Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 2)
Плоть.
Грудка чогось рушила до дівчини. Порівняно з усім, виглядала вона не більшою від мізинця на нозі. Це була голова капітана Деррена.
– Допоможи, – промовила голова.
РОЗДІЛ 1. Голден
За сто п’ятдесят років до того, коли дрібні розбіжності між Землею та Марсом ледь не поставили їх на межу війни, Пояс був віддаленим небокраєм, вражаюче багатим на мінерали. Він знаходився осторонь економічних зон внутрішніх планет та навіть поза межами уяви корпорацій.
Але згодом Соломон Епштейн дещо покращив термоядерний двигун, причепив його до корми власної тримісної яхти і ввімкнув. З гарним телескопом його можна бачити й досі – прямує у Велику Безодню на швидкості кілька процентів світлової. Найкращі та найдовші похорони в історії людства. На щастя, усі технічні записи залишились на комп’ютері вдома. Двигун Епштейна не подарував людям зірки, проте приніс на таці планети.
Три чверті кілометра завдовжки та чверть завширшки, грубо схожий на пожежний гідрант – і переважно порожній всередині – «Кентербері» був переобладнаним колоніальним транспортом. Колись його напакували людьми, припасами, машинами, механізмами, житловими сферами і надіями. Наразі на супутниках Сатурна живе майже 20 мільйонів людей. І десь мільйон їхніх предків було перевезено туди саме «Кентербері». 45 мільйонів на супутниках Юпітера. Найвіддаленіше поселення – місяць Урана, мало зо 5 тисяч. Найвіддаленіше – допоки мормони не добудують власне «судно поколінь» та не відбудуть до зірок і свободи, геть від обмежень народжуваності.
А ще там був Пояс.
Запитайте у нетверезого рекрутера АЗП – то вихваляючись він бовкне про сотню мільйонів. Запитайте у внутрішньопланетника з відділу статистики – і отримаєте цифру п’ятдесят мільйонів.
Та як не рахуй, а такій купі людей потрібно чимало води. Отже, тепер «Кентербері» та ще з десяток однотипних суден, що належали «П’юр-енд-Клін Вотер Компані», нарізають кола по щедрому Поясу, збираючи льодовики, допоки не будуть списані на брухт від старості.
Джим Голден знаходив у цьому певну поезію.
– Голдене?
Він повернувся до ангарної палуби: над головою височіла старший інженер Наомі Наґата. Жінка була зростом майже два метри, кучма її кучерявого волосся стягнута у чорний хвіст, а вираз обличчя коливався від розважливого до роздратованого. Як усі жителі Поясу астероїдів, вона знизувала не плечима, а руками.
– Голдене, ти слухаєш чи у вікно вирячився?
– Виникла проблема, – відповів Джим, – і позаяк ти справді і без варіантів чудово розумієшся на цьому, ти зможеш її залагодити, навіть не маючи досить коштів та запчастин.
Наомі розсміялася.
– Отже, ти не слухав.
– Насправді так, тобто ні.
– Маєш право, власне. Отже, на «Лицарі» посадкове обладнання в атмосферному режимі працюватиме не дуже добре, поки прокладки не замінимо. Це тебе не трубує?
– Я запитаю капітана. А коли ми востаннє використовували човник в атмосфері?
– Ніколи. Проте у правилах сказано, що ми повинні мати хоча б один шаттл, придатний до атмосферних польотів.
– Агов, босе! – Амос Бертон, землянин і помічник старшого інженера, махав дебелою ручиською, привертаючи увагу Наомі. Хлоп був на судні капітана Макдовела, Голден був помічником капітана, але Амос Бертон визнавав лише одного боса – Наомі.
– Що трапилось? – гукнула Наґата.
– Поганий кабель. Чи не потримаєте його, поки я не принесу запасний?
Наомі глянула на Голдена, і в очах її було питання: «Ми закінчили?» Той у відповідь саркастично відсалютував. Висока і струнка старша інженериня в засмальцьованому комбезі пирхнула та розвернувшись пішла.
Сім років у військовому флоті, п’ять у цивільному, а він так і не звик до довгих, неможливо-витончених кісток белтерів2. Погляд, породжений і затверджений земним тяжінням.
У головному ліфті старпом затримав палець біля кнопки штурманської рубки, спокушений уявним видивом Аде Тукунбо – її посмішкою, голосом, пачулі-ванільним ароматом волосся, але все ж натиснув «Лазарет»: обов’язок на першому місці.
Шед Гарвей, медтехнік, зігнув спину над лабораторним столом, очищаючи ліву куксу Камерона Паджа. Минулого місяця тридцятитонний шматок льоду, рухаючись зі швидкістю 5 мм на секунду, придавив Паджу лікоть. Звична травма для робітників, котрі обрали фахом різання та транспортування льодових гір при нульовій гравітації. Камерон зносив це з професійним фаталізмом.
Заглядаючи Шедові через плече, Джим спостерігав, як той вправно дістає з мертвої тканини медичних хробаків.
– Які новини?
