Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 7)
— Як старий олень, ви, певне, хотіли сказати?
— Ну й дивовижа він, я тобі скажу! Ще я можу зійтися з таким моряком, як ти, Прісна Водо, і не знайти великої різниці між нашими покликаннями, хоча твоє покликання — озеро, а моє — ліс. Тихо, Джаспере,— вів далі, сміючись своїм нечутним сміхом, Слідопит.— Нумо випробуємо гарт його леза й промчимо його водоспадом.
— А як же бути з гарненькою небогою?
— Ні, ні, їй нічого не станеться, вона безпечно обійде переправу, а ми з тобою випробуємо цього атлантичного вовка, й обидві сторони краще пізнають одна одну. Побачимо, чи здатний його кремінь викресати вогню, і хай він зазнайомиться з нашими прикордонними жартами!
Молодий Джаспер усміхнувся, бо й сам був не від того, щоб позбиткуватися над Кепом, чия зарозумілість зачепила і його за живе.
Тільки красне личко Мейбл, її тонкий, граційний стан та чарівна усмішка захищали її дядечка від задуманого експерименту.
— Я боюся, що дівчина перелякається,— нерішуче мовив Дікаспер.
— Якщо вона хоч трохи вдалася у свого батька,— не перелякається. Та й по ній видко, що вона не з лякливих. Покладись у цій справі, Прісна Водо, на мене, і я сам зорудую справу.
— Тільки не на вас одного, Слідопите, а то ви ще втопите і себе, і його. Якщо вже ви неодмінно вирішили промчати його через водоспад,— то і я мушу бути з вами.
— Гаразд, хай буде по-твоєму. То, може, по цьому запалимо люльку порозуміння?
Джаспер засміявся, кивнув на знак згоди головою, і розмова обірвалася, бо загін саме дійшов до нерідко згадуваної піроги, і кілька слів визначили набагато вагоміші для всіх речі.
РОЗДІЛ III
Вільям Браянт.
Загальновідомо, що річки, які впадають з південного боку в Онтаріо, майже всі вузькі, повільні, й глибокі. Є, правда, й винятки, оскільки чимало річок тут мають бистрини, або, як їх називають на місцевій говірці, пороги,. а „деякі мають також і водоспади. До цих винятків належить і річка, якою саме пливли, наші шукачі пригод. Освего утворюється від злиття Онейди та Онондаги, які обидві витікають з озер, ї спокійно тече пагористою місцевістю аж до краю своєрідної природної тераси, звідки спадає з висоти в десять-п’ятнадцать футів, а потім котить, не поспішаючи, далі свої глибокі води, доки віддасть свою данину просторій водоймі Онтаріо. Пірога, в котрій Кеп та його супутники припливли від Форт-Стенвікса — останнього військового поста на річці Могаук,— лежала біля річки, і тепер у неї сів увесь загін, за винятком Слідопита, який лишився на березі, щоб зіпхнути човна у воду.
— Поверни човен кормою вперед, Джаспере, — сказав лісовик молодому озерному матросові, що взяв у Гострої Стріли його весло й зайняв своє місце стернового,— хай іде за водою. Коли який харцизяка-мінг і нападе на наш слід чи дійде по ньому аж сюди, він обов’язково шукатиме слідів у мулі й коли побачить, що ми відчалили од берега носом проти течії, то зробить висновок, що човен поплив угору.
Вказівку було виконано, і Слідопит, чимдуж штовхнувши човен,— а був розвідник саме у розквіті сили — легко стрибнув у ніс піроги, не порушивши її рівноваги. Як тільки вони випливли насеред річки, чи то на бистрину, Джаспер повернув човна, і його безшумно понесло за водою.
Човен, на борт якого зійшли Кеп зі своєю небогою, щоб розпочати свою довгу і сповнену пригод мандрівку, був звичайною, зробленою з кори індіянською пірогою, яка, завдяки своїй незвичайній легкості та зручності в керуванні, найкраще пристосована до плавання по річці, де так часто трапляються пересипи, плавучі дерева та різні інші перешкоди. Обом чоловікам, які починали у ній свою подорож, не раз доводилося переносити цю пірогу, знявши з неї вантаж, по кількасот ярдів[25] та її міг завдати собі на плечі й понести навіть один чоловік. Одначе вона була досить довга, хоча, як на човен, широка, і кожен невтаємничений, опинившись на ній уперше, брав одразу під сумнів її стійкість на воді. Проте досить було людині пропливти в ній кілька годин, як від цих сумнівів не залишалося й сліду, і Мейбл та її дядько так пристосувалися до її порухів, що тепер сиділи на своїх місцях з цілковитим спокоєм. Не вплинула відчутно на пірогу й додаткова вага трьох провідників, адже її широке дно витискує досить води і не дуже осідає при цьому. Змайстрована ж пірога була чисто за правилами: тонкі ребра постягувані ремінними пасками, і, хоч на перший погляд могло скластися враження, буцімто пірога благенька й ненадійна, вона, певно, витримала б і удвічі більше число людей, ніж витримувала тепер.
