Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 41)

Голден відчув легку гордість. Він не очікував цього і не довіряв цьому, але разом с тим почувався добре.

– Дякую.

– Не можу казати за Амоса і Алекса, але я планую все так і залишити. Ти став капітаном не через смерть Макдовела. Як на мене, ти і є наш капітан. Просто знай це.

Вона опустила погляд, наче щойно у чомусь зізналась. Може й так.

– Я намагатимусь не зламати все.

– Буду вдячна за це, сер.

* * *

Кабінет Фреда Джонсона був схожий на свого власника: великий, грізний та сповнений справ, які потрібно закінчити. Кімната мала площу ледь два з половиною квадратних метри, тобто була більшою за будь-який відсік «Росінанта». Стіл був зі справжнього дерева, виглядав не менш ніж на сто років і пахнув лимонною олією. Голден вмостився у фотель, що був лише трішки нижчий за Фредів і височів горою над купами тек і паперів, що займали кожну пласку місцину.

Фред послав за ним, а потім перші десять хвилин зустрічі провів на телефоні. Про щоб він не говорив, загалом мова йшла про якусь техніку. Джима не хвилювало ігнорування, бо стіна позаду Джонсона виявилась екраном неймовірно високої чіткості, що претендував виглядати вікном. На екрані демонструвався пречудовий вид на «Нову», що рухався у такт обертанню станції. Господар кабінету обірвав розмову, поклавши слухавку:

– Пробачте. Атмосферна система була нічним жахіттям з першого дня. Коли ти маєш летіти сто з гаком років лише на тому кисні, що везеш з собою, критичність втрат... вища, аніж зазвичай. Іноді нелегко довести важливість дрібних деталей до підрядників.

– Я насолоджувався видом, – Голден махнув у бік екрану.

– Я починаю замислюватися, чи вдасться нам його добудувати вчасно.

– Чому?

Фред видихнув та відкинувся зі скрипом у кріслі.

– Між Поясом і Марсом точиться війна.

– Дефіцит матеріалів?

– Не лише. Пірати шаленіють, вдаючи, нібито говорять від імені АЗП. Старателі з Поясу випускають по марсіянським військовим торпеди із саморобних апаратів. У відповідь їх знищують, але раз-по-раз якась із торпед вбиває декількох марсіян.

– Що означає, марсіяни ведуть вогонь на випередження.

Фред кивнув, підвівся і пройшовся по кабінету.

– І тоді навіть добрі громадяни з чесного бізнесу починають турбуватися, коли доводиться покидати домівку. Наразі в нас вже більше тузня затримок цього місяця, і мене хвилює, що це перестане бути затримками і почне ставати скасуванням доставок.

– Знаєте, я починаю думати про те саме.

Фред ніби й не почув:

– Я був на їхньому місці. Невідомий борт іде назустріч, і яке рішення приймати? Ніхто не хоче першим тиснути кнопку. Я спостерігав, як у візорі корабель ставав більшим і більшим, а палець був на гачку. Пам’ятаю, як молив його зупинитись.

Голден промовчав. Він теж таке бачив. Тож і говорити нема про що. Фред протримав тишу в повітрі ще хвильку, а потім помотав головою і випрямився:

– Я мушу просити вас про послугу.

– Тобі варто лиш сказати, Фреде. Ми тобі винні.

– Мені потрібен ваш корабель.

– «Росі»? – перепитав Голден. – Чому?

– Мені треба дещо забрати і доставити сюди, і судно для цього потрібне малопомітне і здатне за потреби прослизнути повз марсіянські патрулі.

– «Росінант» саме такий корабель, але це не відповідь на питання. Чому?

Фред повернувся до Джима спиною і подивився на екран. Прова «Нову» зникла з поля зору. Погляд перейшов на пласку поцяцьковану зірками спину вічності.

– Мені треба декого забрати з Ероса, – повідомив Джонсон, – декого важливого. В мене є люди, здатні виконати завдання, але в нас тільки легкі транспорти і пара маленьких шаттлів. Нічого, що може виконати рейс достатньо швидко або мати надію втекти, якщо почнуться проблеми.

– У цього «когось» є ім'я? Я до того, що ти постійно кажеш, що проти війни, але унікальна відмінність мого судна полягає в тому, що тільки воно має зброю. Я впевнений, що АЗП має цілий список речей, які варто було б знищити.

