Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 49)
Джаспер стрімголов метнувся на ніс і справді ярдах в ста поперед тендера помітив якийсь предмет невеликого розміру. Досить йому було одного погляду, аби визначити, що то пірога, бо хоч була й ніч, 'та пильні й натреновані в темряві Джасперові очі навіть на віддалі точно розпізнали обриси знайомого предмета.
— Це, мабуть, ворог,— висловив припущення молодий капітан.— Добре було б захопити його.
— А він гребе щодуху,— зауважив Слідопит,— певне, хоче обігнути наш курс і дати драла проти вітру, а тоді ганятися за ним — все одно, що ганятися на лижвах за оленем!
— Став судно під вітер! — гукнув Джаспер стерновому.— Ще! Ще! Крутіше, крутіше, доки задрижить! Так, так тримати!
Стерновий чітко виконав наказ, і за хвилину-дві «Вітрогон», весело розрізаючи воду, перетнув човнові шлях, позбавивши його щонайменшої можливості вислизнути. Тоді Джаспер сам перескочив до стерна й, спритно маневруючи, підвів тендера так близько до піроги, що її захопили багром. Двом особам, що сиділи в ній, було наказано негайно зійти на борт тендера, і не встигли ті ще ступити на палубу, як усі пізнали в них Гостру Стрілу та його дружину.
Р О З Д І Л XV
Каупер.
Зустріч з індіянином та його дружиною анітрохи не здивувала більшості присутніх на палубі. Проте в Мейбл і всіх тих, що знали, в який спосіб індіанський вождь покинув тоді Кепа та його супутників, поява ця ви кликала одностайну підозру, яку, однак, набагато легше було відчувати, ніж довести її обґрунтованість. Тому-то Слідопит, що один тільки й володів мовою полонених,— а їх інакше; тепер і не можна було розглядати,— відвів Гостру Стрілу вбік і мав з ним довгу розмову з приводу того, чого він утік тоді від них та де він після того був і що робив. Тускарора байдуже вислуховував кожне запитання і з такою ж байдужістю, притаманною індіянам, відповідав на них. Свою втечу він пояснив досить просто і, здавалося, досить переконливо. Коли він, мовляв, побачив, що ірокези відкрили їхню схованку, він, природно, подумав перш за все про власну безпеку, і тому втік і сховався в лісі, бо знав, що того, хто не втече, чекає смерть на місці. Одним словом, він утік від них, рятуючи свою шкуру.
— Це добре,— відповів Слідопит, удаючи, ніби повірив його поясненням.— Мій брат поступив розважливо, але ж за ним пішла і його дружина?
— А хіба дружини блідочолих не йдуть за своїми чоловіками? Невже Слідопит не озирнувся б назад, щоб подивитися, чи йде за ним та, котру він кохає?
Ці останні слова були звернені до Слідопита саме в ту хвилину, коли душа його була найдужче схильна піддатися їхньому впливові, бо образ Мейбл, лагідної та вірної, заполонив усі його помисли. І тускарора інстинктивно відчув, що його виправдання переконали Слідопита, хоч і не здогадувався чому; він стояв, зовні спокійний, і з гідністю чекав інших запитань.
— Що ж, це цілком природно, і з цим не можна не погодитися,— відповів йому непомітно для себе по-англійському Слідопит, переходячи з однієї мови на іншу, залежно від почуттів та характеру вислову.— Це цілком можливо п цілком природно. Дружина таки піде за чоловіком, якому поклялася у вірності, а чоловік і дружина — то одна плоть. Мейбл, певне, теж пішла б за сержантом, якби він опинився у такому становищі і змушений був так відступати; нема жодного сумніву, що така щиросерда дівчина пішла б також і за своїм чоловіком. Твої слова чесні, приємні для вух і, здається, правдиві, тускароро. Тільки чому це мій брат не повертався так довго до форту?.. Його друзі не раз думали про нього, але так і не дочекалися його.
— Якщо олениця біжить за оленем, то чому б оленеві не бігти за оленицею? — посміхаючись, відповів тускарора й багатозначно поклав своєму допитувачеві пальця на плече.— Дружина Гострої Стріли пішла за своїм чоловіком, тож цілком правильно, що Гостра Стріла пішов за своєю дружиною. Вона заблукала, і її примусили готувати їжу в чужім вігвамі.
— Я зрозумів тебе, тускароро. Дружина потрапила в руки мінгів, і ти, напевно, шукав її сліди?.
— Слідопит бачить причину так добре, як він бачить мох на деревах. Це дійсно так і було.
— А давно ти визволив дружину і, яким чином це тобі пощастило зробити?
— Два сонця тому. Червнева Роса ту ж мить і втекла, як чоловік шепнув їй про стежку.
— Так, так, все це схоже на чисту правду,— так і мало було бути між подружжям. Але скажи, тускароро, як це ти добув пірогу і чому ти поплив до річки Святого Лаврентія, а не до залоги?
— Гостра Стріла знає, де — його, а де — чуже. Ця пірога — моя, я знайшов її на березі біля форту.
