Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 8)

— Невже на цій річці є водоспад? — здивовано запитала Мейбл, ще дужче заполум’янівши.

— Лиха година! Добродію Слідопите, чи ти, добродію Прісна Водо,— (так починав величати Джаспера Кеп, щиро переймаючи прикордонні звичаї),— чи не краще, бува, звернути вбік, ближче до берега? Перед цими водоспадами, звичайно, бувають пороги, і там не встигнеш угору глянути, як тебе вже потягло в чорториї Мальстрему^[26].

— Довіртеся нам, довіртеся нам, друже Кепе,— заспокоїв його Слідопит.— Ми, щоправда, всього-на-всього прісноводі матроси (а я навіть цим не можу похвалитися), але ми трохи розуміємося на тому, як .проїхати човном через ущелину, пороги а чи водоспад, і тому зробимо все, на що здатні, і провеземо вас через цей водоспад так, щоб не посоромити вашого вишколу.

— Провезете?! — вигукнув Кеп.— Лиха година, чоловіче! Невже ви й справді маєте намір пливти через водоспад у цій луб’яній шкаралупі?!

— Звісно, адже іншого шляху річкою нема — тільки через водоспад, і набагато легше перескочити через нього, ніж витягати все па берег, а потім нести на плечах і човен, і весь його вміст милю з гаком в обхід.

Мейбл повернула своє сполотніле личко до молодика в кормі, тому що саме в цю мить повий подув вітру доніс ревіння водоспаду, яке тепер, коли його природа була зрозуміла, здавалося особливо страшним.

— Ми гадали,— зауважив спокійно Джаспер,— що, висадивши па берег жінок та обох індіян, ми, білі чоловіки, яким вода — рідна стихія, зможемо втрьох безпечно перескочити через водоспад, бо ж нам це не первина.

— І ми розраховували, друже-моряче, спертися на вас,— сказав, підморгуючи Джасперові через плече, Слідопит,— адже ви звиклі бачити бурхання хвиль довкола, а як не буде кому втримувати вантаж, усе вбрання сержантової доньки може пірнути в річку, та й по ньому.

Кеп був спантеличений. Людину, яка взагалі ніколи не чула й не відала про човен та його призначення, так не збентежила б думка пливти через водоспад, як вона збентежила, з усього видно Кепа: надто вже добре він усвідомлював могуття стихії і повну безсилість людини, відданої на поталу її люті. Одначе гонор його збунтувався проти думки, щоб вилізти на берег тоді, коли інші не лише хоробро, але й спокійно пропонували пливти прямо. І все ж, незважаючи на оте почуття і на свою вроджену й набуту стійкість перед небезпекою, він, може, й полишив би свій пост, коли б видіння індіян, що здирають скальпи з людських голів, не заполонили його уяву так сильно, що пірога видалася йому чимось на зразок притулку.

— А як бути з Магнітиком? — запитав Кеп, у чийому сумлінні любов до небоги пробудила ще один докір.— Ми не можемо дозволити Магнітикові висаджуватися на берег, коли поблизу ворожі індіяни.

— Ні... Жоден мінг не насмілиться і близько підійти до водоспаду, бо те місце надто відкрите для їхніх диявольських підступів. Натура є натура, а в індіян вона така, що вони з’являються завжди там, де на них найменше чекають. Можете не боятися їх на битім шляху: індіяни завжди пантрують захопити вас зненацька. Ці підлі мерзотники тільки й думають, як би вас загнати на слизьке тим чи іншим робом. Повертай, Прісна Водо, до того стовбура, що лежить край берега. Там ми висадимо сержантову доньку, і вона зійде на берег, навіть ніг не замочивши.

Джаспер слухняно виконав розпорядження, і за кілька хвилин усі, крім Слідопита й обох моряків, були вже на. березі. Незважаючи на свій моряцький гонор, Кеп з радістю виліз би з піроги також але йому не хотілося так недвозначно виказати свій страх у присутності якогось прісноводого матроса.

— Закликаю весь екіпаж бути свідками того, що у цій витівці я бачу не більше глузду, ніж у плавбі човном через ліс,— заявив Кеп, скоро жінки та індіяни зійшли на берег.— Ніякого морського уміння в тому нема, щоб шубовснути човном з водоспаду; то є подвиг, який може вчинили найжовторотіший юнга з таким само успіхом, як найдосвідченіший моряк.

— Е, ні, вам не слід зневажати Освезький водоспад,— заперечив Слідопит,— бо хоч це й не Ніагара, не Дженесі, не Кегус, не Гленн і не канадські водоспади, та новакові він може добре нагнати страху в п’яти. Хай сержантова донька стане он на тій кручі: звідти їй буде видно, як ми, темні й неосвічені лісовики, переборюємо перешкоди, щоб вони нас не збороли.— А зараз, Прісна Водо, все залежатиме від твоєї твердої руки й пильного ока, зважаючи на те, що з добродія Кепа ми не можемо вимагати більше, як з пасажира.

