Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 95)
Розпалюючи вогнище того ранку, Нанет відчувала незвичне піднесення: їй хотілося співати. Ле Бо мав повернутися аж увечері, і вона ніколи б не наважилася розповісти йому, як проведе цей день із псом і дочкою. Нині був день її народження. 26 років! Здавалося, за ці роки вона прожила два життя, одне з яких — вісім нелегких років подружнього життя з тираном. Та сьогодні вони втрьох влаштують свято. Ранок минув у святковій метушні, і в хаті витав новий дух — дух щастя.
Колись давно, до зустрічі з Ле Бо, Нанет мешкала у Вотерфаунді, де індіанці прозвали її «Тента Пенаш» (Маленька Пташка) за неймовірно ніжний голос. Ось і сьогодні вона співала, готуючись до святкування. Сонце зазирало у вікна хатини, Мікі весело дзявкав і метляв хвостом, а дитятко лепетало й агукало — про злого господаря всі забули. Нанет теж забула і знову стала дівчинкою — милою й гарною, як у ті часи, коли старий індіанець крі Чорна Сосна (тепер уже його не було серед живих) казав, що вона народилася з квітів. Нарешті святковий обід був готовий, і, неймовірно потішивши дочку, Нанет посадила Мікі на стілець за столом. Песик почувався безглуздо, а виглядав так кумедно, що Нанет заливалася сміхом — аж на довгих чорних віях виступили сльози. Присоромлений Мікі зістрибнув зі стільця. Нанет підбігла до нього, пригорнула і вмовила повернутися до столу.
Надвечір Нанет прибрала сліди святкування й закрила Мікі в загороді. Впоралася вона саме вчасно, бо, щойно знищила останній доказ, побачила на узліссі Ле Бо в супроводі Дюрана — його знайомого й конкурента, який полював на хутрових звірів трохи далі на північ, на краю пустирищ. Дюран відправив із індіанцем хутра у Форт-О’Ґод і тепер на санах, запряжених двома собаками, прямував на південний захід — кілька днів погостювати в кузена. Дорогою до торгового поста Дюран зустрів Ле Бо на мисливській стежці.
Ле Бо розповів дружині про зустріч, і Нанет спантеличено глянула на Дюрана. Жак і його гість були тією ще парочкою — хіба Дюран був трохи старшим. Нанет якось звикла до жорстокого обличчя чоловіка, а от Дюран видався їй страховиськом. Він лякав жінку, тому вона зраділа, коли обидва вийшли з хати.
— Зараз покажу тобі бійця, який розправиться з твоїм слиньком так само легко, як твій пес роздер сьогодні кролика, месьє! — хвалився Жак. — Я тобі розповідав про нього, але маєш побачити на власні очі!
Ле Бо прихопив із собою палицю й батіг.
У відповідь на удари Мікі несамовито загарчав, буцімто тигр, що вискочив із джунглів. Приголомшений Дюран ледве видушив із себе:
— MON DIEU! Оце диявол!
Нанет спостерігала з вікна за тим, що відбувається. Крик обурення вирвався з її горла. Усередині неї загорілося досі не знане полум’я: нарешті вона відчула сили боротися і не боялася. Протягом багатьох років чоловік убивав у ній жіночність — і ось тепер щось відродилося! Душа Нанет звільнилася від кайданів. З’явилася віра, сила і сміливість. Жінка вибігла з хати й поквапилася засніженим подвір’ям до загороди. Уперше в житті вона вдарила Ле Бо й лупцювала руку, у якій він стискав палицю.
— Нелюд ти! Нелюд! — кричала вона. — Не СМІЙ, не смій, кажу тобі! Чуєш? НЕ СМІЙ!
Отетерілий Ле Бо застиг від несподіванки. Невже це Нанет — його невільниця? Що це за нова жінка з вогниками в очах? Що за викличний погляд і що за вираз обличчя? Такого він досі не бачив у жодної жінки. NON, неможливо! Трапера охопила нестримна лють. Він щосили відштовхнув Нанет, і вона впала на землю. Вилаявшись, Ле Бо підняв решітку загороди.
— Я його зараз уб’ю. УБ’Ю клятого пса! — гнівно загорлав він. — А ТИ-ТИ, мерзото, будеш їсти його серце, доки воно ще битиметься! Я тебе змушу, я запхаю тобі його в горлянку. Я…
Промовляючи жахливі слова, трапер тягнув Мікі за ланцюг. Потім заніс палицю над головою собаки. Ще мить — і він розтрощив би Мікі череп. Але Нанет метнулася до пса, затулила його від палиці, і Ле Бо не влучив. Тоді чоловік пустив у дію кулаки: ударив Нанет у плече. Тендітна жінка повалилася додолу. Чоловік накинувся на неї й схопив за прекрасні густі коси.
А тоді…
Дюран застережно скрикнув, проте запізно. Охоплений жагою помсти і розплати, Мікі натягнув ланцюг, блискавкою кинувся на ворога і вчепився йому в горло. Нанет усе ПОЧУЛА! Нанет усе ПОБАЧИЛА, хоч зір її затуманився. Неймовірним зусиллям вона навпомацки звелася на ноги і глянула на сніг — лише один раз. Жінка перелякано закричала й побігла в хатину.
Коли Дюран наважився відтягнути Ле Бо, пес навіть не намагався зашкодити гостеві. Певно, Милосердний Дух підказав Мікі, що свій обов’язок він виконав. Мікі повернувся в загороду, розтягнувся на землі і втупився в Дюрана.
