Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 89)

— Якщо це не голос із того світу,— відповів М’юр,— то я радий чути його, бо всі ми вважали, що добродія Кепа забито в останній сутичці. Та хоч ви, добродію Слідопите, й раді товариству вашого приятеля Кепа,— а що це й справді велика втіха, я добре знаю з власного досвіду, бо провів з ним два дні й одну ніч у печері,— ми зате втратили сержанта з усім його хоробрим загоном, якого він водив у похід. Ланді дуже хотілося, щоб саме вій командував експедицією, хоча було б розумніше й пристойніше доручити це офіцерові. Та, незважаючи на це, сержант Дангем був хоробрий воїн і заслужив на добру пам’ять. Одне слово, ми всі чесно викопували свій обов’язок: більше не скажеш навіть про принца Євгена, герцога Мальборо чи й самого великого графа Стера!

— Ви помиляєтеся! Знову помиляєтеся, квартирмейстере! — і на цей раз заперечив Слідопит, удаючись до хитрощів, щоб збільшити залогу блокгауза.— Сержант з нами теж і в повній безпеці, можна сказати — в родинному колі.

— Ну, я теж радий це чути, бо ми і його відносили до числа забитих. Але якщо чарівна Мейбл ще й досі в блокгаузі, то, ради бога, хай негайно тікає, доки ще не пізно, бо вороги готуються підпалити його. Ви знаєте силу цієї грізної стихії, тому вчините справді як обачний і досвідчений воїн, яким тут вас усі вважають, коли схаменетеся й здасте блокгауз, якого ви не в змозі втримати; інакше ж ви накличете погибель на себе та своїх товаришів.

— Я добре знаю «силу цієї грізної стихії», як ви кажете, квартирмейстере, і не треба мені о такій пізній годині пояснювати, що вогнем можна скористатися не тільки для того, щоб зварити обід. Одначе я не сумніваюся і в тому, що ви чули й про грізну силу «оленебоя», тому попереджаю: кожен, хто спробує підкласти під стіни блокгауза хоч жменю хмизу, на власній шкурі відчує дошкульність цієї сили. Ну, а щодо стріл, то ними не запалиш таку будівлю, як цей блокгауз, бо на ньому дах не з дранки, а з товстих і сирих колод, до того ж у нас є досить води. А крім того, дах ще й плоский, і по ньому можна вільно ходити, як ви й самі добре знаєте, квартирмейстере, отож, доки тут є вода, нам нічого боятися. Я людина миролюбна, поки мене не чіпають, але того, хто спробує підкласти вогонь під цей блокгауз, що над моєю головою, я навіки позбавлю вогню, який тече по його жилах!

— Все це — пусте романтичне базікання, Слідопите, і в цьому ви самі пересвідчитеся, коли тверезо зважите своє справжнє становище. Сподіваюся, ви не ставите під сумнів відданість і хоробрість п’ятдесят п’ятого полку? Так от, я, його офіцер, заявляю, що військова рада за таких обставин прийняла б єдине рішення: негайно капітулювати. Ні, ні, Слідопите, тут ваша нерозважлива хоробрість рівно стільки схожа на хоробрість Воллеса чи Брюса, як задрипане містечко Олбені на річці Гудзон схоже на наш прекрасний Единбург.

— Оскільки кожен з нас, квартирмейстере, вирішив, як видно, стояти на своєму, то я вважаю за марне продовжувати далі розмову. Якщо ті гади, що оточують вас, не відмовилися від свого гаспидського наміру,— що ж, хай негайно починають. Хай палять дерево, а я палитиму порох. Якби моє життя було так поставлене на карту, як життя кожного з оцих індіян, я, мабуть, вихвалявся б так само, як і вони; але в мене інше покликання й зовсім інша натура: як білий, я більше схильний діяти, ніж молоти язиком. Ви, квартирмейстере, як офіцер його королівської величності, наговорили нам сім мішків вовни, і якщо ми й справді всі згоримо, то жоден з нас не матиме до вас ніякого зла.

— Слідопите! Невже ви такий жорстокий, що примусите Мейбл, прекрасну Мейбл Дангем терпіти такі муки?

— Мейбл Дангем доглядає свого пораненого батька, і сам бог заступиться за це благочестиве дитя. Жодна волосина не впаде з її голови, доки бачитимуть мої очі й доки втримуватимуть зброю мої руки! І хоча ви, добродію М’юре, як видно, довіряєтеся своїм мінгам, я їм аніскілечки не довіряю! Ви злигалися з підлим тускаророю, в якого вистачить і підступності, і злості, щоб розбестити будь-яке плем’я, до якого він тільки пристане, хоча боюся, що ці мінги були пропащі ще до нього. Та годі слів! Нумо обидві сторони до діла,— як хто вміє і хто чим може!

Протягом цих переговорів, а тим більше по закінченні їх, Слідопит остерігався зрадницького пострілу по бійниці. От і в цю хвилину, стоячи збоку від бійниці, він дав Кепові знак лізти на дах, щоб обом бути готовими зустріти перший напад. Хоча старий моряк дістався туди досить швидко, та він уже застав на даху щонайменше десяток запалених стріл, що стирчали в корі колод, а нічна темрява, здавалося, сколихнулася від несамовитого вереску й виття піднятих на приступ індіян. Наступної миті гримнули постріли з рушниць, і по дерев’яному зрубові заторохтіли кулі, сповіщаючи, що облога почалася не на жарт.

