Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 35)
— Повз мішень! — не без утіхи вигукнув ад’ютант, оглянувши щит, бо йому вже надокучили всі ці вчені приготування квартирмейстера.— Навіть у мішень не влучило!
— Не може бути! — буряковіючи від обурення й сорому, вигукнув М’юр.— Не може цього бути, ад’ютанте! Скільки себе пам’ятаю, такого зі мною не прилучалося, хай ось шановні дами потвердять.
— Ви своїми приготуваннями так налякали їх, що вони й очі позаплющували, коли ви стріляли,— підшпигнув ззаду якийсь полковий жартун.
— Де ви виділи, щоб зводити таку пеню на благородних дам і кпити з мого досвіду!— вигукнув, гарячкуючи і непомітно для себе все більше й більше переходячи на шотландський діалект, квартирмейстер.— Це змова, щоб відгарбати у заслуженого чоловіка приз.
— Ти ганебно промазав, М’юре, нічого не вдієш! — промовив, посміхаючись, Ланді.— Краще не гарячкуй та сідай собі нишком і не рипайся.
— Ні, ні, майоре! — нарешті вставив своє слово досі мовчазний Слідопит.— Квартирмейстер таки непоганий стрілець, особливо з близької відстані, та ще коли має час добре прицілитися, хоча за таких умов це й не хтозна-яка вже заслуга. Він накрив Джасперову кулю, в чім легко пересвідчитися, оглянувши мішень.
Слідопитів авторитет був такий високий, а віра у непомильність його зору така глибока, що тієї ж миті, як він зробив це зауваження, всі засумнівалися у загальному висновку, а добрий десяток солдатів стрімголов кинувся обстежувати мішень. І справді, по уважному оглядові було виявлено, що квартирмейстерова куля пройшла через отвір, зроблений Джасперовою, до того ж так точно, що це не відразу вдалося помітити; всі сумніви, однак, остаточно розвіялися після того, як оглянули дерево, до котрого притулено було мішень, і в ньому знайшли дві кулі, що сиділи одна на одній.
— Я ж вам казав, шановні леді, що продемонструю, як стріляти за всіма правилами науки! — промовив квартирмейстер, підходячи до помосту, на якому сиділо жіноче товариство. — Майор Данкен кепкує над моїми математичними розрахунками при стрільбі в ціль, а я заявляю, що наука прикрашує, поліпшує, вдосконалює і пояснює все, що стосується людського життя, незалежно від того, чи це стрільба в ціль, а чи церковна відправа. Одне слово, наука є наука, і цим уже сказано все про мою техніку стрільби.
— Чомусь ви з цього списку вилучили любов,— лукаво зауважила капітанша, котра добре знала історію квартирмейстерових одружень і тепер скористалася нагодою, аби вщипнути цього завзятого донжуана.— Як видно, наука має мало спільного з любов’ю.
— Ви б так не казали, мадам, якби ваше серце не раз спізнало любов. Тільки той або та можуть з певністю говорити про такі речі, котрі самі вдосконалювалися не одному горні любові. Повірте мені, з усіх видів кохання тільки науково обґрунтоване є найдовготриваліше і найжиттєздатніше.
— Так ви що, пропонуєте вдосконалення любові шляхом досвіду?
— Ваш гострий розум, мадам, схопив мою думку на льоту. Нема щасливіших шлюбів за ті, в яких молодість, краса й довіра одного опираються на практичний досвід, поміркованість і мудрість, що приходять лише з літами, іншого; я маю .на увазі середні літа, мадам, бо ніде правди діти, є чоловіки й застарі для своїх жінок. Ось хай нас розсудить чарівна сержантова донька, бо вона хоч і недавно серед нас, проте своєю розсудливістю завоювала вже загальне визнання.
— Сержантова донька навряд чи годиться у посередниці між вами і мною, поручнику М’юре,— відрізала капітанша, ревно охороняючи свою гідність.— Але облишмо це: он гляньте, Слідопит задля розваги теж хоче спробувати щастя.
— Це нечесно, майоре Данкене, я протестую! — зарепетував, розмахуючи руками над головою й підтюпцем поспішаючи назад до позиції, М’юр.— Я рішуче протестую, панове, проти того, щоб Слідопита з його «оленебоєм» допустити до змагань! По-перше: він давно звик до своєї рушниці, а по-друге, вона багато довша від рушниці стандартного зразка, з якої ми стріляємо.
— «Оленебій» відпочиває, і ніхто з нас не збирається його турбувати, квартирмейстере,— спокійно відказав йому Слідопит.— Та й сам я не мав сьогодні, наміру брати рушницю в руки; це сержант Дангем наполіг: він вважає, що коли я відстану від інших, то не віддам належної шани його прекрасній доньці, котру я супроводив сюди. Я стрілятиму з Джасперової рушниці, а вона, як бачите, нічим не краща від вашої, квартирмейстере.
