Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 56)

— То ви вважаєте, що тендерові загрожує небезпека? — стривожено запитала Мейбл.

— Боюся, що так... Принаймні всі ми, хто знає це озеро, вважаємо, що тендер у великій небезпеці... А втім, може, у старих солоноводих мореплавців є якісь свої способи рятування судна

— Джаспере, всі переконані, що краще за вас ніхто не здатний вести «Вітрогона». Ви знаєте і озеро, й тендер... і кому, як не вам, найкраще судити про наше становище.

— Хтозна, може, боячись за вас, я став боягузливіший, ніж звичайно, але, якщо казати відверто, тендера зараз можна врятувати від неминучої загибелі, яка йому ось через години дві, від сили — три загрожує, тільки одним-єдиним способом. На жаль, запропонований мною спосіб ваш дядечко з презирством відкинув. Зрештою, може, я й справді нічого не тямлю, бо Онтаріо, як він каже,— усього-на-всього прісновода сажавка.

— Яке це має значення, що він там каже про Онтаріо. Ви краще подумайте про мого рідного батечка, Джаспере! Подумайте про себе, про всіх цих людей, чиє життя залежить зараз від одного вашого слова.

— Я думаю про вас, Мейбл, а це більше, набагато більше, ніж усе взяте разом! — з глибоким хвилюванням відповів юнак, і його щирий погляд потвердив, це краще, мабуть, за будь-які слова.

Серце Мейбл аж тьохнуло в грудях, і усмішка щирої вдячності осяяла її зарум’яніле личко. Проте час був тривожний, а становище таке небезпечне, що поринати в райдужні мрії було ніколи. Тому вона, вже її не приховуючи від хлопця радісного збудження в очах, знову звернулася до нього з тим, що їй, природно, найбільше боліло.

— Упертість мого дядечка не повинна стати причиною лиха. Я вас прошу, Джаспере, сходіть ще раз на палубу й попросіть, хай мій батечко прийде сюди.

Доки хлопець виконував це прохання, Мейбл сиділа, прислухаючись до завивань вітру й гуркоту валів, що розбивалися об тендер, і раптом її охопив страх, якого вона досі не знала. Вона добре переносила хитавицю, чи, як то кажуть у такому випадку пасажири, «була справжнім моряком», і відколи почався шторм, намагалася займатися своїми звичними жіночими справами. А тепер чомусь її охопила тривога, і тут вона відразу збагнула, що це їй уперше доводиться бути на воді в таку бурю. Ті кілька хвилин, доки вона чекала батька, видалися їй за годину, тому вона ледве могла перевести подих, коли побачила, що він, нарешті, спускається з Джаспером по трапу. Квапливо переказавши батькові все те, що їй розповів Джаспер про їхнє загрозливе становище, вона почала благати його; аби він заради любові до неї, заради збереження свого власного життя та життя всіх його підлеглих умовив дядька Кепа передати командування судном у руки того, хто був і залишався його, законним капітаном.

— Таточку, Джаспер не зрадник! — гаряче заговорила вона.— Якби він був зрадник, то навіщо йому було б топити усіх нас з кораблем і самому йти на дно. Я готова заприсягтися своїм життям, що він не зрадник.

— Це як на погляд переляканого дівчиська,— зі спокоєм флегматика відповів їй сержант.— А коли розсудити з погляду командира експедиції, то воно, мабуть, зовсім не так. Твій Джаспер, можливо, саме вважає, що варто потопити судно хоча б заради того, щоб швидше дістатися до берега, а там утекти.

— Сержанте Дангеме!

— Тату!

Обидва ці вигуки пролунали одночасно, проте вони були різні за інтонацією й виражали різні почуття: у Джасперовім переважав подив, у доччиному — докір. Але старий служака, який взагалі звик безцеремонно поводитися з підлеглими, пропустив ці вигуки повз вуха і, подумавши з мить, провадив далі так, ніби нічого й не чув:

— Та й мій шуряк Кеп не з тих, щоб дозволити комусь повчати себе на борту корабля.

— Але ж, таточку, коли усім загрожує смертельна небезпека!..

— Тим більше. Керувати судном за гарної погоди не вельми яка мудрість, а от коли загрожує небезпека, тоді саме й проявляє себе найкращий командир. До того ж, навряд щоб Чарльз Кеп кинув судно напризволяще, побачивши, що воно потрапило в небезпеку А крім того, Прісна Водо, він вважає, що ваша пропозиція підозріла і більше скидається на зраду, ніж па голос розуму

— Хай він там собі вважає, що хоче, а я вас прошу покликати лоцмана її запитати в нього, що він на це скаже. Адже вам добре відомо, що я з ним від учора не бачився.

— Що ж, у цьому є певна рація, і на це можна пристати. Ходімо тоді за мною на палубу, щоб усе було чесно й відверто.

І Джаспер слухняно пішов за сержантом, а Мейбл так закортіло й собі почути лоцманові слова, що вона теж не втерпіла її нишком подалася за ними аж до передостанніх східців трапа, щоб за потреби можна було пригнутися й сховатися від дошкульного вітру та бризок. Далі її не пустила ще й жіноча скромність, але, ставши на трапі, вона напружила всю свою увагу, щоб не пропустити повз вуха жодного слова.

