і викинув з пістоля магазин. Поки він длубався в кишенях, шукаючи новий, промовив:
– Хлопець, можливо, коп.
– Тим більше не стріляємо в жодних копів, – відповів Джим і пальнув пару раз по сходах.
Озвалася Наомі, котра всю перестрілку провела на підлозі, затуляючи голову руками:
– Та вони всі можуть бути копами.
Голден ще пару разів вистрелив, потім похитав головою:
– Копи не носять маленькі автомати, які легко приховати, і не влаштовують засідок на сходах. Ми називаємо таких «смертельними загонами».
Більша частина слів потонула у звуках пострілів зі сходів. Потім на декілька секунд стало тихо.
Капітан виглянув саме вчасно, аби помітити, як двері зачинилися.
– Я думаю, вони втікли, – мовив він, не зводячи дуло з дверей про всяк випадок.
– Напевно, там десь є ще один вихід. Амосе, тримай двері на прицілі. Як відкриються – стріляй.
Він поплескав Наомі по плечу:
– Лишайся лежати.
Голден піднявся позад зруйнованої стійки реєстрації. Фасад розколовся і стало видно нутрощі. Джим тримав пістоль догори стволом; руки відкриті. Неоковирний капелюх встав, побачив труп біля своїх ніг, потім поглянув на Голдена.
– Дякую. Мене звати Джим Голден. А тебе?
Чоловік секунду нічого не говорив. Коли почав, то голос був рівний. Майже втомлений.
– Скоро тут будуть копи. Мені треба зробити дзвінок, або ми всі опинимося за ґратами.
– А ви що, не коп? – запитав Джим.
Капелюх засміявся: це був гіркий, короткий звук, але зі справжнім гумором під сподом. Мабуть, Голден сказав щось смішне.
– Ні. Звуся Міллер.
РОЗДІЛ 24. Міллер