Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 30)

– Але ти… – почав було Голден та не закінчив, бо жінка перебила:

– Якби він був металевим, то я б просто склепала, а тоді підварила все вкупі.

– Я…

– Але він не є частиною корабля, – її голос підвищився до крику, – то чому ти запитуєш мене, що робити?

Джим примирливо підняв руки.

– Окей, зрозумів. Давай для початку зупинимо кровотечу, добре?

– Якщо Алекса буде вбито, ти попросиш мене і корабель вести?

Голден почав відповідати, але зупинився. Вона права. Раніше, коли він не знав, що робити, він передавав справу Наомі. Це тривало роками. Вона була розумна, обдарована, зазвичай холоднокровна. Вона була опорою, хоч і пройшла всі ті випробування, що й він. Якщо він не буде уважним, то зламає її. А це йому було зовсім непотрібно.

– Ти права. Я потурбуюсь про Амоса.

Наґата дивилася на нього, поки її дихання не вповільнилось.

– Добре, – погодилась вона і пішла до драбини.

Голден обробив ногу прискорювачем згортання крові і обмотав металевою сіткою з аварійного набору. Тоді відшукав у корабельній базі даних інформацію про уламки кісток. Чим далі читав, тим більше хвилювався, аж поки Наомі не покликала:

– Келлі мертвий, – повідомила вона рівним голосом.

У животі щось опустилося, і Голденові знадобилося три глибоких вдихи, аби прибрати паніку з голосу:

– Отже, мені треба твоя допомога, аби поставити кістку на місце. Повертайся. Алексе? Дай прискорення у пів g, поки ми працюватимемо над Амосом.

– У якийсь певний бік, капітане?

– Неважливо. Просто дай пів g і поки помовч.

Наомі зістрибнула зі сходів у той момент, коли почала рости гравітація.

– Схоже, у Келлі всі ребра ліворуч зламані. При прискоренні уламки кісток проштрикнули інші органи.

– Він знав, що так станеться.

– Атож.

Легко було кепкувати над морпіхами поза очі. Коли Голден служив на флоті, жартувати з солоних спин було так само природньо, як лаятись. Та четверо морпіхів загинули, аби вони відлетіли з «Доннаджера». І троє з них зробили це свідомо. Джим пообіцяв собі ніколи не кепкувати над ними знову.

– Нам тре потягнути кістку, перед тим як поставити її на місце. Тримай його, а я тягтиму за ногу. Скажеш, коли кістка витягнеться і стане на своє місце.

Наомі почала заперечувати:

– Я знаю, що ти не лікар. Та це найкраща ідея.

Це була одна з найжахливіших речей, які він досі робив. Амос закричав під час процедури і прийшов до тями. Джим мусив тягнути за ногу двічі, бо перший раз кістка не стала на місце, і коли він відпустив, прохромила нову дірку, випустивши фонтан крові. На щастя, механік після цього вирубився, і вони змогли зробити другу спробу без лементу. Схоже, таки спрацювало. Голден побризкав ногу антисептиком та коагулянтом. Скріпив розриви скобами і наліпив пластир, який прискорював загоєння. Насамкінець обробив антибіотиком та надів надувний бандаж на стегно здорованя.

Потім упав на палубу і його почало трясти. Наомі залізла у своє крісло і хлипала. Це вперше Джим побачив, що вона плаче.

***

Голден, Алекс і Наомі неправильним трикутником висіли над перевантажувальною кушеткою з тілом лейтенанта Келлі. Ще нижче спав Амос, накачаний снодійним.

«Тачі» дрейфував через простір без якогось конкретного напряму. Вперше за довгий час їх ніхто не переслідував.

Голден знав, чого вони чекають. Вони прагнули почути, що він їх врятував. Він намагався виглядати спокійним та замисленим, хоча всередині панікував. Не мав жодної ідеї, куди рухатися. Не мав жодної ідеї, що робити. Відтоді як вони знайшли «Скопулі», усюди, де мало б бути безпечно, виникали смертельні пастки. «Кентербері», «Доннаджер». Голден жахався від самої ідеї кудись рухатись, бо те місце могло за мить вибухнути.

– Робіть щось, – десятиліття тому казав ментор молодим офіцерам. – Це може бути помилкою, але це має бути хоч чимось.