Невдовзі з’явився й лоцман. Скоро ступивши на палубу, він обвів поглядом виднокрай і явно знітився. Щоправда, до нього в каюту вже просочилися чутки про небезпечне становище «Вітрогона», але цього разу вони не перебільшували небезпеку, як це завжди буває, а навпаки — применшували її. Лоцманові дали перше змогу добре обдивитися довкола й аж тоді запитали, як би він за таких обставин учинив із судном.

— Я не бачу іншого способу врятувати тендера, як негайно стати на якір,— просто і без вагань відповів лоцман.

— Як, отут, посеред озера? — знову, як і Джасперові, здивовано повторив Кеп ті самі свої слова.

— Ні, не тут, а он там, ближче до землі — перед першою низкою бурунів.

Почувши те саме й від лоцмана, Кеп остаточно прийшов до висновку, що Джаспер та його помічник змовилися потопити «Вітрогона», аби самим якось скористатися з цього і втекти. Тому він вислухав лоцмана з тією ж бундючною зневагою, що й перед цим Джаспера.

— Кажу ж тобі, шуряче Дангеме,— відповів Кеп, коли сержант зауважив, що, мовляв, і лоцман, і Джаспер радять одне й те саме,— кажу ж тобі, що жоден моряк з чистим сумлінням не дасть такої поради. Було б божевіллям, доки ще хоч одну полотнину можна тримати на щоглі, кидати якір за такого штормиська біля підвітряного берега! Хто мене виправдає тоді перед страховиками судна, коли я кину якір біля підводного каміння?.. То треба зовсім з’їхати з глузду!

— Страховиком військових суден, шуряче, є його величність король, а на мені лежить відповідальність за життя всього екіпажу. Джаспер і лоцман куди краще за нас із тобою знають Онтаріо. Я вважаю, що позаяк вони обоє кажуть те саме, то цьому не можна не йняти віри.

— Дядечку! — благально почала була Мейбл, але застережливий жест Джаспера примусив її замовкнути.

— Нас так швидко несе на буруни,— рішуче втрутився юнак,— що далі займатися балачками нікуди. Десь за півгодини все й так вирішиться, але я попереджую добродія Кепа, що навіть той, хто найміцніше тримається на ногах, теж не встоїть на палубі, коли суденце торохнеться об каміння. І я майже не сумніваюся, що всі ми підемо зимувати до раків, навіть не допливши до другої низки бурунів.

— А що вам тоді допоможе якір?! — люто визвірився Кеп на Джаспера, ніби той був винен не тільки у сказаних словах, але й у можливих наслідках шторму.

— В кожному разі, він не зашкодить,— стримано відповів йому Прісна Вода.— Поставивши тендера носом проти вітру, ми трохи загальмуємо швидкість дрейфу, а тоді вже не так страшно, якщо нас навіть і потягне між буруни. Сподіваюся, добродію Кепе, ви тепер дозволите мені й лоцманові приготувати якорі до спуску: адже цей захід може тільки допомогти і зовсім не зашкодить справі.

— Що вже хочете, те й робіть: розмотуйте бухти^[109], спускайте якорі, я вже нічого не буду перечити. Ми зараз опинилися в такій біді, що навряд чи що зарадить... Сержанте, ходи-но сюди на корму, я тобі щось маю сказати...

Кеп відвів сержанта вбік так, щоб ніхто не чув їхньої розмови, і вперше, як ще ніколи досі, заговорив розчулено й людяно, відверто признаючись у безнадійності їхнього становища.

— Боюся, що це вже востаннє дивиться на білий світ наша бідна Мейбл,— промовив він тремтячим голосом і гучно висякався.— Нам що: і ти, і я вже пожили на світі й звикли дивитися смерті в вічі, хоча, власне, ще й не бували в її пазурах. Такий уже наш фах, шуряче... А от сердешна Мейбл... Вона ж така добра, таке в неї ніжне серце! Я гадав собі, що доживу й побачу її добре влаштованою, за добрим чоловіком і з дітьми... Але що вдієш — мусиш миритися і з добрим, і з гірким у кожному плаванні. Одне тільки прикро мені, старому мореплавцю, що таке лихо трапилося зі мною на якійсь задрипаній прісноводій сажавці!

Сержант Дангем був людина хоробра і ніколи не втрачав мужності у набагато безнадійніших становищах. Але то були випадки, коли він міг діяти проти своїх ворогів, а тут він зіткнувся з таким ворогом, для боротьби з яким у нього не було жодних засобів. За власне життя він якось не потерпав стільки, як за доччине, бо впевненість у собі, що рідко коли залишає людину твердої волі й міцного здоров’я, людину, котра звикла у хвилини небезпеки покладатися на власні сили, це покидала його й тепер. Але він не бачив жодної можливості врятувати Мейбл, і тому, як люблячий батько, негайно прийняв рішення: якщо вже їм обом судилося загинути, то вони загинуть разом!

— Так ти гадаєш, що цього нам не минути? — запитав він Кепа, і в його немовби й спокійному голосі відчулося глибоке хвилювання.