– Ви мені не довіряєте.

– Ні.

Фред повернувся, стиснув спинку крісла так, що кісточки побіліли. Голден подумав, що зайшов занадто далеко:

– Дивіться, ви м'яко стелете про мир, про суд і все таке. Ви заперечуєте належність до піратів. У вас кльова станція, наповнена кльовими людьми. У мене купа причин вірити, що ви є тим, хто ви є. Але ми тут вже три дні, і коли ви вперше розповідаєте мені про свої плани – то просите позичити мій корабель для секретної місії. Вибачте, але якщо я є частиною цього, я мушу мати повний доступ – жодних секретів. І якщо я знатиму, а я направду не знаю, що ви не маєте на меті нічого, крім добрих намірів, я волів би відмовитись від цих авантюр.

Фред дивився на нього декілька секунд, тоді обійшов крісло і сів. Джим бачив, як співбесідник нервово постукував пальцями по стегну, але змусив себе припинити. Він продовжував дивитись. Джим прочистив горло:

– Слухайте, ви тут велике цабе. Навіть не знаючи, хто ви є такий, ви налякали мене до всирачки, тож не потрібно це доводити. Та незважаючи на свій страх, я не відступлюся.

Фред сподівався, що не засміється. Голден намагався беззвучно ковтнути.

– Закладаюсь, кожен капітан, з яким ви ходили, вважав вас найбільшою занозою в дупі, – нарешті заговорив Різник станції Андерсон.

– Я вірю, що мій послужний список це підтверджує, – промовив Голден, намагаючись приховати полегшення.

– Мені треба дістатися Ероса, забрати звідти людину на ім'я Лайонел Поланськи і повернути її на Тихо.

– Це тиждень ходу, якщо ми поспішатимемо, – проговорив Джим, зробивши в голові підрахунки.

– Місію ускладнює те, що Лайонела взагалі-то не існує.

– Гм, ну добре. Тепер я заплутався.

– Ви хотіли роботи? – запитав Фред з тихою злістю. – То ви її отримали. Лайонел Поланськи існує лише на папері і володіє речами, якими не хоче володіти пан Тихо. Зокрема кур'єрським судном під назвою «Скопулі».

Голден подався вперед із серйозним виглядом:

– Я уважно слухаю.

– Неіснуючий власник «Скопулі» зареєструвався в клопівні на дешевому рівні Ероса. Все, що ми маємо, це повідомлення. Ми повинні працювати з тим, що хто б не винайняв номер, він знає про нашу операцію все, потребує допомоги і не може попросити про неї відкрито.

– Ми можемо відстикуватися за годину, – відповів Голден на одному диханні.

Фред розвів руки у жесті, що був занадто белтерським як на землянина.

– Відколи мова про те, що відчалюєте саме ви?

– Я не хочу позичати судно, але я повністю згоден здати його в оренду. Ми з командою саме обговорювали пошук роботи. Винайміть нас. Відрахуйте по справедливості за послуги, які ви нам надали.

– Ні. Мені ви потрібні.

– Не потрібні. Вам потрібні наші показання. І ми не сидітимемо тут, чекаючи рік чи два, поки розум візьме гору. Ми дамо свідчення на відео, підпишемо усі показання під присягою, як потрібно щоб надати їм юридичної ваги, але ми так чи інакше відчалимо в пошуках роботи. Ви принаймні можете цим скористатися.

– Ні, – відкинув пропозицію Фред, – ви занадто цінні для мене, аби ризикувати вашими життями.

– А що я покладу на стіл інформаційний куб, який капітан «Донаджера» намагалася врятувати?

Тиша повернулася, але мала інший присмак.

– Слухайте, – продовжував тиснути Джим, – вам тре корабель типу «Росі». В мене є такий. Вам тре команда для нього. В мене і команда є. І вам так само кортить дізнатися, що на тому кубі, як і мені.

– Я не люблю ризикувати.

– Єдиний варіант – це посадити нас на гауптвахту і реквізувати судно. Що теж ризиковано.

Фред засміявся. Голден відчув, що розслабляється.

– Але залишається та сама проблема, з якою ви сюди прибули. Ваш корабель залишається військовим, щоб там не казав транспондер.

Голден шарпнувся вперед, схопив папір зі столу і почав малювати позиченим з декоративного набору олівцем.