Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 82)

— Я не маю більше сил терпіти все це, Росо! — промовила Мейбл, відходячи од бійниці.— Я б радніше дивилася на ворога перед собою, ніж маю споглядати оцих розставлених кругом небіжчиків.

— Цить!.. Ідуть! Роса здаватися, ніби вона чути бойовий клич воїна, коли він здирати скальп.

— Що ти кажеш! Знову починається різанина? Її більше не може бути.

— Солона Вода! — скрикнула індіянка й засміялася, підійшовши до однієї з бійниць і заглядаючи в неї.

— «Любий мій дядечко! Слава богу, отже, він живий! О, Росо, Росо!.. Ти ж не дозволиш, щоб вони його знівечили?!

— Роса — тільки бідна скво. Який воїн послухатися, що вона казать? Дивись, он Гостра Стріла вести його сюди.

Але Мейбл уже була коло бійниці й на власні очі пересвідчилася, що Кеп і квартирмейстер були в руках індіян, вісім чи десять чоловік яких вели полонених прямо до дверей блокгауза, знаючи тепер, що в ньому нема жодного солдата.

Мейбл холола від страху, доки вся ця ватага збиралася під самісінькими дверима, і аж зраділа, побачивши серед індіян французького офіцера. Білий і Гостра Стріла щось тихо, але серйозно стали доводити своїм полоненим, після чого квартирмейстер загукав до дівчини:

— Гей, чарівна Мейбл!.. Чарівна Мейбл! Вигляньте з бійниці й згляньтеся над нами! Нам погрожують смертю на місці, якщо ви не відчините двері. Отож згляньтеся над нами, а то за півгодини — і нітрохи не пізніше — на наших головах уже не буде скальпів!

Мейбл уловила якийсь посміх у цьому благальному зверненні, а його глузливий тон більше підсилив, ніж послабив її тверде рішення не відчиняти дверей, доки це буде можливо.

— Озовіться ви, дядечку, — промовила Мейбл у саму бійницю,— і скажіть, що мені робити?

— Слава богу! Слава богу!— вигукнув Кеп.— Від твого любого голосу, Магнітику, з мого серця мов камінь важкий упав! Я вже потерпав, що тобі, бідній, випала та сама доля, що й сердешній Дженні. Всі ці двадцять чотири години мені здавалося, ніби на грудях у мене щонайменше тонна трюмового баласту. Ти запитуєш мене, дочко, що тобі робити? Я навіть не знаю, що порадити, хоча ти й донька моєї рідної сестри! Я, Магнітику, можу тобі сказати зараз від щирої душі тільки одне: хай западеться той день, коли ми з тобою вперше побачили цю трикляту прісноводу сажавку!

— Але скажіть, дядечку, ваше життя й справді в небезпеці? Як ви радите — чи треба відчиняти двері?

— Скрут на дві петлі дає міцний вузол, і я не радив би нікому, хто ще не потрапив у лабети до цих дияволів, будь-що відчиняти або відпирати, аби лише потрапити до них у пазури. А щодо мене й квартирмейстера, то ми відживаємо свій вік і, як сказав би чесний Слідопит, взагалі не багато значимо для всього людства. Яка різниця квартирмейстерові, коли він підіб’є баланс у своїй провіантній книзі — цього року а чи на той рік; ну, а я — що ж, якби я був на борту корабля, я б знав, що мені діяти. А тут, у цьому безпросвітному мочарі, я можу сказати лише одне: коли б я сидів за тими стінами, ніякі умовляння індіян не виманили б мене звідти!

— Не звертайте ніякої уваги на те, що там вам каже ваш дядечко, чарівна Мейбл! — втрутився М’юр.— Горе, безсумнівно, швидко розладнало його розумові здібності, і він зовсім не думає про кінцеві наслідки нашого критичного становища. Ми ж перебуваємо — і це треба визнати — в руках у вельми розсудливих і поважних осіб, і нам нічого остерігатися якогось грубого насильства з їхнього боку. Втрати ж, яких ми зазнали,— неминуче явище під час війни, і вони не можуть змінити того ставлення до ворога, яке ми маємо в душі, бо ці втрати аж ніяк не є свідченням того, що з полоненими можуть повестися несправедливо. Запевняю, що ні добродій Кеп, ні я не маємо ніяких підстав на будь-що нарікати, відколи ми здалися в полон добродієві Гострій Стрілі, який своєю відвагою та поміркованістю нагадує мені славного римлянина чи спартанця. Але не забувайте, що звичаї різних народів не однакові і що наші скальпи можуть стати законною жертвою за упокій душі загиблих ворогів, якщо ви не врятуєте нас капітуляцією.

— Багато розумніше буде, коли я не вийду з блокгауза, доки остаточно не вирішиться доля острова,— відповіла йому Мейбл.— Нашим ворогам нічого боятися мене, адже вони добре знають, що така людина, як я, нічого поганого їм не заподіє. Ні, я краще сидітиму тут: так набагато безпечніше для дівчини моїх років.