Поручникові нічого не лишалося, як мовчки погодитися, і всі звернули свої погляди на Слідопита, що вийшов на позицію. А на обличчя й статуру знаменитого провідника й мисливця було просто приємно глянути, як він випростався на весь свій зріст і звів рушницю, демонструючи кожним своїм рухом і цілковите самовладання, і впевненість у володінні зброєю. Слідопит не був красень у звичайному розумінні слова, але всім своїм зовнішнім виглядом він викликав неабияке довір’я і повагу до себе. Його струнку й суціль м’язисту постать, якби вона була не така худа, можна було б вважати майже досконалою. Руки й ноги його міццю, а при потребі й гнучкістю не поступалися перед бичем, але постава його була надто незграбна, щоб радувати людське око. Зате його рухи були природні до граційності; невимушені й розмірені, вони надавали йому гідності, котра так збігалася із загальною думкою про його заслуги та непересічні чесноти. Засмагле до яскравої червіні щире й відкрите Слідопитове чоло свідчило про злигодні, яких він чимало зазнав під відкритим небом, тим часом як міцні жилаві руки виказували те, що їм не довелося зашкарубнути й огрубіти від важкої праці. І хоч не було в ньому юнацької ніжності чи привабливості, 'що так полонять жіночі серця, та, коли він звів рушницю, серед присутніх жінок не лишилося жодної, котру б не зачарувала вправність його рухів та мужність постави. Думка навряд чи була б хутчіша за його приціл, і не встиг ще димок розвіятися над головою, як приклад рушниці вже був на землі, а Слідопит стояв собі, спершись рукою на цівку, і його відкрите обличчя сяяло, як завжди, безгучним щирим усміхом.
— Якби я посмів натякнути на щось подібне, я б сказав, що Слідопит теж не влучив! — вигукнув майор Данкен.
— Що ви, що ви, майоре! — довірливо відказав Слідопит.— Це було б ризиковано з вашого боку. Щоправда, я не заряджав рушниці і не знаю, що в ній було, але якщо в ній була куля, то не будь я Слідопит, коли ви не знайдете її поверх Джасперової та квартирмейстерової!
І тієї ж миті від мішені гукнули, що саме так воно й було.
— Це ще не все, хлопці! — вигукнув Слідопит, спроквола підходячи до помосту, на якому сиділи жінки.— Якщо ви побачите хоч подряпину на мішені, вважайте, що я не влучив. Квартирмейстерова куля зачепила мішень, від моєї ж не побачите подряпини.
— Ваша правда, Слідопите, ваша правда,— відповів М’юр, никаючи коло Мейбл, але не насмілюючись заговорити до неї в присутності офіцерських дружин.— Тільки квартирмейстерова куля, розширивши отвір, зробила тим самим більше простору для вашої, тому ваша й не зачепила мішені.
— Ну, що ж, квартирмейстере, лишається ще цвях, і ми побачимо, хто його зажене глибше — ви чи я, бо хоч, правду кажучи, у мене спочатку й не було наміру доводити, на що здатна рушниця, та зараз я не відступлю перед жодним офіцером війська його величності короля Георга. Ще якби тут був Чингачгук, я б доклав зусиль, аби показати тонкощі нашого мистецтва; а вас, квартирмейстере, якщо не зупинить цвях, то картоплина — вже неодмінно.
— А я це й так добре знаю, квартирмейстере, навіть дуже добре, і зовсім не заперечую, що ви досвідчений стрілець. Воно й звісно: адже ви стільки років прожили на кордоні, і я чув про вас у колоніях та від індіян вже цілий людський вік тому.
— Ну, ну, ви теє, не дуже,— перепинив його М’юр,— це неправда. Не такий я вже й старий, аби ви знали.
— Я віддам вам належне, поручнику, навіть якщо ви станете переможцем у стрільбі в картоплину. Я одне хотів сказати, що ви прожили довге життя солдата в місцях, де жодного дня не обійтися без рушниці, і що я вас знаю як відмінного, стрільця; але все одно ви не справжній майстер рушниці. Що ж до хизувань, то, сподіваюсь, я хизуюся не без підстав: що людина вміє, те вона вміє, і не визнавати цього — значить, зводити наклеп на Всевишнього. Ось хай нас розсудить сержантова донька, якщо ви не боїтеся звіритися такому гарненькому судді.
Слідопит вибрав Мейбл у посередниці тому, що, по-перше, був у захопленні від дівчини, а, по-друге, ще й тому, що в його поняттях суспільне становище важило дуже мало або й зовсім нічого, тим часом М’юра аж пересмикнуло від такого посилання в присутності дружин офіцерів. Він залюбки крутився б весь час на очах і в думках тієї що так припала йому до душі, проте ніяк не осмілювався переступити бар’єр суспільного становища, а може, й остерігався відверто залицятися до дівчини, не бачачи перспективи повного успіху. Правда, на майора Данкена він покладався цілком і відчував, що боятися зради з його боку нічого, але поряд з цим він дуже добре усвідомлював собі й те, що досить лише, щоб якимсь чином стало відомо, ніби дочка унтер-офіцера піднесла квартирмейстерові гарбуза, як йому тоді нічого й думати буде про руку якої іншої жінки вищого стану. А Мейбл, попри всі його сумніви й побоювання, була така чарівна, так ніжно пломеніла, солодко всміхалася і взагалі була таким неперевершеним втіленням юності, життєрадісності, скромності й краси, що йому несила було чинити опір спокусі, й він здався, аби мати змогу величатися у неї на очах і вільно балакати з нею.