Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 55)
— Ми, здається, опинилися в небезпечному становищі, шуряче,— промовив сержант, підійшовши до них.— Я роблю цей висновок після розмови, яку щойно мав з двома нашими матросами на бакові, а вони кажуть, що вже не можна підняти жодного вітрила, тим часом вітер такий сильний, що за годину-дві нас, чого доброго, ще викине на берег. Гадаю, це вони наговорили мені не просто з ляку...
Кеп замість відповіді тільки сумно глянув на незнайомий берег, а потім кинув злісний погляд у підвітряний бік, буцімто хотів викликати вітер на герць.
— Може б, краще, шуряче,— вів далі сержант,— послати за Джаспером і порадитися, як бути далі? Тут нам нічого боятися французів, а за даних обставин, доки є час, хлопець ще, може, якось порятує нас.
— Гай-гай!.. Саме оці кляті обставини й заварили всю цю кашу. Але кличте вже, хай прийде. Одне-двоє запитань, і я з нього вивуджу все, що нам треба, ось побачите!
Не встиг ще твердолобий Кеп до кінця висловити свою вимушену згоду, як сержант уже послав по Джаспера. Хлопець тієї ж миті з’явився. Вся його зовнішність, вираз обличчя й рухи виказували покору, гіркоту приниження і, як видалося всім присутнім, докір їм за те, що вони його ошукали. А хлопець, ледве ступивши на палубу, вже встиг швидким і тривожним поглядом обвести все довкола, намагаючись визначити, де вони знаходяться. І, здавалося, одного погляду було досить, щоб він побачив, яка їм загрожує небезпека. Спочатку він, як звичайно роблять усі моряки, глянув на небо з підвітряного боку, потім обвів очима обрій аж до скелястих берегів, на які їх гнав вітер, і вмить збагнув усе.
— Я покликав тебе, — промовив Кеп, схрестивши на грудях руки й похитуючись з великою гідністю,— я покликав тебе, аби дещо дізнатися про гавань, до якої ми йдемо. Маємо в серці надію, що, хоч ти й дихаєш на нас вогнем, проте не бажаєш потопити всіх, особливо жінок; сподіваюся, ти вчиниш по-джентльменському, як і личить чоловікові, й допоможеш нам завести тендера у якусь тиху місцину, щоб перечекати оцей ураганчик.
— Я радше сам загину, аніж що зле скоїться з Мейбл Дангем! — з усією серйозністю відповів хлопець.
— От бачите, от бачите! — радо вигукнув Слідопит, дружньо поплескуючи Джаспера по плечу.— Цей хлопець у сто разів надійніший за найкращий компас, котрий виводить людей на вільний шлях із найгустіших нетрів! Смертельний гріх навіть думати про нього зле!
— Гм! — промимрив Кеп.— Чому це «особливо жінок», буцімто їм загрожує якась особлива небезпека. Нічого, юначе: ми, як справжні моряки, якось порозуміємося. Скажи, ти часом не знаєш у тій стороні, куди нас жене вітер, якої-небудь гавані?
— Ні, не знаю. Тут, у цьому кінці озера, є велика затока, проте ніхто з нас певних відомостей про неї не має, до того ж туди дуже важко заходити.
— Ну, а цей берег під вітром?.. Тут, здається, теж не дуже сховаєшся?
— Це зовсім дикий берег, і він тягнеться до гирла Ніагари в один бік і до Фронтенака — в другий. Як мені розповідали, на північ і на захід від нього нема нічого, крім лісів та диких прерій.
— Ну, слава богу, хоч французів тут нема! А диких племен у цих краях багато?
— Індіян здибаєте скрізь, куди тільки підете, хоча й небагато. Зовсім випадково їхній загін можна зустріти будь-де на цьому узбережжі, а часом можна провести тут місяці й жодного в вічі не бачити.
— Виходить, щодо цих негідників, то ми повинні покластися тільки на щасливу випадковість... Тож не будемо критися, добродію Вестерне... Скажи, коли б у тебе не оця пренеприємна справа з французами, що б ти зробив за даних обставин з тендером?
— Я набагато молодший і не такий досвідчений моряк, як ви, добродію Кепе,— скромно почав Джаспер,— отож хтозна, чи личить мені давати вам поради.
— Авжеж, авжеж... Це всім відомо... За звичайних обставин воно й не личило б. Але це незвичайний випадок, та ще й обставина; до того ж на цій прісноводій сажавці, можна сказати, свої особливості, отже, коли все зважити, то ти смієш, давати поради навіть рідному батькові. Твоє діло, в кожному разі, сказати свою думку, а вже вирішувати — слушна вона чи ні, буду, виходячи з власного досвіду, я.
— Я вважаю, сер, що не пізніше як за дві години треба ставати на якір.
— На якір?? Тут, на озері?!
— Звичайно, не на цьому місці, сер, а он, там, біля землі.
— Та невже б ти зумів, Прісна Водо, кинути якір під навітряним берегом, у такий страшний шторм!..
— Якби я хотів урятувати судно; я б тільки так і зробив, добродію Кепе.
