Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 81)
— Я розумію тебе, Росо, і поділяю твої природні й справедливі почуття. Зрештою, воно, може, буде й краще, якщо я зостануся тут, бо я, мабуть, переоцінюю свої сили. Але скажи мені: якщо прийде вночі мій дядечко й попроситься до блокгауза, ти дозволиш мені відчинити двері і впустити його?
— Звичайно... Він тут бути полонений, а Роса любити полонений більше, ніж скальп; скальп — добре для честь, полонений — добре для душа. Але Солона Вода так добре сховатися, що й сам не знати, де він.
І Роса зайшлася своїм по-дитячому веселим, іскристим сміхом: картини жахів були для неї такі звичайні, що не надовго потьмарювали її життєрадісну душу. Потому між подругами зав’язалася довга й недоладна розмова, під час якої Мейбл намагалася якомога краще з’ясувати своє теперішнє становище, не втрачаючи слабкої надії скористатися з того, що могла виказати Роса. Індіянка відповідала на всі її випитування прямо, але не без остороги: вона добре розрізняла, що було неістотне, а що могло поставити під загрозу безпеку її друзів чи' зруйнувати. їхні плани. Наша героїня була нездатна лукавити й хитрощами випитувати таємниці в подруги, до того ж вона розуміла, що якби вона й зважилась на таке, їй навряд чи пощастило б перехитрити свою співрозмовницю. А Росі в свою чергу було не обов’язково розповідати все. Суть того, що вона розповіла, приблизно така.
Гостра Стріла давно вже підтримує таємні зносини з французами, хоча вперше відверто скинув з себе маску тільки тепер. До англійців повертатися він більше не має наміру, бо помітив, що вони підозрюють його, а надто Слідопит; от тому він не лише не приховував своєї зради, а навпаки — з індіанською хвалькуватістю, відверто хизувався нею. Він очолював і напад ірокезів на острів, щоправда, під загальною командою французького капітана. Втім, Роса так і не сказала, чи це він сам відкрив місцезнаходження поста, який досі вважався так надійно схованим від ворожих очей. На це питання вона просто промовчала, зате дозволила собі сказати, що тоді, коли їх спіймали на озері й забрали на палубу «Вітрогона», вони удвох із чоловіком вистежували тендера. Але таємницю місцезнаходження поста французам відкрито зовсім недавно. Дівчині мов хто ножа вгородив у серце, коли вона з туманного натяку індіянки збагнула, що відомості про пост французам передав один блідочолий, підлеглий Данкена оф Ланді. Правда, про це не було сказано прямо, а тільки натяком, і коли Мейбл згодом спокійно обміркувала слова подруги та пригадала, які короткі й загадкові були її фрази, вона стала тішити себе надією, що не так зрозуміла Росу і що Джаспер вийде чистим з цієї історії.
Роса без вагань призналася, що її було послано на острів із метою точно вивідати, скільки на ньому солдатів, і придивитися, чим вони займаються, хоча з властивою їй наївністю вона не приховала й того, що її спонукало піти на це завдання головним чином бажання зробити добро для Мейбл. З того, що розвідала Роса, а також з інших джерел, ворог точно дізнався про сили, які пост міг виставити проти нього, як дізнався й про те, скільки вирушило солдатів з сержантом Дангемом, а також і про те, з якою метою було споряджено експедицію. Він не знав лише, де сержант перестріне французькі човни. Любо було б спостерігати, як ці дві щирі душі намагаються випитати одна в одної все, що обходило друзів кожної; при цьому впала б у вічі незвичайна вроджена делікатність, з якою обидві тамували в душі бажання викликати співрозмовницю на недозволену відвертість, як і те, з яким тонким інтуїтивним чуттям вони уникали всього, що могло б завдати шкоди їхнім народам. Обидві цілком довіряли одна одній, і кожна залишалась до кінця вірною своїм. І хоч Росі кортіло дізнатися, куди поплив сержант і коли він вертатиметься, не менше, ніж Мейбл — про плани індіян, вона стримувалася з тактовністю, гідною людини найвищої культури. Вона навіть не намагалася обхідним шляхом примусити Мейбл вибовкати таку важливу таємницю. Зате коли Мейбл сама торкалася чогось такого, що могло хоча б якось пролити світло на те, що найдужче цікавило індіянку, вона, затамувавши подих, ловила кожне слово дівчини.
За розмовами час летів так непомітно, що обидві забули й про сон. Перед ранком, одначе, втома взяла своє, і Мейбл, піддавшись умовлянням подруги, лягла все-таки на одну з солом’яних постелей, приготованих для солдатів, і незабаром заснула глибоким сном. Роса лягла поруч, і невдовзі на всьому острові запанувала така глибока тиша, ніби в цих лісових володіннях ніколи не ступала нога людини.
Коли Мейбл прокинулася, в кімнату крізь отвори бійниць вривалися сонячні промені, і вона зрозуміла, що вже не рано. Роса все ще спала поруч, та так солодко, буцімто ніжилася на французькому пуховикові, і так преспокійно, ніби ніколи не знала ніяких турбот. Та ледве Мейбл поворухнулась, як завжди сторожка індіянка розплющила очі, і вони негайно рушили до бійниць, щоб подивитися, що діється довкола них на острові.
