Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 78)

— Мене, Росо, турбує не сором, а те, чи вони встигли сховатися. Ваш напад був такий раптовий, такий непередбачений, Росо!

— Тускарора! — відповіла, засяявши від гордощів за таку спритність свого чоловіка, Роса.— Гостра Стріла — великий воїн.

— Але ти занадто добра й м’якосерда для такого життя, Росо. Ти не можеш бути щасливою серед таких жахних картин!

Обличчя Роси раптом спохмурніло, і Мейбл здалося, ніби з-під її брів блиснули злі іскри вогню, як у її чоловіка, і вона сказала:

— Інгіз дуже ненажерливий... Забирати мисливські угіддя, гонити шість плем’я від сходу до заходу. Злий король — злий народ. Блідочолий — дуже поганий.

Мейбл навіть уже тоді, в ту далеку добу, знала, що індіянка мовить правду, хоча й чудово розуміла, що в цьому конкретному випадкові, як і в тисячах інших подібних випадків, королеві часом приписували те, про що він сам і не підозрював. Але вона відчувала всю справедливість цього докору, тому й не намагалася виправдовуватися, тим більше, що їй боліло тепер своє.

— То що ж мені тепер діяти, Росо? — звернулася вона знову.— Ваші щохвилини можуть почати облогу блокгауза.

— Блокгауз — добре; скальп не здирати.

— Але ж вони скоро дізнаються, а, може, вже й знають, що в блокгаузі зовсім нема залоги. Адже ж ти сама перераховувала мені, скільки в нас людей, а ти, безсумнівно, дізналася про це від Гострої Стріли.

— Г'остра Стріла знати,— відповіла Роса, підіймаючи шість пальців, щоб показати, скільки в них усіх чоловіків.— Всі червоношкірі знати. Чотири — вже нема скальп, а два ще є.

— Не згадуй мені про це, Росо! В мене кров холоне в жилах; коли я згадую про двох останніх. Ваші не можуть знати, що я тут одна; вони, мабуть, гадають, що в блокгаузі мій дядечко з квартирмейстером, і ще підпалять будівлю, аби примусити їх вийти звідси. Я чула, що пожежа в таких місцях — велика небезпека.

— Блокгауз не горіти,— спокійно запевнила її Роса.

— Ти цього не можеш знати, добра моя Росо, і я не можу їм перешкодити в цьому ділі.

— Блокгауз не горіти. Блокгауз — добре; скальп не здирати.

— Але скажи, чому саме, Росо? Я боюся, що вони все-таки підпалять блокгауз.

— Блокгауз — мокрий, багато дощ; дерево мокрий, погано горіти. Червоношкірий знати це, добре знати, підпалити блокгауз — показати інгізи, тут є ірокези. Твій батько повернутися,— шукати блокгауз,— нема блокгауз. Ні, ні, індіян дуже хитрий, не чіпати нічого.

— Я тебе розумію, Росо, і хочу сподіватися, що твоє передбачення вірне, а щодо мого дорогого батечка, коли б йому пощастило уникнути... А може, його вже нема й на світі або його захопили в полон, Росо?..

— Батько не зачіпати, не знати, куди він піти... Вода не залишати слід, червоношкірий не може знайти. Не спалювати блокгауз, блокгауз добре, скальп не здирати.

— То ти вважаєш, що я тут зможу пересидіти, доки вернеться мій батько?

— Я не знати... Хай дочка краще сказати, коли батько повернутися назад...

Мейбл збентежилася під допитливим поглядом чорних очей індіянки: їй раптом стало недобре на душі від підозри, що її подруга намагається вивідати в неї корисну для її плем’я таємницю, яка може призвести до загибелі батька та його загону. Мейбл уже хотіла була дати якусь непевну відповідь, як раптом сильний удар у сінешні двері повернув її думки до небезпеки, що насувалася.

— Ідуть! — скрикнула вона.— А може, Росо, це мій дядечко або квартирмейстер? У таку страшну хвилину я маю впустити навіть містера М’юра.

— Чому не виглянути? Багато бійниці... Зроблено для того.

Мейбл послухалася її поради, підійшла до однієї з бійниць у піддашші, що нависало над стінами першого поверху, обережно підняла дерев’яний брусок, яким затулялася бійниця, й подивилася, що робиться, коло дверей. З того, як Мейбл жахнулася й змінилася на виду, Роса відразу догадалася, що там з’явилися воїни її племені.

— Червоношкірий! — промовила Роса і застережливо приклала до губів пальця.

— Четверо! Страшно розмальовані! З закривавленими скальпами, і Гостра Стріла з ними!

Роса кинулася в куток, де стояли рушниці, і вже схопила була одну з них, але, почувши ім’я свого чоловіка, раптом зупинилася, немовби завагавшись. Та це тривало якусь мить, бо вже наступної хвилини вона була коло бійниці, лаштуючись просунути в неї цівку рушниці; одначе Мейбл, неспроможна стримати почуття природної відрази до вбивства, схопила її за руку.

— Ні, ні, не треба, Росо! — промовила вона.— Не здіймай руки на свого чоловіка, ліпше хай я помру.

— Не вбивати Гостра Стріла,— відказала Роса, мимохіть чомусь здригнувшись.— Зовсім не вбивати червоношкірий воїн. Тільки лякати.