Несамовитий лемент і стрілянина, проте, нітрохи не злякали ні Слідопита, ні Кепа, а Мейбл так поглинуло її горе, що вона не відчувала страху. До того ж вона мала досить здорового глузду, щоб розуміти призначення укріплень і бути в змозі належно поцінувати їхню міцність. По-іншому реагував на це батько: знайомі вояцькому вухові гуки ніби оживили його, і Мейбл боляче було дивитися, як йому, щойно він зачув ревисько бою, загоряються склисті очі, а на блідих щоках проступає знову рум’янець. Саме тут уперше Мейбл помітила, що він починає марити.

— Стрільці, вперед! — бурмотів він.— Нумо, гренадери, заряджай! Як вони посміли напасти на наш форт? Чому ж по них не б’є артилерія?

В цю мить нічну тишу сколихнув громовий постріл гармати, і в горішньому приміщенні, куди влучило ядро, затріщала, вивалюючись, балка, а весь блокгауз заходив ходором. Ядро тільки якимось чудом не зачепило Слідопита, а коли воно вибухнуло, Мейбл мимохіть зойкнула: їй здалося, що верх, а з ним і дядечка із Слідопитом висаджено в повітря. На довершення всього ще й батько несамовитим голосом крикнув:

— Заряджай!

— Мейбл! — гукнув, схилившись над діркою, Слідопит.— У мінгів так уже ведеться: багато шелесту і мало шкоди. Волоцюги захопили гаубицю, яку ми відбили у французів, і торохнули з неї по блокгаузу. Але, на наше щастя, вони більше не зможуть скористатися з гармати, бо в них було тільки одне ядро. Вибухом тут лише дещо порозкидало, проте жодного з нас і не зачепило. Ваш дядечко, як і досі, на дахові, а щодо мене, то я стільки разів бував під градом рушничних куль, що такої штуки, як гаубиця, та ще коли нею орудують індіяни, не боюся!

Мейбл прошепотіла слова подяки у відповідь і знову нахилилася над батьком, який усе силкувався підвестися, але так і не здужав. Протягом страхітливих хвилин, які настали потому, вона була так заклопотана доглядом за пораненим, що майже не чула того шаленого клекоту, який здійнявся надворі. А за стінами блокгауза й справді стояв такий ґвалт і лемент, що якби всі її думи не були поглинуті страшним горем, їй, мабуть, затьмарило б розум.

Кеп зберігав спокій, гідний подиву. Правда, тепер він уже з усією повагою ставився до сили червоношкірих і навіть до величі прісної водиці, але боявся він не так смерті від індіян, як тортур і скальпування. Та оскільки моряк усе-таки був на пласкому дахові міцного блокгауза, а не на палубі корабля, і не потерпав, що його можуть взяти на абордаж, він дозволяв собі походжати з такою безстрашністю й показуватися з такою необачністю, що, якби його бачив Слідопит, він би йому хтозна-як вичитав за таке. Замість того щоб постійно ховатися, як то має бути в боях з індіянами, Кеп з’являвся на весь зріст то на одному, то на іншому краю блокгауза, поливаючи з відра дах, і все це з холоднокровністю й запопадливістю матроса, якому доручено згорнути вітрило під час морського бою. Саме його поява й викликала такий шалений лемент нападників, яким досі не траплялося ще зустрічати ворога, котрий так демонстративно нехтував би ними, і вони щоразу, коли бачили його, валували, мов та собарня, забачивши лисицю. Проте Кеп, здавалося, був заворожений від куль, бо хоч вони й дзижчали довкола і в кількох місцях навіть попроривали йому одежу, сам він лишався незачеплений. Коли ж стіну другого поверху прошило ядро, старий моряк впустив відро, замахав над головою своїм капелюхом і тричі гаркнув «ура». Саме за здійсненням цього героїчного вчинку його й застав вибух. Цей дивацький подвиг, очевидно, і врятував Кепові життя, тому що з тієї миті індіяни перестали по ньому стріляти і навіть не пускали більше запалені стріли на блокгауз, водночас одностайно вирішивши, що Солона Вода з’їхав з глузду: з незрозумілої великодушності індіяни ніколи не піднімають руки на того, кого вважають божевільним.

Зовсім інакше поводився Слідопит. Кожен його вчинок був якнайточніше розрахований і вивірений — так його вчив великий досвід та узвичаєна обачність. Він пильнував, щоб не стати напроти бійниці, а місця, з яких він вів спостереження, були завжди цілком безпечні. Славетний провідник не раз бував на волосину від смерті. Розповідають, як одного разу індіяни прив’язали були його до стовпа, щоб; спалити, і він стерпів, не застогнавши ні разу, такі жорстокі муки й кпини, які лише здатні придумати хижі й винахідливі дикуни. Скрізь, по всьому довгому кордоні, де тільки мешкали і воювали люди, можна було почути легенди про Слідопитові подвиги, про його холоднокровність та відвагу. Але той, хто не знав його минулого і не чув про його славу, цього разу подумав би, що така надмір на осторога й турбота про самозбереження пояснювалися боягузтвом. Однак це була б неправда, тому що Слідопит у ті хвилини думав про Мейбл і про те, що з нею могло б статися, коли б він, крий боже, загинув. Але ці роздуми скорше примусили його тільки зайвий раз згадати про свою безпеку і аж ніяк не вплинули на його звичну обережність. Слідопит належав до тих людей, котрі ніколи не задумуються над тим, як інші розцінять той чи інший їхній крок, і ніколи не бояться того, що скажуть інші. Діючи у хвилини небезпеки з мудрістю змії, він завжди залишався, однак, простодушним, як дитина.