Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 51)

І він швиденько відкинув кийка й схопився за ковдру.

Якби чоловік міг передбачити, що станеться в майбутньому, то неодмінно скористався б кийком. Якби Мак-Таґґарт тільки міг уявити велику трагедію, де Барі мав зіграти ключову роль, розбиваючи його надії і знищуючи його світ, то забив би його до смерті тут, під світлом зір. А якби Барі міг передбачити, що мало статися між цим звіром із білою шкірою й найгарнішою істотою в лісі, то боровся б іще відчайдушніше, не здаючись навіть у задушливих обіймах ковдри керівника факторії. Цієї ночі доля розіграла для них обох дивну партію, і тільки доля, а може, ще зорі на небі, знали про те, як усе завершиться.

Роздiл 12

За півгодини багаття Буша Мак-Таґґарта знову яскраво горіло, а в його відблисках виднівся Барі. Він був загорнутий у ковдру й туго зв’язаний міцними ременями, на манір того, як пеленають індіанських немовлят. Ковдра мала форму кулі, а з неї стирчала лише вовчукова голова. Барі був безнадійно спійманий і так тісно замотаний, що ледве міг поворухнутися. За декілька футів від нього Мак-Таґґарт промивав у тазі з водою кровоточиву рану на руці. На товстій, як у бика, Мак-Таґґартовій шиї також виднілася червона смуга крові.

— Мале чортеня! — гиркнув до вовчука. — Мале чортеня!

Він раптом підійшов до Барі й ударив його важким кулаком по голові.

— Розмізчити б тобі голову за це… Так я, певно, і зроблю!

Барі бачив, як Мак-Таґґарт підібрав палицю, що лежала недалеко від багаття. П’єро колись переслідував його, але це вперше вовчук був так близько до людини, що міг бачити її червоні звірячі очі. Вони не були схожі на очі тієї чудової істоти, що спершу майже зловила його в павутині свого волосся, а згодом лізла за ним під скелю. Це були очі звіра. Вони змусили його зіщулитись і спробувати сховати голову в ковдру, коли Мак-Таґґарт підняв палицю над головою. Барі загарчав, і у світлі багаття блиснули його білі ікла. Прищуливши вуха, він хотів уп’ястися зубами в червоне горло нападника, де уже був лишив один слід.

Палиця опустилась один раз. Тоді ще раз, і ще, і ще. А коли Мак-Таґґарт нарешті закінчив, Барі лежав напівмертвий, із заплющеними від ударів очима і з закривавленим ротом.

— Ось так ми вибиваємо диявола з дикого собаки, — прогарчав Мак-Таґґарт. — Гадаю, ти більше не спробуєш мене цапнути, га, малий? Стонадцять чортів, ти прокусив мою руку майже до кістки!

Він знову заходився промивати рану. Зуби Барі вп’ялися глибоко, й обличчя керівника факторії мало стривожений вигляд. Надворі стояв липень — поганий місяць для укусів. Зі свого спорядження він витягнув маленьку пляшку віскі й налив трохи напою на рану, лаючись у батька-матір, коли йому почало нестерпно пекти.

Напівзаплющеними очима дивився Барі на Мак-Таґґарта. Він уже зрозумів, що, нарешті, зустрів найсмертельнішого з усіх ворогів. І все ж вовчук не боявся. Кийок у руці Буша Мак-Таґґарта не знищив його духу, навпаки, убив у ньому страх, розбудивши не знану досі ненависть. Такої ненависті щеня не відчувало навіть тоді, коли боролося зі злодійкуватим совеням Угуміс’ю. Мстива ворожість вовка тепер палала в ньому поряд із дикою хоробрістю собаки. Він не затремтів, коли Мак-Таґґарт ще раз підійшов до нього. Барі спробував дотягтись і знову вкусити цього монстра. Намагаючись це зробити, сповите в ковдру щеня перекинулося з боку на бік, схоже на безпорадну кумедну купу лахміття.

Це видовище насмішило Мак-Таґґарта. Він знову сів, притулившись спиною до дерева, і набив люльку.

Барі не зводив очей із Мак-Таґґарта, коли той курив. Він стежив, як чоловік розлігся на голій землі й заснув. Пізніше вовчук прислухався до жахливого хропіння чудовиська. Невтомно протягом довгої ночі звір силувався звільнитися з ковдри. До кінця життя Барі пам’ятатиме цю жахливу ніч. У товстих гарячих складках ковдри його кінцівки й усе тіло були стиснуті так, що в жилах майже не циркулювала кров. Утім пес жодного разу навіть не заскиглив.

Вони почали подорож ще вдосвіта. І якщо в тілі Барі майже зовсім припинився кровообіг, то кров Буша Мак-Таґґарта так і вирувала із шаленою швидкістю. Чоловік складав свої останні плани, швидко йдучи лісом із Барі під пахвою. Він негайно пошле П’єро по панотця Ґротіна в його місію за сімдесят миль на захід. Керівник факторії одружиться з Непісе, так, одружиться з нею! Це заспокоїть П’єро. А коли той піде по місіонера, він лишиться з дівчиною наодинці.

Ця думка запалила Мак-Таґґартову кров, як міцне віскі. У його гарячій, нерозважливій голові не було й думки про те, що скаже йому Непісе, якої гадки вона про нього і його пропозицію. Він стиснув кулаки й різко засміявся, коли на мить уявив, що П’єро може й не захотіти віддати її. П’єро! Бах! Йому ж не первина уколошкати людину. Зовсім ні, робив він це не раз і не двічі.