— Пф’ю-ю-у! — аж присвиснув Кеп.— Ця прісна вода — чисте непорозуміння! Що ти, що ти, чоловіче! За свої сорок один рік служби — а почав я з юнги — чогось подібного я не чув і не бачив! Та я скорше погоджуся викинути за борт усі якорі разом з ланцюгами й тросами, ніж стану винуватцем такого безглуздя!
— Так? ми завжди робимо на цьому озері, коли потрапляємо в скрутне становище,— чемно заперечив йому Джаспер.— Може, якби нас краще вчили, ми б могли щось краще придумати.
— Звичайно, могли б! Ні, ні, мене ніхто не підіб’є на такий гріх супроти того, чого мене навчили. Та я не смітиму людям на очі показатися на Сенді-Гукові[108], якщо втну отаку дурницю. Навіть Слідопит і той більше тямить у морському ділі, тож і не дасть такої поради, як оце я почув. Що ж, Прісна Водо, можеш собі повертати назад, звідки прийшов.
Джаспер мовчки вклонився й пішов, і коли він уже спускався по трапу, всі присутні звернули увагу на те, як він на мить затримався й ще раз тривожно обвів поглядом видноколо з підвітряного боку та гористу землю за вітром і тільки тоді, вкрай засмучений і занепокоєний, спустився вниз.
РОЗДІЛ XVII
Каупер
Солдатку нудило від хитавиці, тож Мейбл Дангем перебувала в кормовій каюті, де її одну й застав Джаспер, якому сержант милостиво дозволив зайняти своє попереднє місце. Ми приписали б нашій героїні більш ніж треба наївності, коли б сказали, ніби в її душу після арешту Джаспера не закралися ніякі підозри; але ми були б і не справедливі до її гарячих почуттів та щирого серця, якби не сказали, що ці підозри були неглибокі й скороминущі. Тому, коли він сів поруч неї, глибоко зажурений розпачливим становищем їхнього судна, всі її сумніви тієї ж миті зникли, і вона побачила в Джасперові тільки ображену до глибини душі людину.
— Чи не занадто все це гнітить вас, Джаспере? — промовила вона, піддавшись чи то душевному пориванню, чи то забутливості, які мимохіть видають дівчат, охоплених сильними почуттями.— Жодна людина, яка вас хоч трохи знає, не може повірити і не вірить у вашу провину. Слідопит каже, що своїм життям ручається за вас.
— То виходить, що ви, Мейбл,— промовив схвильовано юнак, і в очах його блиснули сльози,— виходить, ви не вважаєте мене, як ваш батько, зрадником?
— Мій батечко — солдат і змушений чинити, як йому велить військовий обов’язок. Його ж дочка може і буде думати про вас тільки те, що вона повинна думати про людину, котра їй зробила стільки добра.
— Мейбл, я не вмію розмовляти з такими освіченими дівчатами, як ви... і не звик, розмовляючи з будь-ким, ділитися усім, що в мене на душі. У мене не було сестри, а мати моя померла, коли я був ще зовсім маленький, тож я навіть не знаю, чи взагалі приємно дівчині те, що я маю сказати...
Мейбл віддала б усе на світі, аби тільки довідатися, що то Джаспер хоче такого їй сказати, від чого йому аж дух перехоплювало, та підсвідоме почуття притаманної жінкам сором’язливості взяло гору над дівочою цікавістю, і вона стала мовчки ждати, доки він сам це скаже.
— Я хочу сказати,— продовжував хлопець, затинаючись і, здавалося, ще більше ніяковіючи,— я хочу сказати, що навіть не тямлю, як триматися з дівчиною таких манер і поглядів, як ви, і тому вам доведеться багато про що здогадуватися самій.
Мейбл була досить здогадлива, щоб зрозуміти все, але є такі речі й такі почуття, про котрі дівчина воліє почути від хлопця першою, а вже потім признаватися йому у своїх нахилах. Вона якось підсвідомо здогадувалася, що саме щось таке й крилося в Джасперових натяках, тому з властивою жінкам тактовністю вирішила змінити тему розмови, яка обох їх поставила у незручне становище.
— Скажіть мені лише одне, Джаспере, і я буду цілком вдоволена,— промовила вона твердо, аби показати, що впевнена не лише в собі, але і в своєму співбесідникові,— правда ж, ота жорстока підозра, якою ви так караєтеся, не має жодних підстав?
— Ніякогісіньких, Мейбл,— відповів Джаспер, дивлячись їй у великі блакитні очі з такою щирістю, яка, мабуть, похитнула б і найбільшу недовіру.— Тим-то я і сподіваюся на виправдання, що не винен!
— Я знала це... я могла заприсягтися в цьому! — гаряче вигукнула дівчина.— Але не можна докоряти і моєму батечкові: він тут не винен; тож киньте ви тривожитися цим, Джаспере!
— Зараз, коли над усіма нависло набагато більше лихо, мені вже, можна сказати, не до того.
— Та невже, Джаспере!?
— Я вас зовсім не хочу лякати, Мейбл, але якби тільки можна було якось переконати вашого дядечка, що далі так керувати «Вітрогоном» неприпустимо... А втім, він набагато: старший і досвідченіший за мене, то, може, йому й треба покладатися більше на свій розум, ніж на мій...