Зрозумівши намір індіянки, Мейбл не стала перешкоджати їй. Тим часом Роса просунула в проріз цівку рушниці і, зашарудівши нею, аби привернути увагу своїх одноплемінників, потягла за курок. Ще не відгримів постріл, а Мейбл уже дорікала своїй подрузі за вчинок, зроблений, власне, заради її ж врятування.

— Ти ж казала, що не будеш стріляти,— промовила вона.— А що, якби ти вцілила в свого чоловіка?

— Я ще не вистрілити, а вони всі втікати, відповіла Роса, сміючись, і, підійшовши до іншої бійниці, аби подивитися, що там роблять її друзі, засміялася ще веселіше.— Глянь... Поховатися кожен воїн. Думати, тут Солона Вода і квартирмейстер. Тепер вони добре остерігатися.

— Слава богу! Зараз, може, хоч буде час помолитися і не вмерти, як Дженні, що, думала тільки про життя та земні справи.

Роса поклала рушницю і сіла коло ящика, на який опустилася знесилена Мейбл, бо від раптових радощів часто настає така само фізична слабість, як і від горя. Індіянка допитливо глянула у вічі нашій героїні, і Мейбл здалося, що на обличчі Роси застиг вираз суворості і разом з тим якогось глибокого занепокоєння.

— Гостра Стріла — великий воїн,— промовила тускарорина дружина.— Всі дівчата мого плем’я дивитися на нього. Блідочола красуня теж мати око на нього.

— Росо! Що означають ці слова?.. Цей погляд?.. Що ти хочеш сказати?..

— А чого ти так боятися, щоб Роса не забити Гостра Стріла?

— Хіба ж не жахливо, що дружина забиває свого чоловіка? Ні, Росо, хай би краще я сама вмерла!

— Це правда? І більш нічого?

— Бог тому свідок — більш нічого, Росо! Набачилася я вже тих смертей сьогодні. А ти щось підозрювала?

— Не знать. Бідна дівчина тускарора дуже нерозумна. Гостра Стріла — великий вождь і все поглядати довкола. Ві сні балакати про блідочола красуня. Великий вождь любити багато жінки.

— А хіба у вас вождь може мати більше ніж одну жінку?

— Може мати, скільки може прогодувати. Гостра Стріла мати зараз тільки одна Роса, але він дуже багато шукати скрізь, багато дивитися... Багато балакати про блідочола дівчина!

Мейбл і сама дещо помічала під час їхньої мандрівки до форту, і це її немало пригнічувало, а зараз вона була просто-таки приголомшена, почувши такий натяк від самої дружини індіянина. Вона усвідомлювала як багато важать у таких справах звичаї та особисті думки, а тут до переживань та мук від того, що вона мимоволі стала раптом суперницею дружини тускарори, додалися ще й побоювання, що ревнощі за таких обставин можуть бути досить сумнівною гарантією її особистої безпеки.

Придивившись, однак, уважніше до Роси, вона дещо заспокоїлася: на відкритому чолі цієї дитини природи, яка не вміла таїти нічого, легко було прочитати гіркоту обманутої любові, але навіть найболючіша підозра не могла спотворити її відкритого обличчя рисами підступності й зненависті.

— Ти не видаси мене, Росо? — промовила Мейбл, стискаючи їй руку в поривові щиросердої відвертості. — Скажи, ти не віддаси під томагавк таку ж людину, як і сама?

— Тебе не чіпати ніякий томагавк; Гостра Стріла не дозволяти це. Якщо в Роси мусить бути сестра-дружина, то краще ти.

— Ні, Росо, моя віра і мої почуття не дозволяють мені цього; і якби вже так трапилося, що я мала б стати дружиною індіянина, я нізащо б не зайняла твого місця у вігвамі.

Роса нічого не відповіла, проте з усього було видно, що вона задоволена, навіть вдячна. Вона добре знала, що мало яка (чи й жодна) з індіянських дівчат, що їх знав Гостра Стріла, могла дорівнятися їй у вроді та привабливості, і хай би Гостра Стріла набрав собі в дружини й більше десятка жінок, ні одна з них не була б їй страшна, крім Мейбл. Але краса, принадність, доброта й дівоча ніжність нашої героїні так полонили душу Роси, що порив ревнощів не тільки не охолодив у ній цих почуттів, а навпаки — ще посилив їх, спонукавши індіянку піти на величезний ризик, щоб врятувати гадану суперницю від нападу ірокезів. Словом, Роса з притаманною люблячій дружині інтуїцією здогадалася, що Гостра Стріла захоплюється Мейбл, але замість того, щоб мучитися від ревнощів і перелити їх у зненависть до своєї суперниці, як зробила б кожна жінка, непризвичаєна мовчки підкорятися волі й зверхності свого чоловіка, вона стала тільки ближче придивлятися до зовнішності та характеру блідочолої красуні. Не знайшовши в ній нічого відразливого, а тільки все привабливе, вона й сама незабаром пройнялася до дівчини захопленням та любов’ю, котрі, хоч і були відмінні від почуттів її чоловіка, проте навряд чи були холодніші. Гостра Стріла сам послав Росу попередити Мейбл про небезпеку, але він не знав, що дружина крадькома проникла слідком за нападниками на острів і ховається у блокгаузі разом з особою, за безпеку якої вони обоє турбувалися. Навпаки, він гадав, як це казала й Роса, що Мейбл не сама, а з Кепом та М’юром і що це вони стріляли, щоб відігнати ірокезів од дверей.