Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 76)

— А ви читали історію Шотландії, міс Дангем? — запитав капрал, уперше глянувши на свою гарненьку співбесідницю, і на його черствому й непривабливому лиці з’явилася подоба усмішки.

— Щоб багато, то ні, капрале, значно більше чула. Дама, у якої я виховувалася, була за походженням шотландка і любила розповідати мені про Шотландію.

— А от сержант, я більш ніж певен, навряд чи хоч слово сказав вам про славу тієї країни, звідки приїхав полк, у якому він служить?

— У мого батька інші турботи в голові, а тією дещицею, що я знаю, я завдячую згаданій уже дамі.

— Сподіваюся, вона розповідала вам і про Воллеса^[122]?

— Про Воллеса? Про нього я й сама багато читала.

— А про Брюса та битву при Баннок-берні^[123]?

— І про це теж, а також про Каллоден-М’юр^[124].

Остання битва була тоді ще подією порівняно недавньою, бо відбулася вже за пам’яті нашої героїні, одначе про неї вона мала настільки невиразне уявлення, що не змогла навіть і передбачити, яке враження справить згадка про цю битву на співрозмовника. Мейбл пам’ятала тільки, що битва закінчилася перемогою, бо не раз чула, з яким захопленням вимовляли «Каллоден-М’юр» гості її патронки, і тому наївно гадала, що ті почуття до душі кожному британському солдатові. Але як на те, Мак-Неб бився того злощасного дня на боці претендента на престол, і глибокий рубець, що «прикрашав» його обличчя, був заподіяний йому шаблею німецького найманця, який служив королівському дому Ганноверів^[125]. Тож коли Мейбл нагадала про ту битву, капралові аж рана знову заятрилася, а кров і справді вдарила йому в лице і от-от, здавалося, струменем вирветься з-під шкіри на рубцях.

— Годі! Годі вам, із вашими Каллоден-і-Шеріф-М’юрами^[126]! — мало не гримнув капрал.— Що ви, дівчино, тямите в цьому. З вашого боку було б розумніше — та й скромніше! — говорити про свою батьківщину та про її численні невдачі. Що й казати, в короля Георга є таки вірнопіддані в колоніях, тільки навряд чи він діждеться коли добра від них.

Мейбл здивувало таке роздратування капрала, бо вона й гадки не мала, який його ґедзь укусив, проте вирішила не відступати.

— Я завжди чула, ніби шотландським воякам притаманні дві чудові риси,— промовила вона: — хоробрість та обачливість, і я переконана, що капрал Мак-Неб підтримає честь Своєї нації.

— Запитайте вашого батька, міс Дангем, він давно знає капрала Мак-Неба й залюбки перерахує всі його вади. Ми з ним у боях разом бували, він мій командир, тож йому начебто й за чином належить давати характеристику своїм підлеглим.

— Мій батько гарної думки про вас, Мак-Небе, інакше він не довірив би вам оберігати цей острів і всіх, що на ньому перебувають, включаючи і свою рідну дочку. А крім того, він, як мені відомо, дуже покладається на вашу обачність. Він сподівається, що блокгауз буде взято під посилену охорону.

— Якщо він хоче захищати славу п’ятдесят п’ятого полку, сховавшись за товстими стінами, хай би лишився тут й командував. Відверто кажучи, бити відбій ще до нападу ворога не в звичаї і духові справжнього шотландця. Ми — рубаки і любимо зустрічати ворога віч-на-віч палашем... А ця американська манера воювати, яка у такій пошані теперечки, лише нашкодить славі війська його королівської величності й підірве його бойовий дух.

— Жоден справжній солдат не нехтує обережністю. Сам майор Данкен, хоробріший за хоробрих, славиться піклуванням про вояків.

— У Ланді своя слабина: з його тактикою лісових сутичок та рушничних перестрілок він незабаром зовсім відвикне від наших палашів та боїв на вересових пустищах. Але, міс Дангем, послухайте раду старого солдата, що доживає свій п’ятдесят п’ятий рік: нема кращого способу підбадьорити ворога, як показати, що ти його боїшся. Повірте, що в цій війні з індіянами не такі вже й великі небезпеки, як це намагаються довести деякі ваші страхопуди-американці, котрі готові бачити дикуна в кожному кущі. Ми, шотландці, прийшли з безлісого краю, і нам не треба — та ми й не шукаємо! — схованок, і ви ще побачите, міс Дангем...

Капрал високо підстрибнув, повалився долілиць на землю і перевернувся на спину. Все це відбулося в такою блискавичною швидкістю, що Мейбл ледве встигла розчути різкий постріл з рушниці, куля з якої прошила тіло капрала. Наша героїня не скрикнула, навіть не стрепенулась; уся подія була надто нагла, надто жахлива, щоб устигли проявитися ці слабощі, ба навіть навпаки: в природному пориві вона кинулася на допомогу капралові. Проте у Мак-Неба тільки й залишилося життєвого духу, щоб збагнути, що трапилося. На обличчі його застиг дикий жах людини, яку захопила раптова смерть. Як пригадувалося Мейбл згодом, вона ніби помітила на ньому ще й вираз запізнілого каяття за свою самовпевненість та впертість.