«Теж схоже на правду: адже човен повинен же комусь належати, а індіянин ніколи не обмине того, що погано лежить. Одне тільки дивно: як це ми могли не помітити ні його самого, ані його дружини: адже пірога повинна була вийти з річки раніше нас».
Ледве ця думка промайнула в голові провідника, він тут-таки звернувся з запитанням до індіянина, на яке той відповів так:
— Слідопит знає, що воїнові іноді буває соромно. Батько міг би запитати про свою дочку, а що я відповів би на це сержантові? Тому я послав Червневу Росу по пірогу, і ніхто не здибав моєї дружини, а тускарорській жінці не вільно встрявати в розмову з чужим чоловіком.
Все це теж здавалося досить правдоподібним і відповідало характерові та звичаям індіян. Як було заведено, Гостра Стріла отримав половину платні за супровід Кепа та, Мейбл ще до того, як вони вийшли на Могаук, і те, що вій зараз мовчав за решту платні, теж ніби було доказом його добропорядності й поваги до прав кожної сторони, в чому моральні якості індіян не поступаються моральним якостям білих. Отож, з погляду провідника, Гостра Стріла поводився й тут чемно і пристойно, хоча, як на нього самого та з його щирістю, то він скорше пішов би був до сержанта й розповів усю правду. Але, бувши добре обізнаний з натурою індіян, він не вбачав нічого незвичайного в тому, як повівся Гостра Стріла.
— Твої слова, Гостра Стріло, течуть, як вода з гір,— відповів Слідопит після короткого роздуму,— і я вбачаю в них правду. Ти вчинив так, як на твоєму місці вчинив би кожен червоношкірий, хоча навряд чи так вчинив би блідочолий. Ти, певне, боявся побачити батька дівчини в горі?
Гостра Стріла мовчки схилився, ніби на знак згоди.
— Ще одне хай скаже мені брат мій,— продовжував Слідопит,— і тоді між його вігвамом та міцним будинком інгіза більше не буде хмари. Якщо мій брат розвіє цей туман, друзі дивитимуться на нього, як він сяде біля свого багаття, і він побачить, коли вони відкладуть набік свою зброю і забудуть, що вони воїни. Чому ніс піроги Гострої Стріли дивився на Святого Лаврентія, де, крім ворогів, нікого нема?
— А чому Слідопит та його друзі дивилися туди ж? — спокійно запитав тускарора.— Тускарорі можна теж дивитися в той бік, куди дивиться інгіз.
— Ну, якщо казати правду, Гостра Стріло, то ми тут ніби в розвідці... Тобто, я хочу сказати, плаваємо; іншими словами — несемо королівську службу, і ми тут по праву, хоч, може, й не маємо права казати, чого ми саме тут.
— Гостра Стріла побачив великого човна, а він любить дивитися в обличчя Прісній Воді. Він плив увечері до сонця, повертаючись до свого вігваму, але, побачивши, що молодий матрос повертає в інший бік, поплив і собі за ним: адже Прісна Вода й Гостра Стріла вкупі йшли останній раз по сліду.
— Все це, мабуть, таки правда, тускароро, а тому будь нашим гостем. Покуштуєш з нами оленини, а потім кожен попливе своїм шляхом. Сонце сідає за спиною, і кожен з нас пливе швидко, і мій брат може запливти далеко від того місця, куди йому треба, якщо не поверне вчасно назад.
Тепер Слідопит підійшов до своїх і переказав їм усе те, що вивідав у індіянина. Сам він ніби й схильний був вірити Гострій Стрілі, але разом з тим вважав за потрібне вжити й запобіжних заходів проти людини, до якої він відчував неприязнь. Проте його слухачі (окрім Джаспера) були набагато менше схильні вірити поясненням Гострої Стріли.
— Цього молодчика треба негайно закувати в кайдани, шуряче!— запропонував Кеп, щойно Слідопит закінчив свою розповідь.— Ми повинні одразу ж передати його в руки поліційного інспектора, якщо у вас взагалі такі бувають па прісній воді, і в першому ж порту віддати його в руки військового суду!
— Я вважаю за найдоцільніше затримати цього чолов’ягу,— сказав сержант,— а в кайданах нема потреби, доки він у нас на палубі. Вранці ж розберемося з ним.
Затим покликали Гостру Стрілу й оголосили йому остаточне рішення. Індіянин вислухав його понуро й без жодних заперечень. Навіть більше того: він сприйняв свій вирок зі спокоєм і гідністю — так, як це взагалі притаманно хіба американським індіянам. Стоячи осторонь, він тільки уважно, але спокій по стежив за тим, що відбувалося на палубі.
Тим часом Джаспер повернув тендера, знову надулися вітрила, і «Вітрогон» рушив своїм курсом далі.
Наближався час вахти, коли всі звичайно розходяться спати. На палубі, окрім Кепа, сержанта й Джаспера з двома його підручними матросами, вже нікого не зосталося. Тут-таки неподалік стояли й обоє індіян — гордий і зосереджений Гостра Стріла, а поруч нього — його затуркана, рабськи покірлива, як і всі індіянки, дружина.