Тим часом пірога все далі відпливала від берега, а Мейбл поспішала, тремтячи, до вказаної кручі; не приховуючи від своїх супутників страху за життя дядечка, що йшов на такий непотрібний ризик, вона не зводила очей з постаті спритного й дужого матроса, який на весь зріст стояв у кормі легкого човна, скеровуючи його рух. Та, заледве досягши вершини кручі й охопивши поглядом водоспад, дівчина мимохіть зойкнула й затулила очі руками, проте вже наступної миті відняла їх і завмерла, мов статуя, затамувавши подих, вражена тим, що діялося перед нею. Обидва ж індіяни байдуже посідали на стовбур дерева, майже не дивлячись на річку; тим часом дружина Гострої Стріли підійшла до Мейбл і, здавалося, спостерігала за кожним порухом човна з цікавістю дитини, що стежить за карколомними стрибками акробата.

Коли човен дійшов до середини річки, Слідопит став навколішки, орудуючи й далі веслом, щоправда, обережно і таким чином, щоб не заважати Прісній Воді, який незмінно стояв на весь зріст і не зводив очей з якогось предмета за водоспадом, вибираючи, очевидно, ліпше місце для проходу.

— Бери західніше, хлопче, бери західніше, туди, де піниться! — пробурмотів Слідопит.— Щоб верхівка отого дуба була на одній лінії зі стовбуром зламаної тсуги^[27]!

Прісна Вода не відповідав, бо човен був на бистрині і прямував до водоспаду, набираючи швидкості. В цю мить Кеп з дорогою душею погодився б віддати всю славу цього подвигу, яка чекала на нього, аби тільки бути на березі. В його вухах дедалі дужче наростав грім водоспаду, котрий, здавалося, ховався десь поруч, за завісою, але щомиті ставав гучніший та виразніший. І ось попереду Кеп побачив смугу, що перетинала ліс і на всій своїй довжині кипіла й вирувала в сліпучих зелених зблисках розбурханої стихії, міріади крапель якої, здавалося, ось-ось втратять силу зчеплення між собою.

— Нижче стерно, нижче стерно, чуєш! — вигукнув Кеп, не в змозі більше погамувати тривогу, коли пірога ковзнула на край водоспаду.

— Та вже буде нижче, буде,— відповів Слідопит, озираючись на якусь мить і радо сміючись безгучним своїм сміхом.— Ось ми й летимо вниз, то ж напевне! Підніми корму, хлопче, підніми ще корму!

Це було, як подув невидимого вітру. Прісна Вода надав потрібного розгону веслом, пірога ковзнула в жолоб, і впродовж кількох секунд Кепові здавалося, ніби кипляча вода підкидає його в казані. Спершу він відчув, як пірога немовби клюнула носом, потім побачив спінену воду, що нуртувала і з ревінням пролітала повз нього, після цього легенький човник затрусило, мов яєчну шкаралупу, а тоді, на свою превелику радість, не менш аніж на подив, Кеп відкрив, що їхній човен пливе гладеньким плесом нижче водоспаду, спонукуваний розміреними гребками Джасперового весла. Тим часом Слідопит, не перестаючи сміятися, підвівся з колін, відшукав бляшанку, вийняв свою рогову ложку і почав розважливо міряти, скільки ложок води потрапило в пірогу.

— Чотирнадцять повнісіньких ложок, Прісна Водо! Аж чотирнадцять ложок! А бувало, ти й сам підтвердиш, ти проводив човна, зачерпнувши тільки десять.

— Добродій Кеп так налягав назад, що я ледве утримував рівновагу човна,— серйозно відказав Джаспер.

— Може бути, може бути... Без сумніву, так воно й було, коли ти кажеш, але я пам’ятаю, як ти проходив, зачерпнувши тільки десять ложок води.

Кеп тільки гучно кашлянув, помацав свою косу, ніби щоб пересвідчитись, чи вона, бува, не відірвалась, а тоді озирнувся, наче хотів ще раз зміряти небезпеку, в якій щойно побував. Його прискіпливість легко пояснити: майже на всій своїй ширині річка прямовисно спадала з висоти десяти-дванадцяти футів, але приблизно посередині могутня течія промила в камені вузький хід, яким вода скочувалася вниз під кутом сорок — сорок п’ять градусів. Саме цим моторошним жолобом, поміж гострими скелями та пінявими чорториями, де шалена стихія, мов тріску, жбурляла благенький човен, якому необізнана людина напророкувала б неминучу загибель, вони й прослизнули вниз. А тим часом сама легкість піроги сприяла її безпечному спускові, бо, несена на гребенях, спрямовувана пильним оком та м’язистими руками стернового, вона, мов пір’їнка, перестрибнула з однієї купи піни на іншу, ледь замочивши лискучі боки. Треба було тільки пильнувати, аби не налетіти па скелі, яких було декілька, і суворо триматися потрібного напрямку, а решту зробив лютий потік^[28].

Сказати, що Кеп був здивований, значить і половини не висловити того, що він почував у ту мить, бо глибокий страх перед скелями, що його носить у собі більшість моряків, допоміг йому відчути справжнє захоплення відважним вчинком. Проте він не був схильний висловлювати свої почуття, аби не перехвалити прісну воду та річкове судноплавство.

Отож, щойно покінчивши з відкашлюванням, він знову дав волю своєму язикові і почав тим самим зверхнім тоном: