Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 42)
— Якщо навіть і дійде, Мейбл, то у нас знайдеться чимало чоловіків, готових з радістю заступити вас від будь-якої небезпеки. Та ви дочка вояка і до того ж, як ми знаємо, не з полохливих. Отож хай страх перед боєм не відганяє нині сну від ваших прекрасних очей!
— Таке скажете, Слідопите! Я взагалі сміливіше почуваюся тут, у глушині лісів, ніж там, у місті, де на тебе чигає стільки спокус звідусіль, хоч я ніколи й не піддавалася їм, пам’ятаючи, чим я зобов’язана своєму дорогому батечкові.
— А до чого б це батькові було розповідати усе це, Слідопите? — насторожено запитала дівчина.— Чи він гадав, що у вас складеться краща думка про мене, коли знатимете, що я не боягузка, як то люблять прикидатися більшість жінок?
Це просте запитання так збентежило Слідопита, що він не знав, що йому й робити: вдатися до омани? — але ж це було не перед ворогом на полі бою; таїтися навіть зі своїми помислами? — але ж це суперечило усій його природі. Водночас якесь чуття, в котрому він і сам не міг як слід розібратися, підказувало йому, що відкрити щиро всю правду було теж недоречно, а приховати її — не входило, у його правила й звичку. Опинившись у такій скруті, він хоч-не-хоч вибрав середній шлях — вдався до натяків та недомовок, щоб і не сказати, чого не треба, і в той же час нічого не приховати.
— Маєте знати, Мейбл, що ми з сержантом давні друзі,— почав Слідопит,— і що ми з ним не один день і не один кривавий бій провели пліч-о-пліч, хоча, коли казати правду, то й не зовсім пліч-о-пліч, бо я завжди був трохи попереду, як розвідник, а ваш батько — з його вояками, як і належить солдатові королівського війська... А в нас, передових бійців, так уже ведеться, що, коли замовкають рушниці, ми рідко балакаємо про минулий бій, а найчастіше, сидячи коло нічних багать чи продовжуючи похід, ділимося тим, що в кого в душі найдорожче,— так само, як і ви, дівчата, коли сходитеся, аби посміятися й поділитися своїми таємничками. Отож і не дивно, що сержант, маючи таку доньку, яку він любив і любить понад усе на світі, чи не найчастіше розповідав мені саме про неї, а я, не мавши ні дочки, ні сестри, ні матері,— взагалі нікого з рідних чи близьких, окрім хіба делаварів, до яких у мене особлива прихильність, слухав його, проймався його чуттями... і теж полюбив вас, Мейбл, ще до того, як побачив вас... Так, так, полюбив, тільки наслухавшись так багато про вас.
— А тепер, коли ви побачили мене,— довірливо й невимушено усміхаючись, промовила дівчина, яка навіть і не підозрювала, що в Слідопитових словах криється щось більше, ніж батьківська любов чи братня прихильність,— тепер ви, либонь, починаєте усвідомлювати, яка то необачність здружуватися з людьми, яких знаєш тільки з розповідей інших.
— То не дружба, Мейбл... то не дружба, що я до вас почуваю. У мене почуття дружби до делаварів, і я маю його ще від дитинства, але це почуття до них, і навіть до найкращого з них, зовсім не схоже на те, що з’явилося в мене до вас після сержантових розповідей і особливо тепер, коли я знаю вас краще. Я часом боюся, що для людини, котра має такий небезпечний чоловічий фах, як фах провідника, розвідника чи навіть солдата, нерозважливо заводити дружні стосунки з жінками... та ще й з молодими, бо ці стосунки можуть підірвати в неї бойовий дух і відвернути її від звичних занять...
— Сподіваюся, Слідопите, ви не хочете сказати, що дружба з такою дівчиною, як я, применшить вашу дотеперішню хоробрість та волю до боротьби з французами?
— Аж ніяк ні, аж ніяк ні! Коли б вам, наприклад, загрожувала небезпека, боюся, що мене могло б охопити шаленство; та перш ніж ми стали, як я б сказав, такі близькі знайомі, у мене тільки й думки було, що про свої походи, розвідки, вилазки, бої та інші пригоди, а от нині вони мене турбують менше. Тепер я більше думаю про те, щоб, зостатися в казармі та щоб увечері зійтися й побалакати про почуття, в яких нічого немає від ворожнечі й кровопролиття, та ще про молодих жінок і їхній сміх, про їхні веселі й ніжні голоси, чарівні погляди та приваби! Я іноді кажу сержантові, що він та його дочка зіпсують одного з найкращих і найдосвідченіших розвідників кордону!
— Тільки не вони, Слідопите! Вони докладуть усіх зусиль, щоб зробити з того, хто, вже є такий прекрасний, ще й довершеного. Ви нас погано знаєте, коли думаєте, що я чи мій батько хотіли б бачити вас хоч трохи зміненим. Залишайтеся, яким ви нині є: таким само чесним, відвертим, з чистим сумлінням, безстрашним, мудрим і гідним найбільшого довір’я провідником, і тоді ні я, ні мій батечко ніколи не перестанемо думати про вас так, як думаємо про вас тепер.
В густій темряві Мейбл не могла помітити, як мінилося Слідопитове лице, але вона своїм чарівним личком була повернена до нього, коли говорила з запалом, рівним її відвертості, підкреслюючи цим, як далеко від будь-якого збентеження була її душа і які щирі були її слова. Правда, щоки дівчини ледь помітно шаріли, але то було тільки від збудження та щирості почуттів, хоча жоден її нерв не затріпотів і ні голос, ні серце своїм биттям не зраджували її. Одне слово, і зовні, і в душі вона була довірливою й щирою дівчиною, котра висловлювала свою повагу представникові іншої статі так, як він, на її думку, заслуговував того своїми вчинками та чеснотами, не проявляючи - при цьому жодних ознак емоцій, що супроводжують ніжніші освідчення.
Слідопит, проте, був надто недосвідчений, щоб розібратися в усіх цих відмінностях, а безпосередність і сила слів Мейбл тільки підбадьорили добродушного мисливця. Не бажаючи, а може, й не в змозі будь-що сказати, він одійшов убік і, зіпершись на свою рушницю. хвилин десять у глибокій мовчанці дивився на зірки.
А цим часом на фортовому бастіоні між Ланді та сержантом відбувалася вже згадана вище розмова.
— Ранці перевірено?— запитав майор Данкен, глянувши на поданий йому сержантом рапорт, якого в темряві вже не можна було прочитати.
— Всі до одного, ваша честь, і всі вони в порядку.
— А спорядження, зброя?..
— Все як слід, пане майоре, і готове хоч зараз до бою.
— Ви добирали вояків за моїм списком, Дангеме?
— Тільки за ним, сер. Кращих у полку й не відшукати.
— Пам’ятайте, що вам треба саме найкращих вояків, сержанте: адже це вже третя спроба добитися успіху в цій операції; у двох попередніх, проведених під командою прапорщиків, які так лестили мені обіцянками успіху, ми зазнавали невдач. Я не маю наміру зовсім відмовлятися від плану, який забрав стільки праці й затрат, але ця -спроба буде остання, і її успіх в основному залежить від вас та від Слідопита.
— Можете покластися на кожного з нас, пане майоре! Як на наш хист і досвід, це завдання нам, під силу, і, сподіваюся ми його виконаємо з честю. Я певен, що Слідопит не буде зайвий теж.
— На нього справді можна цілком і повністю покластися. Незвичайна це людина, Дангеме, і він довгенько був для мене загадкою, а от нині, коли я краще його пізнав, він викликає в мене аніскільки не меншу повагу, ніж перший-ліпший генерал у війську його королівської величності.
— Я сподівався, сер, що мій намір видати за нього Мейбл ви розглядатимете як такий, що його мені треба тільки бажати та здійснювати.
— Щодо цього, сержанте, то час покаже,— відповів, посміхаючись, Ланді, хоча й цього разу тонші відтінки виразу обличчя сховала темрява.— Однією жінкою іноді важче керувати, ніж цілим полком чоловіків. До речі, ваш ймовірний зять, квартирмейстер, теж їде з вами; сподіваюся, ви принаймні надасте йому можливість нарівні з іншими претендентами добиватися усмішки вашої дочки.
— Коли б навіть повага до його чину не зобов’язувала мене до цього, і тоді вже одного вашого побажання було б цілком досить, сер.
— Дякую, сержанте. Ми багато прослужили з вами разом, і нам треба йти назустріч один одному. Але зрозумійте мене вірно: я не прошу для Деві М’юра якоїсь ласки — ні, я тільки прошу дати йому чисте поле і ніяких пільг. В коханні, як і на війні, кожен повинен сам виборювати свої перемоги. А ви переконані, що вам видано харчів саме стільки, скільки належить?
— За точність розрахунків я ручуся, пане майоре, а якщо б і не вистачило, то ми не пропадемо з такими двома мисливцями, як Слідопит і Змій.
— Щоб мені цього ніколи не було, Дангеме! — різко обірвав його Ланді.— Що то значить — народитися й пройти вишкіл в Америці! Справжній солдат покладається тільки на своїх інтендантів і більш ні на кого! І я прошу, щоб жоден підрозділ мого полку не став першим у порушенні цього порядку!
— Буде так, як ви наказуєте, пане майоре!.. Проте, якщо смію зауважити, сер...
— Викладайте все відверто, сержанте: адже ви розмовляєте з приятелем!
— Я тільки хотів сказати, що навіть шотландці їдять оленину й птицю не згірше, ніж свинину, коли її стає важко добувати.
— Це все, може, й справді так, але смаки не мають нічого спільного з ладом. Військо має покладатися тільки на своїх інтендантів. Свавілля всіх цих місцевих і так створило в королівській армії такий гаспидський розгардіяш, що терпіти його далі вже просто нікуди!