— Тікайте мерщій до блокгауза,— тільки й встиг прохрипіти, вмираючи, Мак-Неб, коли Мейбл нахилилася над ним.

Аж тепер наша героїня повністю усвідомила ту небезпеку, в якій вона опинилася, й подумала про себе. Швидко окинувши поглядом капрала, що лежав, розпластавшись, біля її ніг, і переконавшись, що він уже не дихає, вона притьмом кинулася бігти. До блокгауза було недалеко, та коли вона за кілька хвилин добігла туди, солдатка Дженні, думаючи лише про власне життя, зі страху з грюком зачинила у неї перед самісіньким носом двері. Доки Мейбл стукала і благала впустити її, гримнуло ще п’ять чи шість рушничних пострілів; це нагнало на вже налякану жінку ще більше страху, і вона ніяк не могла відтягнути ті самі засуви, які перед тим з неймовірною вправністю засунула. Після хвилинної затримки, однак, Мейбл помітила, що двері поволі піддаються її постійним зусиллям, і тільки-но вони прочинилися настільки, що її струнке тіло могло просунутися, вона тієї ж миті прошмигнула крізь отвір. Аж тут вона перевела дух і, отямившись трохи, стала діяти зібраніше. Зокрема, вона не пустила Дженні, яка в нестямі кинулася була знову брати на засув двері, а залишила їх прочиненими доти, аж доки переконалася напевне, що більш ніхто не біжить ховатися до блокгауза. Тільки побачивши, що нікого зі своїх поблизу нема, вона дозволила, нарешті, зачинити двері. Тепер її розпорядження стали більш обдумані, а дії спокійніші. Дозволивши взяти двері тільки на один перехресний засув, вона залишила Дженні на сторожі біля дверей, щоб та негайно впустила своїх, якщо хто з них прибіжить шукати захисту в блокгаузі, а сама полізла по драбині на другий поверх, звідки крізь бійниці можна було оглянути весь острів, наскільки це дозволяли навколишні кущі. Підбадьорюючи свою товаришку, щоб тій не було так страшно, Мейбл якнайуважніше оглянула все довкола блокгауза.

На превеликий свій подив, вона спершу не побачила на острові жодної живої душі — ні своїх, ні ворогів. Ніде не було видно ні французів, ні індіян, хоч вона точно визначила по білій хмаринці, що пливла за вітром, де їх треба шукати. Ті постріли було зроблено десь від того острова, звідки припливала Роса, одначе, де були тепер вороги,— ще на тому острові, а чи вже висадилися на їхній, Мейбл сказати не могла. Та глянувши крізь бійницю на те місце, де лежав Мак-Неб, вона заціпеніла від жаху: усі троє солдатів лежали, розплатавшись, неживі поряд зі своїм командиром. Вони збіглися туди на постріл і були майже одночасно покладені на місці невидимим ворогом, якого капрал так недооцінював чи тільки прикидався, буцімто недооцінює.

Ніде не було видно тільки Кепа та поручника М’юра. Стривожена Мейбл проглянула крізь дерева кожен метр землі, лазила навіть на саме піддашшя, тобто у башту блокгауза, звідки можна було, наскільки те дозволяли дерева й чагарі, оглянути весь острів, та марне. їй уже ввижалося, що вона от-от натрапить очима на труп дядька, розплатаного, як і ті солдати, проте його ніде не було видно. Повернувшись у той бік, де був пришвартований до берега їхній човен, Мейбл побачила, що він стоїть на тому самому місці, — і вона зробила висновок, що М’юрові щось перешкодило втекти у тому напрямкові.- Одним словом, на острові панувала цвинтарна тиша, і тіла забитих солдатів робили всю картину незвичайно страхітливою.

— Ради бога святого, міс Мейбл! — гукнула знизу жінка, яка вже хоч і не могла більше мовчати од страху, проте не забувала про форму звертання до нашої героїні, котру більше поважала за її витончені манери, ніж за посаду, яку обіймав у полку батько дівчини.— Ради бога святого, міс Мейбл, скажіть, живий ще хто з наших чи ні? Здається, там ніби хтось стогне, і що далі, то немовби все слабше й слабше. Ой леле, там же їх, бідних, мабуть, усіх порубають індіяни своїми томагавками!

Мейбл тут згадала, що один солдат серед забитих — чоловік Дженні, й аж здригнулася, на мить уявивши, що може з відчаю наробити Дженні, почувши про смерть свого чоловіка. Стогін теж навряд чи давав жінці якісь надії, хоч Мейбл і сама потерпала, чи то часом не стогнав десь поблизу її дядечко.

— Ми у владі святого провидіння, Дженні,— відповіла їй Мейбл.— Нам треба уповати на нього й користатися з цього надійного прихистку. Стережіть добре двері і ні в якому разі без мого дозволу не відчиняйте нікому!

— О, та скажіть же, міс Мейбл, чи не видко там де-небудь Сенді? Якби тільки можна було якось переказати йому, що я жива-здорова, хай би бідному чоловіченькові було хоч легше на душі, де б він не був — на волі чи в полоні.