Дюран дивився на кривавий сніг під ногами, на мертве тіло Ле Бо й шепотів:
— MON DIEU! Оце диявол!
У хаті Нанет упала на коліна перед розп’яттям і гаряче молилася.
Роздiл 18
Бувають випадки, коли смерть викликає радше шок, ніж горе. Так сталося з Нанет Ле Бо. Вона стала свідком страшної загибелі чоловіка, та, попри безмежну доброту, за ним не побивалася. Нарешті Жака спіткало те, що так чи інакше мав послати LE BON DIEU[39]: правосуддя. Жінці не шкода було життя, яке обірвалося на її очах, бо вона думала не про себе, а про дитину. Дюран мав хіба що трохи світлішу душу, ніж була в покійника. Гість не дочекався заупокійної молитви і не спитав у Нанет, що робити. Просто вирив яму у замерзлій землі й поховав ще теплого Ле Бо. Про це Нанет теж не шкодувала. Тирана більше немає, він пішов назавжди. Ніколи більше він її не вдарить. Заради щастя дочки Нанет звернулася до Бога з подячною молитвою.
Припнутий на ланцюгу Мікі лежав зіщулившись за дерев’яною загородою. Мікі майже не ворушився після того, як напав на дволапого звіра й моторошно перегриз йому горлянку. Пес навіть не загарчав на Дюрана, коли той відтягнув тіло вбитого. Мікі був пригніченим і розгубленим. Він не думав про страшні побої, про смерть, яка загрожувала йому від палиці Ле Бо; не відчував болю в побитому, змученому тілі, у закривавленій пащі, у скалічених батогом очах. Мікі думав про жінку — про Нанет. Чому вона втекла й перелякано скрикнула, коли він убив дволапого звіра? Адже ворог ударив її, штовхнув на землю, схопив за білу шию, тому Мікі натягнув ланцюг і зупинив його гострими іклами? Чого ж жінка втекла і не поверталася?
Мікі заскавулів.
День добігав кінця, перші сутінки огортали ліс: у середині зими ніч у північному краї наступала рано. Несподівано звідкись із мороку з-за ґрат псової в’язниці вигулькнуло обличчя Дюрана. Мікі інстинктивно зненавидів мисливця на лис із окраїни пустирищ, так само як Жака Ле Бо. Чоловіки з однаково жорстокими обличчями й холодними серцями здавалися братами. Однак Мікі не загарчав, коли Дюран зазирнув у клітку, і навіть не ворухнувся.
— UGH! LE DIABLE![40] — сказав Дюран, здригнувшись.
Чоловік засміявся тихим, моторошним сміхом, приглушеним чорною густою бородою. Мікі відчув дивний холод під шкірою.
Дюран відвернувся й пішов до хати.
Нанет вийшла йому назустріч. На її смертельно блідому обличчі сяяли великі чорні очі. Вона ще не оговталася від шоку після трагічної загибелі чоловіка, проте в її погляді вже з’явилося щось нове. Коли Дюран бачив її вдень, завітавши до хати разом із Ле Бо, цього ще не було. Чоловік спантеличено подивився на жінку, яка притискала до себе дитя. Нанет була іншою. Дюран почувався ніяково. Навіщо він глузував з неї кілька годин тому, коли Жак лаявся й говорив непристойності в її присутності? Тепер він не наважувався зустрітися з її жорстким поглядом! DIEU! Він раніше й не помічав, яка вона гарна! Нарешті Дюран узяв себе в руки й озвучив те, що мав на думці:
— Ти ж хочеш позбутися пса, — сказав він. — То я його заберу.
Нанет не відповіла. Вона ледь дихала, але не відводила погляду. Гадаючи, що вона чекає пояснень, Дюран миттю вигадав побрехеньку:
— Знаєш, планувалася бійка між ЙОГО псом і моїм на новорічному святі у Форт-О’Ґод, — сказав він, завзято шаркаючи ногами. — Тому твій чоловік і тренував дикого пса. Та, побачивши Учуна (вовка-диявола) і те, як він скаженів за ґратами, я зрозумів, що він розправиться з моїм псом, як лис із кроликом. От ми з Жаком і домовилися, що за два чорних і десять рудих лисів — вони лежать у мене в санах — я купую пса.
VRAISEMBLANCE[41] вигадки підбадьорила Дюрана. Розповідь звучала логічно, а покійник Жак не міг її оскаржити.
— Отож, пес — мій, — підсумував він трохи збуджено. — Я його повезу у факторію й виставлю на бій проти будь-якого пса чи вовка Півночі. Занести шкури в хату, MADAME[42]?
— Пес не продається, — сказала Нанет, і її очі ще більше заблищали. — Це мій собака — мій і моєї дочки. Зрозуміло, Анрі Дюран? ПЕС НЕ ПРОДАЄТЬСЯ!
— OUI, — ошелешено видихнув Дюран.
— Коли приїдете у Форт-О’Ґод, пане, розкажіть LE FACTEUR про обставини смерті Жака, а ще скажіть, щоб когось прислали за мною і дівчинкою. Ми поки що лишимося тут.
— OUI, — повторив Дюран, задкуючи до виходу.
Ще ніколи не бачив він Нанет такою. Як міг Жак Ле Бо лаяти її та бити, коли він, Анрі Дюран, перед нею тремтів? Дивлячись на прекрасні очі Нанет, бліде обличчя, блискучі коси, що спадали на груди, дитину на руках, Дюран пригадав ікону Мадонни, яку колись бачив.