Кеп примостився посередині піроги на низенькій поперечній лавці; поруч присів Великий Змій. Гострій Стрілі довелося поступитися місцем у кормі, і вони вдвох із дружиною сіли поперед Перших двох. Мейбл, схилившись над своїми вузликами, сиділа позад свого дядечка, а Слідопит і Прісна Вода обидва стояли на весь зріст: перший у носі, а другий— у кормі піроги, і кожен розмірено працював веслом, старанно уникаючи плюскоту. А що мандрівників уже не захищав ліс і форт був не дуже далеко, розмова велася стиха, бо всі пройнялися потребою остороги.
Освего саме в цьому місці була не вельми широка, зате повновода і темна; її некваплива похмура течія звивалася між навислими деревами, які подекуди майже затуляли небо. То тут, то там який-небудь напівповалений велет майже злягав на поверхню води, і всім у човні не раз доводилося пригинатися, аби не зачепитися за гілля; менші ж дерева, що кучерявіли обабіч впродовж усієї дороги, купали свої віти у воді. Картина, що її так чудово змалював наш славний поет у своєму вірші, який ми поставили епіграфом до цього розділу, знайшла тут своє повне втілення: чорна масна земля, удобрена віковічним рослинним перегноєм; повновода річка, що, здавалося, от-от вийде з берегів, та ще прохолода безмежних лісів — усе те, що Браєнтове перо дало нашій уяві, виразно постало тепер перед очима подорожніх. Словом, усе довкола свідчило про багатство і щедротність природи, ще не підкореної людським потребам та забаганкам,— розкішної, дикої, багатообіцяючої і навіть не позбавленої чарівної мальовничості. Нагадаємо, що діялося це 175... року, тобто задовго до того, як були освоєні західні землі сучасного штату Нью-Йорк чи здійснені перші сміливі задуми підприємців. У ті далекі часи між обжитими теренами колонії Нью-Йорк та прикордонною смугою, що межує з Канадою, існувало дві великі лінії військових комунікацій: одна проходила через озера Шамплен та Джордж, а друга — по Могауку, Вуд-Кріку, Онейді та інших згаданих уже річках. Уздовж обох цих ліній комунікацій споруджено було військові форти, за винятком відрізка миль сто завдовжки від останнього форту у верхів’ї Могауку до гирла Освего — його майже весь подолали Кеп та Мейбл під охороною Гострої Стріли.
— Мені іноді хочеться, щоб знову настав мир,— заговорив Слідопит,— коли можеш блукати лісом, не шукаючи ніякого іншого ворога, крім звіра та риби. Гай-гай, скільки щасливих днів провели ми тут удвох із Змієм на берегах річок, розкошуючи олениною, лососем та фореллю, байдужі до всіх мінгів та їхніх скальпів! Як мені інколи хочеться, аби ті блаженні дні повернулися знову, бо справжнє моє покликання — не в тому, щоб забивати собі подібних. Певен, що сержантова донька не вважає мене за негідника, якому приємно терзати людей.
По цих словах, що були промовлені запитальним тоном, Слідопит повернув своє засмагле, худорляве обличчя до Мейбл; і хоч гарним те лице насмілився б назвати хіба що найпристрасніший приятель Слідопита, дівчині припала до вподоби його усмішка, що променилася непідробною щирістю й прямотою.
— Не думаю, щоб мій батенько послав по мене когось із таких людей, — відповіла Мейбл, усміхаючись йому такою ж щирою, одначе набагато чарівнішою усмішкою.
— Таки ні, не послав би: наш сержант духом відчуває, яка перед ним людина; у скількох походах я з ним побував, а скільки ми з ним разом воювали, як то кажуть, пліч-о-пліч, хоч не люблю я такої тісноти, коли пахне сутичкою з французякою чи мінгом.
— То це ви той молодий друг, якого так часто згадував батько в листах?
— Його молодий друг... він переважив мене на тридцять років; так, так, сержант на тридцять років старший за мене і в стільки ж разів кращий.
— Тільки, мабуть, не в очах своєї дочки, друже Слідопите,— вставив Кеп, чий настрій після того, як він знову побачив довкола себе воду, значно поліпшився.— Ті тридцять років, про які ви згадували, навряд чи видадуться дев’ятнадцятирічній дівчині перевагою!
Мейбл уся зашарілася і, відвернувшись, аби уникнути поглядів тих, що сиділи в носовій частині піроги, зустріла захоплений погляд юнака, який стояв у кормі. Дівчині нічого не лишалося, як втопити свої жваві очі у воду. Саме в цю мить легенький вітерець подув широкою вулицею, утвореною деревами, не збриживши навіть її спокійної поверхні, і доніс якийсь монотонний важкий шум.
— Приємна мелодія,— промовив Кеп, нашорошивши вуха, мов той собака, що зачув далекий гавкіт.— Це часом не прибій коло берегів вашого озера?
— Та ні-бо, ні,— відповів Слідопит,— це просто оця річка перекочується через якісь там скелі за півмилі нижче.