РОЗДІЛ XXIII
Спенсер.
Сонце підбилося вже геть високо, а надворі було так тихо, як і минулої ночі. І хоч Мейбл з Росою обійшли всі бійниці, спочатку вони не помітили на острові жодної живої душі, не враховуючи їх самих, звичайно. На тому місці, де Мак-Неб та його товариші варили їсти, ще куріло багаття, і димок, що вився над ним, ніби приманював до себе відсутніх. Довкола хиж було прибрано і все впорядковано так, як було й перед тим. Та враз Мейбл несамохіть здригнулася: вона нарешті забачила трьох солдатів у червоних мундирах п’ятдесят п’ятого полку, які сиділи групою, порозвалювавшись,— так, ніби спокійнісінько собі точили ляси. Придивившись, однак, уважніше, вона побачила безкровні обличчя й осклілі очі мертвяків і замалим не зомліла на місці. Трупи були розташовані майже під блокгаузом,— так близько, що дівчина досі дивилася просто поверх них; усіх їх було посадовлено в якихось легковажних позах, з невимушеними жестами, і в цих найрізноманітніших природних поставах остаточно позаклякали тіла забитих. Це й примусило дівчину всю стрепенутись. Та, хоч яка жахлива була ця невідповідність між зовнішнім виглядом та дійсністю, небіжчиків розсадили так вдало, що неуважний спостерігач ошукався б і за яких сто ярдів. Тим часом Роса, пильно обстеживши береги острова, показала своїй подрузі й четвертого забитого солдата, що сидів, обпертий спиною об дерево й звісивши над водою ноги, а в руках тримав. вудку; На голови солдатів, з яких поздирали, скальпи, були нап’яті їхні кашкети, а з облич старанно змиті сліди крові.
Мейбл ледве не зомліла від того видовиська, яке було не тільки диким глумом над усіма прищепленими їй поняттями пристойності, але й глибоко обурювало її своєю відразливою протиприродністю. Дівчина відійшла од бійниці, сіла, закрившись фартухом, і непорушно просиділа кілька хвилин, аж доки подруга-індіянка тихо покликала її знову до бійниці. Роса показала їй небіжчицю Дженні, що стояла в дверях хатини, трохи похилившись уперед і ніби дивлячись на трьох солдатів. У її руках була мітла, а на голові чіпець, який тріпотів на вітрі. Це було далеченько від них, і вираз обличчя жінки важко було розгледіти, одначе Мейбл здалося, ніби нижня щелепа Дженні відтягнена і рот небіжчиці шкіриться в жахливій посмішці.
— Ой Росо! Росо! — скрикнула Мейбл.— Це жахливіше за все, що я будь-коли чула про підступність і лукавство твоїх одноплемінників!
— Тускарора дуже хитрий,— відповіла Роса таким тоном, який більше виправдовував, ніж засуджував таке використання трупів.— Солдати байдуже, ірокези — користь: перше знімати скальп, тепер примусити трупи служити. Потім спалити їх.
Ці слова показали Мейбл, наскільки вони з індіянкою різнилися своїми характерами, і добру хвилину вона просто не могла звернутися до неї. Проте Роса не помітила цієї швидкоплинної відрази: вона заходилася готувати нехитрий сніданок і всім своїм виглядом ніби зайвий раз підкреслювала свою байдужість до почуттів інших людей, якої навчила її довга звичка. Мейбл їла через силу, її ж подруга — так,-ніби взагалі нічого не сталося. По сніданку вони знову оглядали крізь бійниці острів і думали кожна про своє. Наша героїня хоч і поривалася гарячково до бійниць, проте щоразу, ледве виглянувши надвір, умить з огидою відверталася, щоб за кілька хвилин, сполохана раптовим шелестом листя чи подихом вітру, знову припасти до бійниці. А воно й справді моторошно ставало від і тієї картини па безлюдній галяві, де сиділи небіжчики, зодягнені, мов живі, та ще й у позах безжурних веселунів, які, здавалось, грубо розважалися. Кожен раз, коли Мейбл зупиняла на них погляд, їй увижалося, ніби вона бачить перед собою якийсь дикий бенкет дияволів.
Впродовж усього цього нестерпно довгого дня на острові не видно було жодного індіянина а чи француза, і темрява покрила цей жахливий і німий маскарад з тією невблаганною і незмінною наступністю, з якою земля, байдужа до всіх мізерних лицедіїв та нікчемних драм, що розігруються у щоденній колотнечі на її лоні, скоряється своїм одвічним законам. Ця піч була набагато спокійніша за попередню, і Мейбл, певна того, що доля її вирішиться не раніше, як повернеться батько, вже не жахалася уві сні. Сержант, до речі, мав повернутися саме наступного дня, і коли наша героїня прокинулася, вона відразу шаснула до бійниці подивитися, яка надворі година, яке небо і що діється на острові. Страхітлива компанія трупів, як і досі, сиділа, порозвалювавшись, на тому самому місці; рибалка, спустивши ноги з берега, все так само ніби зосереджено тримав вудку в руках, а перекривлене в страшній гримасі обличчя Дженні все ще по-звірячому шкірилося з сіней хатини. Тільки погода змінилася: дув свіжий південний вітер, і, хоча повітря було тепле, в ньому вже пахло бурею.