Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 48)
— Ну, а між тими, що плавають там і тут, різниця є? Після всього того, що ваш дядечко наговорив на всіх прісноводих матросів, я вже побоювався, що ви почали дивитися на нас щонайменше як на якихось самозванців.
— Хай вас особливо не турбує те, що там каже мій дядечко, Джаспере. Я його знаю: у Йорку він те саме вернув на всіх тих, що живуть на суші, а зараз це каже на тих, котрі плавають на прісній воді. Ні, ні! З цим не згодні ні я, ні мій батько. Якби мій дядечко говорив цілком відверто, то виявилося б, що про піхотинців він ще нижчої думки, ніж про тих матросів, котрі ніколи не бачили моря.
— Зате ваш батько, Мейбл, про піхотинців кращої думки, ніж про будь-яких інших вояків; він хоче, щоб ви вийшли заміж за піхотинця.
— Та що ви, Джаспере — Прісна Водо!.. Мене — за піхотинця?! Мій батько хоче цього?.. Для чого б йому таке хотіти? Хто ж той піхотинець у нашій залозі, за котрого я могла б вийти заміж... тобто який хоче, щоб я вийшла за нього?
— Дехто може бути так закоханий у свою професію, що, може, сподівається, це заступить тисячі його вад...
— Але ж не можна бути аж так закоханим у свою професію, щоб нічого більше не помічати. Ви кажете, мій батько хоче видати мене за солдата, проте я не знаю в Освего такого вояка, якого він міг би запропонувати мені в чоловіки.
Говорячи з такою відвертістю, Мейбл уся зашарілася, сама не знаючи чого, проте в темряві
Джаспер цього не помітив. Потім зніяковіло усміхнулася, ніби відчуваючи, що тема ця хоч і досить делікатна, проте заслуговує на чесне ставлення до неї. Тим часом Джаспер, з усього видно, розглядав її становище зовсім по-іншому, ніж вона.
— Це так, Мейбл, вас не можна назвати леді... в звичайному розумінні цього слова,— сказав Джаспер.
— В жодному розумінні цього слова, Джаспере,— гаряче перепинила його щиросерда дівчина.— Щодо цього, то я, здається, не тішу себе надіями. Волею провидіння я народилася дочкою сержанта, і я цілком вдоволена становищем, що випало мені від народження.
— Але ж не всі залишаються у тому становищі, в якому вони народилися, Мейбл. Дехто підноситься вище нього, а дехто падає нижче. Багато сержантів стали офіцерами... навіть генералами, то чому ж сержантова дочка не може стати леді, вийшовши заміж за офіцера?
— Щодо дочки сержанта Дангема, Джаспере, то вона не може стати леді хоча б тому, що, наскільки я знаю, тут навряд чи є офіцер, який захотів би взяти її за дружину,— відповіла, сміючись, Мейбл.
— То тільки вам так здається, а в п’ятдесят п’ятім декому про це краще відомо. Щоб ви знали, в цьому полку таки є офіцер, який бажає взяти вас за дружину.
Мейбл блискавично перебрала в пам’яті кожного з п’яти-шести молодших офіцерів залоги, яких, судячи з їхнього віку й нахилів, можна було б запідозрити в такому намірі. І ми погрішили б супроти її виховання, коли б не сказали, що думка про можливість піднестися над своїм становищем миттю пробудила в її душі приємне почуття, бо хоча Мейбл і казала, ніби цілком вдоволена своїм становищем, вона, однак, відчувала, що своїм вихованням гідна кращого. Проте це почуття було таке ж короткочасне, як і раптове, адже Мейбл Дангем була дівчина щирої та благородної душі й не дивилася на шлюб з погляду переваг у суспільному становищі. Це швидкоплинне почуття зродилося швидше за звичкою, а справжнім відображенням її натури й принципів була саме та думка, якої вона найбільше дотримувалася.
— Я не знаю жодного офіцера ні в п’ятдесят п’ятому, ні в будь-якому іншому полку, який зважився б на такий необачний крок, та й сама я не припустилася б такої дурниці, як шлюб із офіцером.
— Дурниці, Мейбл?
— Так, дурниці, Джаспере! Ви не згірше мене знаєте, як суворо засуджуються в нас нерівні шлюби, і моє серце не стерпіло б, просто не стерпіло б, якби я помітила, що мій чоловік жалкує за тим, як, захопившись красним личком або гарненькою поставою, зопалу одружився на дочці людини такого низького рангу, як сержант.
— Вашому чоловікові, Мейбл, за такої дочки не довелося б багато думати про батька.
Мейбл, що так жваво, хоч і не без почуття, підтримувала розмову, після цього Джасперового зауваження помовчала з хвилину. Потім заговорила знов, але вже без властивої досі грайливості, й уважніший слухач, мабуть, помітив би нотки якогось смутку в її голосі.
— Батькові й дочці треба жити душа в душу, щоб і чуття й помисли в них були єдині. Для щастя чоловіка й дружини потрібно не менш злагоди в усьому, ніж між іншими членами родини. А найголовніше,— щоб ні в чоловіка, ні в дружини не було якихось особливих причин почувати себе нещасливими, бо на світі й без того багато кривди.