– Виглядає дуже добре, сер, – мовив Падж, – я все ще маю трохи нервів. Шед саме розповідав, як до них ліпитимуть протеза.
– За умови, що ми втримаємо під контролем некроз, – втрутився медик, – і якщо Падж не дуже швидко загоїть руку, поки не повернемось на Цереру. Я глянув у правила – бідака пропрацював досить, аби отримати протез зі зворотнім зв’язком, сенсорами тиску і температури, драйверами до тонкої моторики. Увесь набір. Майже як справжня рука. До речі, внутрішньопланетники мають біогель, що здатен відновлювати кінцівки. Але нашою страховкою він не покриється.
– До сраки внутрішньопланетників з їхнім гелем. Мені краще гарненьку поробку з Поясу, аніж будь-що, вирощене цими довбнями в лабораторії. Навіть проста примірка їхньої моднявої руки робить з тебе придурка, – висловився Падж і похапцем додав: – Йо-майо, пробачте старпоме.
– Нема за що вибачатися, я радий, що ми можемо тебе підрихтувати, – підбадьорив Голден.
– Ще дещо йому скажи, – підморгнув поранений.
– Я типу чув від інших хлопців, що мали такі протези, – Шед знітився і відвів погляд від Голдена, – ніби поки вони приживаються, то коли їх торкаються – наче тобі хтось передьоргує.
Голден мовчав, комент наче завис у повітрі, і лікареві вуха зовсім збуряковіли.
– Приємно чути, – Голден зламав мовчаку. – То що з некрозом?
– Трошки інфекції маємо. Хробаки тримають її під контролем. У цьому випадку запалення навіть дещо корисне, і ми не гаситимемо його повністю – допоки воно не поширюватиметься.
– До наступного рейсу він оклигає?
– Холєра, так! Я буду готовий. Я завжди готовий. Я це зроблю, сер.
Та Шед заперечив:
– Можливо. Дивлячись, як відновлюватимуться зв’язки.
– Та до сраки! – вигукнув хворий. – Я одноруч можу нарубати льоду більше, аніж половина ледарів у цих ночвах.
– І ще раз, – Голден ледь стримав посмішку, – це добрі новини. Продовжуйте.
Падж реготнув, а медик дістав ще одного хробачка. Повернувшись до ліфту, Джим вже не вагався у виборі кнопки.
Штурманський пост на «Кентербері» не вражав. Коли Голден уперше потрапив на флот, то уявляв собі величезні, на всю переборку екрани. Але такі були лише на лінійних суднах, хоча й там – як елементи декору.
Аде сиділа біля пари екранів, лише трохи більших за монітори особистих терміналів. У одному кутку ефективність вихідного каскаду реактора судна, у іншому – оновлення подій двигуна. З правого боку сирі логи оновлювалися з кожною системною подією. Голову прикрашали чималі головні навушники, з-під яких раз-по-раз вихоплювалася басова партія.
Якщо «Кентербері» відчує щось аномальне – її буде попереджено, якщо система згенерує помилку – її буде попереджено, коли капітан Макдовел залишить ходову рубку – її буде попереджено і вона встигне до приходу капітана вимкнути музику й створити заклопотаний вигляд.
Цей її дрібний гедеонізм був однією з тисяч рис, які приваблювали Голдена.
– Агов, – він підійшов і, акуратно піднявши навушники, привітався. Аде посміхнулася, щось натиснула на екрані і оповила довгу й струнку шию навушниками, наче якоюсь техногенною прикрасою.
– Старший помічник Джеймс Голден, – промовила вона підкреслено офіційно, посилюючи це густим нігерійським акцентом, – чим я можу бути вам корисною?
– А це ти дуже в тему запитала. Я щойно подумав: як приємно було б з кимось повернутися до моєї каюти по третій зміні. Романтично повечеряти тим самим лайном, що дають на камбузі, послухати музику.
– Випити винця, порушити протокол, – підхопила штурман. – Приємно про таке думати, але я сьогодні не налаштована на секс.
– Так я і не кажу про секс. Трохи перекусити. Потеревеніти.
– А я кажу про секс.
– Аде, – Голден став біля крісла на коліна. Прискорення складало третину від земного тяжіння, тож стояти було дуже комфортно. Посмішка Аде дещо пом’якшила ситуацію. Пискнув лог, жінка кинула погляд на екран, розблокувала крісло і повернулася до старпома.
– Аде, ти мені подобаєшся. Я хочу сказати, що справді насолоджуюсь твоєю компанією. Не розумію, чому ми не можемо одягненими провести трохи часу разом?
– Голдене, солоденький, припини це.
– Припинити що?
– Припини навертати мене у твою подружку. Ти хлопець нівроку, з симпатичними сідницями і, напевне, вправний у ліжку. Але це не означає, що ми дійдемо до цього.
Джим підвівся, відчуваючи певну бентегу:
– Аде, мені потрібно щось іще.
– Цього не буде, – відповіла та, беручи Голденову руку у свою, – і добре, що не буде. Ти тут старпом, а я на короткому контракті. Один рейс, мо, два, і я піду.
– Та я теж не прикутий до цього корабля.