Мак-Таґґарт знову засміявся й почимчикував ще швидше. Ні, програти неможливо, і Непісе від нього нікуди не втече. Він, Буш Мак-Таґґарт, господар цієї дикої місцини, зверхник її народу, вершитель їхніх доль. Єдина влада й найвищий закон.

Сонце було вже досить високо, коли П’єро, стоячи з Непісе біля своєї хижки, показав їй рукою на пагорб за ярдів чотириста від них, де щойно з’явився Мак-Таґґарт.

— Він іде.

За минулу ніч П’єро сильно зістарився. Змореним поглядом подивився чоловік на Непісе й знову побачив, як раптово потемніли її очі й почервоніли напіврозімкнені вуста. Серце його вкотре сповнив страх. Невже вона вирішила?..

Дівчина повернулася до батька. Її очі сяяли, а голос тремтів.

— Пам’ятайте, ви повинні відправити його за відповіддю до мене, — хутко вигукнула дівчина й так само хутко зникла в хижці.

З холодним сірим лицем зустрів П’єро Буша Мак-Таґґарта.

Роздiл 13

З вікна, злегка відгорнувши складки штори, Верба могла бачити, що діялося надворі. Тепер уже вона не всміхалася, а швидко дихала й уся була напружена. Буш Мак-Таґґарт зупинився за футів десять від вікна й потиснув батькову руку. Вона почула грубий голос прибульця, його галасливе вітання, а тоді побачила, як він показував П’єро, що ніс під пахвою. Дівчина виразно почула його пояснення про те, яку здобич піймав у сильце на зайця. Він розгорнув ковдру, і Непісе здивовано крикнула. У млі ока вона була поряд із ними. Не дивлячись на червоне Мак-Таґґартове обличчя, що палало від безмежної трирадості, вона вигукнула:

— Це Барі!

А тоді, вихопивши з рук Мак-Таґґарта сповиток, повернулася до П’єро.

— Скажіть йому, що Барі належить мені, — поспішила в хатину вона.

Украй здивований, стояв Мак-Таґґарт ні в сих ні в тих і дивився їй услід. Потім глянув на П’єро. З усього було видно, що П’єро так само вражений, як і він.

Непісе не забажала розмовляти з ним, керівником факторії з Лак-Бейна! І навіть не глипнула на нього! Вона забрала від нього собаку з таким виглядом, ніби перед нею стояло дерев’яне опудало, а не жива людина. Мак-Таґґарт почервонів іще більше, коли перевів погляд із П’єро на двері, у які увійшла Непісе.

Забігши в хижку, дівчина зачинила двері, упала навколінки й заходилася розгортати ковдру. Вона геть не боялася Барі, зовсім викинувши з голови Мак-Таґґарта. А коли Барі в’яло викотився з ковдри на підлогу і вона помітила, що очі його були заплющені, а пащека смажна, вид її затуманів, наче хмара набігла на сонце.

— Барі, — ніжно вигукнула вона. — Барі… Барі!

Дівчина підняла його на руки. Голова щеняти обвисла, тіло заклякло, і він міг заледве ворухнутися. Барі не відчував своїх лап, майже не міг бачити, але почув її голос! Це був той самий голос, що лунав того дня, коли вовчук зазнав болю від кулі, голос, що кликав його під скелею!

Голос Верби кинув Барі в захват. Здавалося, він збурив його мляву кров, розливши її по жилах. Вовчук широко розплющив очі й знову побачив дві чудові зорі, що так ніжно світили на нього в день смерті Вакаю. Одна з довгих кіс Верби впала на нього, і він знову відчув солодкий запах її волосся, відчув, як її рука почала його пестити, до нього знову долинув ніжний голос. Потім вона раптом встала й лишила його самого, а він тим часом, чекаючи її, і не ворухнувся. За хвилину дівчина повернулася з мискою води й шматком тканини. Вона обережно змила кров із його очей і пащі. Барі не зробив жодного руху. Він насилу дихав. Згодом, утім, Непісе помітила, як його тіло тремтіло, наче від електричного струму, щоразу, коли її рука до нього торкалася.

— Він бив тебе кийком, — промовила вона, близько присунувшись до Барі й дивлячись своїми темними очима. — Він бив тебе! Це чудовисько, а не людина!

А тоді їх перервали. Двері відчинилися, і ввійшов звір у людській подобі, дивлячись на них із посмішкою на червоному лиці. Тієї ж миті Барі показав, що ще живий. Він вискочив з-під руки Верби й несподівано загарчав на Мак-Таґґарта. Шерсть на його хребті настовбурчилась, ікла загрозливо заблищали, а очі загорілися, як розжарені вуглини.

— У нього вселився диявол, — сказав Мак-Таґґарт. — Народжений у дикій природі, певно, серед предків є вовки. Ти маєш бути з ним обережна, інакше він відкусить руку, кіт сакагет.

«Кіт сакагет» мовою крі означало «кохане серденько», і це вперше керівник факторії заговорив із нею словами, що більше годилися б для полюбовників. Її серце обважніло. На мить Непісе склала долоні й схилила голову. Мак-Таґґарт подивився на неї і, вирішивши, що дівчина зніяковіла, ласкаво поклав руку на її волосся. П’єро крізь розчинені двері почув закохану мову, а тепер побачив і Мак-Таґґартове пестування.