— Отже, якщо я вас вірно зрозумів, Мейбл, ви відмовляєтеся виходити заміж за офіцера тільки з тієї причини, що він офіцер?
— А чи маєте ви право, Джаспере, ставити мені такі запитання? — в свою чергу запитанням звернулася до нього, усміхаючись, Мейбл.
— У мене ніякого іншого права нема, крім даного палким бажанням щастя для вас, а це, зрештою, може, й дуже велике право. А побоювання мої ще більше зросли відтоді, відколи я випадково довідався, що ваш батько має намір віддати вас за поручника М’юра.
— Такого сміховинного і такого жорстокого бажання не може бути у мого дорогого батечка!
— Хіба це жорстоко — бажати, щоб дочка стала дружиною квартирмейстера?
— Я вже казала вам, якої я думки про це, і переконливіше сказати не здатна. Але раз я так щиро вам відповіла, Джаспере, то, гадаю, маю право вимагати, щоб і ви мені сказали, звідки це ви довідалися, ніби мій батько має такий намір.
— Про те, що він вибрав вам чоловіка, я довідався з його власних вуст: він мені про це оповідав кожен раз, коли під його наглядом завантажували корабель провіантом. А що це не хто інший, як містер М’юр, я знаю від самого квартирмейстера, бо той сам мені про це казав. Звівши те й друге докупи, я й прийшов до відомого тепер вам висновку.
— А може, Джаспере, мій батечко,— вся спалахнувши, мов вогонь, і ніби перемагаючи себе, важко промовляла кожне слово Мейбл,— може, мій батечко мав на прикметі когось іншого? З того, що ви сказали, ще зовсім не видно, ніби він мав на увазі саме містера М’юра.
— Хіба ж це не ясно, Мейбл, з усього того, що тут діється? Чого б оце тут раптом опинився квартирмейстер? Чому він досі жодного разу не вважав за потрібне їздити з нами в експедицію, а тут раптом ні сіло ні впало зібрався? Бо надиться свататися до вас, та й батько ваш вирішив віддати вас за нього. Невже ви не помічаєте, Мейбл, що містер М’юр упадає за вами?
Мейбл нічого не відповіла. її жіночий інстинкт справді підказував їй, що квартирмейстер захоплюється нею, хоча вона й не вважала, що до такої міри, як гадав Джаспер. Та й сама вона з окремих батькових розмов теж давненько здогадувалася, що він серйозно надумався видати її заміж; проте вона ніколи і в гадці не мала, що його вибір міг. упасти саме на М’юра. Хоч і далека у своїх.
підозрах від дійсного стану справ, вона, одначе, й тепер не йняла цьому повної віри, щиро вважаючи, що всі ті випадкові, але болючі її серцю батьківські натяки свідчили швидше про бажання взагалі влаштувати її життя і не стосувалися якогось конкретного чоловіка. Цю думку, проте, вона тримала про себе, бо почуття власної гідності й жіноча стриманість підказували їй, що заводити з Джаспером розмову про це було просто недоречно. Тим-то, щоб порушити довгу мовчанку, в якій обоє співрозмовників почували себе досить ніяково, Мейбл сказала, змінюючи тему розмови:
— В одному ви можете бути певні, Джаспере, і це я вам кажу, аби не повертатися більше до цього питання: поручник М’юр, хай би навіть він був і полковником, ніколи не стане чоловіком Мейбл Дангем. А тепер скажіть про цей рейс... Довго він триватиме?
— А хто його знає. На воді ми цілком у владі вітру й хвиль. Як каже Слідопит, той, хто вранці погнався за оленем, ніколи не знає, де спатиме вночі.
— Але ж ми не гонимося за оленем, до того ж і вирушили ми не вранці, отже, Слідопитові слова тут ні до чого.
— То правда, що ми не гонимося за оленем, але ми гонимося за тим, кого піймати ще важче. Я не можу вам сказати більше, ніж сказав, бо наш обов’язок — тримати язика за зубами. Боюся тільки, що мені не пощастить затримати вас на «Вітрогоні» довше, щоб показати, на що він здатний і в гарну годину, і в негоду.
— По-моєму, лише нерозумна дівчина може вийти заміж за матроса,— різко і майже мимоволі сказала Мейбл.
— Дивно! А чому це ви так гадаєте?
— Тому, що матросова дружина завжди відчуватиме, що її чоловік ділить любов між нею і своїм кораблем. Мій дядечко Кеп теж каже, що морякам не можна одружуватися.
— То він має на увазі солоноводих моряків! — заперечив їй, сміючись, Джаспер.— Коли він каже, що солоноводим морякам одружуватися не годиться, то будьте певні, що про прісноводих моряків він думає саме навпаки. Сподіваюся, Мейбл, у вас не складається думка про нас, прісноводих моряків, під впливом балачок вашого дядечка?
— Гей, вітрило! — вигукнув той, про кого щойно була мова.— Гей, човен! — якщо ближче до істини.