Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 79)

Ніїва здобув іншу освіту. Його досвід мандрів на човні обмежувався цим божевільним днем, зате він добре знав, що таке колода. За своє коротке життя ведмедик пережив удосталь пригод, які навчили, що колода у воді — немов жива істота, чиї злі жарти абсолютно непередбачувані. Мікі не випадало нагоди засвоїти такого уроку. На колоді вони безпечно випливли з водоверті, тому для песика це був першокласний човен. Щоправда, з трохи незручною заокругленою поверхнею, хоча він цим не переймався. Ніїва вражено дивився, як розслаблений песик роззирається довкруж.

Ведмежа інстинктивно вчепилося в дерево, а Мікі тим часом відчув нестримне бажання струсити піну, яка вкривала все його тіло, крім кінчика носа й очей. Песик часто струшувався в човнику, то чому б не зробити цього зараз? Без жодних вагань песик так і вчинив.

Колода перевернулася так само миттєво, як затягується зашморг на шиї вішальника. Мікі, не встигнувши писнути, шубовснув у річку. Гучний СПЛЕКС — і песик бомбочкою пішов на дно.

Уперше з головою пірнувши під воду, Ніїва тримався героїчно. Коли колода спливла, він сидів на тому ж місці, надійно вчепившись у дерево. Піни на ньому вже не було. Ведмедик шукав, куди подівся Мікі. Аж раптом мотузка знову натягнулася в нього на шиї. Мимоволі він подивився туди, де мотузка зникала під водою, бо шию тягнуло в той бік. Цуцика він там не побачив, бо той пірнув надто глибоко. Мотузка тягнула дедалі сильніше, адже слабка течія не могла допомогти Мікі видряпатися. Ніїва тримався за колоду мертвою хваткою. Якби він зісковзнув і пірнув за Мікі, ніщо не врятувало б малих, яким досі неймовірно щастило. Мікі невтомно борсався під водою, слугуючи якорем і кермом їхнього плавзасобу. Колода поступово вирівнялася. Її підхопила прибережна течія, і малі наблизилися до болотистого берега.

Ніїва зібрав усі сили й вистрибнув на берег. Відчувши ґрунт під лапами, він побіг і таким чином витягнув Мікі з трясовини. Песик розтягнувся на землі, ніби величезне ракоподібне, що виповзло з води, і намагався зловити ковток повітря. Ніїва зупинився: збагнув, що приятелеві треба відновити сили, перш ніж рушати далі. Мікі оговтався швидко. За п’ять хвилин уже стояв на лапах і завзято струшувався, влаштувавши Ніїві душ із багнюки й води.

Якби малята лишилися на цьому місці, Челонер знайшов би їх десь за годину, бо плентався вздовж берега в пошуку їхніх тіл. Мабуть, успадкований від минулих поколінь інстинкт підказав Ніїві, що є така ймовірність, бо за чверть години після щасливої вилазки з води ведмежа вже чалапало вглиб лісу, а за ним і Мікі. Для песика почалася нова пригода.

Ніїва тепер був у доброму гуморі. Для нього ліс, нехай і без матері, був домом. Після скажених пригод із Мікі й фатальної зустрічі з двоногим звіром м’яке поколювання хвойних голок під лапами й рідні пахощі затишних лісових куточків сповнювали його радістю й спокоєм. Він повернувся додому! Ніїва потягнув носом лісове повітря й нашорошив вушка, насолоджуючись приємним знайомим відчуттям: він володар власної долі. У цьому лісі ведмедик ще не бував, але то байдуже. Усі ліси подібні. Якщо в розпорядженні ведмедика кілька сотень тисяч квадратних миль неозорого лісу, він, без сумніву, вдома.

Для Мікі все було інакше. Він не лише сумував за Челонером і річкою, а й дедалі більше тривожився, чим далі Ніїва вів його у темряву й невідому гущавину. Нарешті песик рішуче зважився на протест і, відповідно до цього рішення, різко вперся лапами так, що мотузка натягнулася. Ніїва здивовано буркнув і гепнувся на спину. Скориставшись нагодою, Мікі розвернувся і з властивим йому запалом, успадкованим від батька-гончака, попрямував назад до річки. Мікі протягнув Ніїву на 10–15 футів, перш ніж ведмежа звелося на лапи.

Почалася боротьба. Упершись задками і зануривши передні лапи в м’який ґрунт, кожний тягнув мотузку у свій бік, доки обом не забило дух й очі не полізли з орбіт. Ніїва тягнув уперто, але без ентузіазму, тим часом Мікі по-собачому шарпався й звивався, щоразу підтягуючи до себе мотузку, а отже й Ніїву, на один дюйм. Зрештою, у цьому двобої все зводилося до того, чия шия витриваліша. Під жировим шаром Ніїви не ховалася фізична сила. Мікі мав перевагу: у його кощавому незграбному тілі моці було більше. Так вони подолали з десяток футів. Після безуспішного, хоч героїчного, спротиву Ніїва здався і попрямував за песиком.