— Бачите, якби йшлося тільки про те, що зручно вам одній, Мейбл, то ми з радістю могли б пристати на ваші побажання, проте оці джентльмени такої думки, що блокгауз може допомогти їм у здійсненні їхніх військових планів, і вони мають велике бажання заволодіти ним. Скажу вам чесно: опинившись з вашим дядьком у такому делікатному становищі і побоюючись фатальних наслідків, я скористався владою, наданою офіцерові його королівської величності, й усно висловив згоду піти на капітуляцію, зобов’язавшись здати ворогові блокгауз і весь острів. Така вже зрадлива фортуна на війні, чарівна Мейбл, і їй треба підкорятися. Тому негайно ж відчиніть двері і здайтеся на ласку тих, котрі знають, як бути з красою та цнотою в безщасті. В усій Шотландії ви не знайдете люб’язнішого чи галантнішого кавалера, який знав би краще правила етикету, ніж оцей доблесний вождь.

— Не виходь із блокгаузі — шепнула Роса, що стояла поруч й уважно стежила за всім, що відбувалося. — Блокгауз — добре, скальп не здирати.

Якби не ці Росині слова, наша героїня, мабуть, була б таки піддалася квартирмейстеровому вмовлянню: вона вже була подумала. що, мабуть, розумніше було б замирити ворога поступкою, ніж роздратовувати його опором. Адже вони, гадала дівчина, усе одно знають, що оскільки дядько з містером М’юром у їхніх руках, то в блокгаузі нікого з чоловіків нема, і, якщо вона відмовиться впустити їх добровільно, вони, чого доброго, вирвуть двері чи прорубають сокирами дірки в стіні, адже рушниць їм тепер не було чого боятися. Але порада Роси змусила її завагатися, а недвозначний потиск руки й благальний вираз очей індіянки знову підсилили в ній рішучість, яка була трохи похитнулася.

— Ти не здаватися,— шепнула їй Роса,— хай самі брати. Багато обіцяти, доки ти не полонений. Роса з ними сама справлятися.

Мейбл тепер сміливіше вступила в переговори з М’юром, адже її дядечко (очевидно, щоб мати чисте сумління) вважав за краще відбуватися мовчанкою, і вона прямо заявила квартирмейстерові, що і в думці не має здавати блокгауз.

— Не забувайте про акт капітуляції, шановна Мейбл,— відказав М’юр,— адже йдеться про честь підлеглого його королівської величності і, таким чином, про честь самого короля. Ви ж, гадаю, ще не забули, що то значить— честь офіцера?

— Я все це добре знаю, містере М’юре, а ще краще розумію, що в нашій експедиції ви не користуєтеся ніякими повноваженнями, а тому й не маєте права здавати блокгауз. До того ж я чула якось з батькової розмови, ніби полонений, потрапивши в неволю, втрачає всю свою попередню владу.

— Чиста софістика^[128] й більш нічого, чарівна Мейбл. А крім того, ви ще й зраджуєте короля, паплюжите його офіцера й підриваєте довіру до монарха! Ви й самі незабаром відмовитеся від свого рішення, коли краще розміркуєте своїм світлим розумом і зважите на всі факти й обставини.

— Еге ж, це вже дійсно обставини, кат би їх побрав! — докинув від себе Кеп.

— Не слухай, що балакати твій дядько!— гукнула Роса, вовтузячись із чимось у протилежному кутку кімнати.— Блокгауз — добре.

— Я зостануся, де я є, містере М’юре, доки не одержу вістей від батька, який за десяток днів буде тут.

— Ах, Мейбл, цими хитрощами ви не обдурите ворогів! Якимось чином, що так і залишився б для нас незбагненним, коли б ми не мали більш ніж треба підстав підозрювати в зраді одного нещасного молодика, вороги довідалися про всі наші дії та плани. Вони навіть знають, що наш достойний сержант сьогодні ще до заходу сонця буде в їхніх руках. Отож схаменіться. Покора волі провидіння є справжня християнська чеснота.

— Містере М’юре, ви, бачу, недооцінюєте сили мого укріплення, вважаючи, очевидно, його слабшим, ніж водо насправді є. Хочете побачити, що я можу зробити, коли вже вирішу по-справжньому оборонятися?

— А чого ж — покажіть,— заінтриговано відказав квартирмейстер.

— Гляньте на верхню бійницю! Ну, що ви тепер скажете?

Ледве Мейбл промовила це, очі всіх спрямувалися вгору, до бійниці, звідки поволі висувалася рушнична цівка: Роса знову вдалася до тих самих хитрощів, які вже раз принесли їм успіх. Наслідки й цього разу цілком виправдали сподівання. Щойно індіяни забачили смертоносну зброю, вони пороснули в усі боки й за мить поховалися, де хто міг. Тим часом французький офіцер, не зводячи очей з цівки й пильно стежачи, щоб вона, бува, не повернулася в його бік, холоднокровно взяв понюшку тютюну. А що М’юрові та Кепові нічого було боятися смерті звідти, звідки вона загрожувала ворогам, вони теж не зрушили з місця.

— Будьте розважливі, чарівна Мейбл! Будьте розважливі! — вигукнув квартирмейстер.— Навіщо ви провокуєте безглузде кровопролиття? Благаю іменем усіх королів Альбіону^[129], скажіть: хто ховається з вами у дерев’яній башті, виказуючи кровожерливі заміри? Це просто якесь чаклунство! Наше добре ім’я багато в чім залежить від вашого пояснення!