– Хтось має розслідувати, що сталось із «Доннаджером», – нарешті мовив Голден. – Поки ми теревенимо, сюди прямують марсіянські судна. Вони вже знають, що «Тачі» втік, бо наш транспондер волає про це на всю Сонячну систему.

– Ні, він не волає, – відповів пілот.

– Поясніть, пане Камаль.

– Це торпедоносець. Ви вважаєте, що екіпаж воліє мати чіткий сигнал транспондера, на який можна навестися, під час атаки на лінійне судно ворога? Ні-і. Тут у кокпіті є тумблер, на якому написано «Вимкнути транспондер». Я його вимкнув ще до того, як ми вилетіли. Ми просто один з мільйону рухомих об’єктів.

Голден мовчав два довгих подихи.

– Алексе, це може бути найрозумнішою річчю, яку хтось колись робив в історії всесвіту, – порушив тишу капітан.

– Та ми не зможемо приземлитися, Джиме, – озвалася Наомі.– По-перше, жоден порт не дозволить наблизитися судну без транспондера. По-друге, важко приховати той факт, що ми марсіянський бойовий борт.

– Та-а-ак, це недолік, – погодився пілот.

– Фред Джонсон, – мовив капітан, – дав нам мережеву адресу для підтримки зв’язку з ним. Я думаю, що тільки АЗП й дозволить десь посадити вкрадений марсіянський бойовий корабель.

– А він не вкрадений, – не погодився пілот, – тепер це залишок трощі, якого було легітимно врятовано.

– Ага. Скажеш це КРФМ, якщо вони нас упіймають. Спробуй, і впевнишся, що вони так не вважають.

– Тож ми просто чекатимемо тут, поки полковник Джонсон не повернеться по нас? – уточнив Алекс.

– Ні, чекатиму я. А ви обоє приготуйте лейтенанта Келлі до похорону. Алексе, ти з КРФМ, маєш знати традиції. Зробіть це з усіма почестями і запишіть в лог. Він загинув, аби ми вибралися з того судна, і ми маємо віддати йому шану. Як тільки десь приземлимось, то надішлемо повний запис командуванню марсіянського флоту, тож вони зроблять все офіційно.

Пілот кивнув:

– Ми зробимо все правильно, сер.

***

Фред Джонсон відповів на повідомлення так швидко, наче чекав біля термінала. Відповідь складалася лише з координат і одного слова – «вузький промінь». Голден націлив лазерну решітку на вказаний квадрат – той самий, звідки Фред надіслав своє перше повідомлення, потім увімкнув мікрофон і запитав:

– Фред?

Позаяк місце, вказане в координатах, знаходилось за одинадцять світлових хвилин, то Голден налаштувався чекати відповіді двадцять дві хвилини. Аби хоч чимось зайнятися, він передав координати в кокпіт Алексу і наказав рухатися в той бік із прискоренням 1 g, коли вони закінчать з Келлі.

За двадцять хвилин, коли з’явилось прискорення, драбиною піднялася Наомі. Вона зняла скафандр і натягнула червоний марсіянський спортивний костюм, який був сантиметрів на п’ятнадцять коротший і на три розміри більший у талії. Волосся і обличчя виглядали чистішими.

– На прові є душ. Ми зможемо зберегти це судно? – запитала жінка.

– Як все пройшло?

– Ми потурбувалися про нього. Тут величезний вантажний відсік, зразу біля машинного. Потримаємо там, поки не зрозуміємо, як доправити домів. Я вимкнула там систему життєзабезпечення, так що він збережеться.

Вона розкрила долоню і перекинула йому маленький чорний куб.

– Це було в кишені під обладунками.

Голден потримав предмет. Він був схожий на якийсь девайс для зберігання інформації.

– Зможеш розібратися, що на ньому?

– Звісно, дай мені трохи часу.

– Як Амос?

– Кров’яний тиск стабілізувався, – доповіла старпом, – це добрий знак.

Консоль зв’язку пікнула, і Голден натиснув на відтворення:

– Джиме, новини про «Доннаджер» щойно досягли мережі, і я маю визнати, що дуже здивувався, отримавши від тебе звістку, – промовив Фред. – Чим можу стати у нагоді?

Голден на хвильку зупинився, готуючи відповідь. Фредову підозрілість можна було помацати руками, та він відправив Голденові ключове слово якраз на такий випадок.