Ведмежа природа привела б Ніїву просто до річки, коли б він захотів, а от Мікі, попри завзяття, орієнтувався на місцевості гірше. Ніїва покірно йшов за песиком і невдовзі завважив, що супутник марно петляє, поволі віддаляючись від небезпечної водойми. Хвилин за 15 Мікі заблукав, сів на задні лапи й поскаржився Ніїві тихеньким скавчанням. Ніїва не ворухнувся. Пронизливим поглядом він втупився в кулю, яка висіла на низькому кущику за якихось десять кроків від них. До зустрічі з двоногим звіром ведмежатко витрачало багато часу на споживання їжі, а з учорашнього ранку не тримало й жука в роті. Тож коли Ніїва побачив кулю на кущі, порожній шлунок миттю зреагував, а рот наповнився слиною. Це було осине гніздо. За коротке життя ведмежа не раз спостерігало, як Нузак підходить до таких гнізд, скидає на землю, давить великою лапою, а тоді запрошує ласувати мертвими осами. Протягом не менш як місяця смачнющі оси входили до щоденного раціону Ніїви. Він наблизився до гнізда, а за ним, звісно, Мікі. Коли малі були за три фути від куща, Мікі почув виразне й тривожне гудіння. Ніїва, очевидно, не хвилювався. Оцінивши висоту розташування гнізда, він звівся на задні лапи й смикнув його собі на біду.

Почутий песиком звук миттю обернувся на сердите гучне дзижчання, що нагадувало скрегіт пилки. Мати ведмежатка придавила б гніздо лапою з блискавичною швидкістю, перетворивши ос на смачний обід, а от Ніїва лише зачепив оселю Агму та його небезпечного племені. За збігом обставин, ведмедик застав Агму і три чверті воїнів удома. Перш ніж Ніїва встиг ще раз ударити лапою, вилетіла хмара ос. Із горла Мікі вирвався дикий зойк, бо сам Агму сів на кінчик носа цуценяти. Ніїва якийсь час стояв мовчки, відмахуючи ос від мордочки лапами, а Мікі скавчав і сховав бідний носик у землю. Невдовзі кожен солдат армії Агму мав чим зайнятися. Тепер і Ніїва загорлав, відскочив від гнізда й дав драла. Песика тягнути не довелося, він і сам залюбки дав драпака. Здавалося, на його шкурі не лишилося місця, не ураженого гострим осиним жалом. Ніїва скажено ревів. Лісову тишу розтинав неперервний ведмежий рев у супроводі собачого сопрано, і, якби десь неподалік випадково проходив якийсь індіанець, він не мав би жодних сумнівів, що перевертні влаштували в лісі вечірку.

Зрозумівши, що вороги здають позиції, шляхетні воїни-оси повернулися б до пошкодженої фортеці, якби наляканий Мікі не вирішив оббігти молоде деревце з одного боку, а Ніїва — з другого. Через це непорозуміння вони зупинилися так різко, що ледь не зламали шиї. Тоді кілька десятків вояків ар’єргарду осиної армії знову атакували. У жилах Ніїви нарешті заграла войовнича кров, і він гепнув лапою по ледь укритій шерстю спині цуценяти. Засліплений болем і страхом песик уже не мислив тверезо: гострі пазурі Ніїви видалися йому новою, більш агресивною атакою гудючих страховидл. Песик пронизливо зойкнув і забився в корчах.

Істеричний напад їх і врятував. Дригаючись у конвульсіях, Мікі посунувся ближче до Ніїви, і дерево більше їм не перешкоджало. Ніїва кинувся шукати безпечного місця, а за ним, звісно, Мікі, що дорогою дзявкав і підстрибував. Ніїву річка тепер не лякала. Ведмежий інстинкт підказував, що потрібна вода — і то дуже. Ведмедик прямував у бік річки з такою точністю, ніби мав компас, як у Челонера. За кілька сотень футів потерпілим трапився вузенький струмок завглибшки чотири-п’ять дюймів, який песик і ведмедик могли легко перескочити. Ніїва кинувся туди, а за ним Мікі. Уперше в житті песик добровільно занурився у воду. Малі довго лежали в прохолодному ручаї.

Погляд Мікі затуманився, а все тіло, від кінчика носа до кістлявого хвоста, спухало. Ніїва страждав менше завдяки жировому шару. Із зором у нього було все гаразд, і протягом кількох годин, чекаючи, коли біль минеться, він аналізував події. Нещастя почалися з двоногого звіра. Цей звір забрав маму. Цей звір запхнув його в темний мішок і ПРИВ’ЯЗАВ ДО ШИЇ МОТУЗКУ. Поступово Ніїва дійшов висновку, що в усьому винна мотузка.

Минуло багато часу, перш ніж ведмедик і песик нарешті вилізли з води і знайшли м’яку й суху заглибину під великим деревом. Навіть для Ніїви, очі якого не постраждали від ос, у лісі ставало темно. Сонце сідало, і повітря холоднішало. Розтягнувшись на пузі й обхопивши опухлу морду передніми лапами, Мікі жалісно скавучав.

Ніїва знову й знову позирав на мотузку — у нього визрівав план. Він і собі заскавулів — трохи за мамою, трохи у відповідь на скавчання Мікі. У непереборному дружньому пориві Ніїва підсунувся ближче до песика. Зрештою Мікі ні в чому не винен. Винен двоногий звір і… МОТУЗКА!

Стало зовсім темно, Ніїва підповз ще ближче до песика і вхопив мотузку передніми лапами. Тихенько буркнувши, ведмежа взяло її зубами й почало гризти. Час від часу Ніїва рикав так, ніби спілкувався з Мікі й хотів сказати: «Хіба не розумієш? Я хочу розгризти цю штуку. До ранку впораюся. А ти не вішай носа! Завтра буде кращий день».