Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 53)
Непісе зачепила в Барі глибоко приховану пристрасть, що перейшла до нього від Казана. З усіх живих створінь у світі, він знав, що не повинен скривдити саме її, цю дівчину, котра з’явилась у дверному отворі. Пес тремтів, коли вона знов опустилася перед ним навколінці. Раптом у ньому завирувала дика, але шляхетна Казанова кров, що переважила вовчу сутність, підкоряючи вроджену дикість… Лежачи крижем на підлозі, Барі тихо заскиглив і ЗАМАХАВ ХВОСТОМ.
Непісе скрикнула з радості.
— Барі! — прошепотіла вона, охопивши його голову руками. — Барі!
Від її дотику вовчук наче ожив. Він затіпався в радісній дрожі, і Непісе могла це сповна відчути. Вона дивилась у його сяйні очі й ніжно гладила по голові та спині. Дівчині здавалося, що він не дихав. Під її ласками щеня заплющило очі. Дальшої миті вона заговорила до нього, і, зачувши голос, вовчук подивився на неї.
— Це чудовисько прийде сюди й уб’є нас, — казала вона. — Він уб’є тебе, бо ти вкусив його, Барі. Хотіла б я, щоб ти був сильніший, тоді б міг відірвати йому за мене голову!
Дівчина відв’язувала бабішеву мотузку від ніжки стола й ледь чутно сміялася. Переляканою вона не виглядала. Це була надзвичайна пригода, але від самої лише думки про те, що вона по-своєму розправилася з цією людиною-звіром, її серце теленькало дуже швидко. Непісе на власні очі бачила, як він махав руками і плескався, як велика рибина.
— О-хо-хо, ну ти й важкий! — зітхнула вона. — І все ж я мушу тебе нести, бо збираюся тікати звідси.
Вона поквапилася надвір. П’єро ще не повернувся, і дівчина стрімко кинулась у ялицеві чагарі, що росли позаду хатини, тримаючи Барі, немов зв’язаний посередині повний мішок. Він так себе і відчував. Але, як і раніше, не мав ані найменшого бажання вириватися від неї. Непісе бігла разом із ним, доки їй не заболіли руки. Тоді вона зупинилася і спустила його на землю, тримаючи в руці прив’язаний навколо його шиї кінець ременя. Вона заздалегідь була готова, що вовчук спробує втекти. Дівчина чекала, що ось-ось він кинеться від неї навтьоки, і якусь хвилину чи дві уважно на нього дивилася. А Барі тим часом піднявся на ноги й став озиратися навсібіч. Тоді Верба заговорила з ним знову ніжненько:
— То ти не збираєшся тікати, так, Барі? Ти хочеш лишитися зі мною. І якщо те чудовисько ще раз наважиться вчинити зі мною так, як вчинив там, ми його вб’ємо.
Вона відкинула назад волосся з лоба й від самої думки про те, що відбувалося на краю урвища, на мить забула про Барі. У цей час він дивився на неї, просто в очі, а тоді її погляд знову впав на собачá.
— Ні, ти не втечеш, ти підеш зі мною, — прошепотіла вона. — Ходімо.
Бабішева мотузка натягнулася на шиї Барі, коли Непісе потягнула його за собою. Це було схоже на сильце, яке задушило зайця, і вовчук уперся передніми лапами, злегка вишкіривши зуби. Дівчина перестала тягнути, безбоязно поклала йому руку на голову. З боку хижки до неї вже долинали звуки гучної розмови, і вона знову взяла Барі на руки.
— Bête noire! Bête noire! — уїдливо вигукнула вона так гучно, що її голос міг бути почутий за кільканадцять ярдів. — Повертайтесь у Лак-Бейн! Дикий звір!
Непісе швидко попрямувала в ліс, що ставав усе густішим і темнішим, і тепер уже в ньому зовсім не було стежок. Тричі протягом дальшої півгодини вона зупинялася, щоб спустити Барі на землю й дати руці перепочити. І щоразу ласкаво благала його бігти за нею. Удруге й утретє Барі звивався і виляв хвостом, але, крім цієї демонстрації задоволення, далі справа не йшла. Коли мотузка натягалася навколо шиї, він лягав долічерева, а раз навіть загарчав і люто огризнувся на повідець. Тому Непісе й далі довелося нести його на руках.
Нарешті вони вибралися на поляну. Це була крихітна галявина в самому серці лісу, більша за хижку лише в три чи чотири рази. Під ногами росла м’яка й зелена трава, густо всіяна квітами. Цією маленькою оазою протікав струмочок, через який перестрибнула Непісе, тримаючи Барі під пахвою. А на краю потічка стояв невеликий курінь зі свіжозрізаного смерекового та ялицевого гілля. Зазирнувши всередину, Непісе перевірила, чи все там було так, як вона залишила вчора. Полегшено зітхнувши, дівчина опустила на землю свою чотириногу ношу й прив’язала кінець бабішевого ременя до смерекової гілляки.
Барі підліз під стінку вігвама й, піднявши голову та широко розплющивши очі, став уважно дивитися на свою супутницю. Жоден рух Верби не лишався непоміченим. Вона так і сяяла зі щастя. Її сміх, солодкий і дикий, як пташині трелі, змушував серце Барі пульсувати із шаленою швидкістю. Здавалося, щеня от-от почне радісно стрибати з нею серед квітів.
На якийсь час Непісе наче забувала про Барі. Її дика кров вирувала з безмежної радості від перемоги над керівником факторії з Лак-Бейна. Вона ще й іще уявляла, як той борсається руками-ногами у водоймі, змальовувала образ його в їхній хижі, як він, мокрий і розгніваний, розпитує її батька, куди вона зникла. А батько, знизуючи плечима, каже, що не знає, що, імовірно, втекла в ліс. Їй і на думку не спадало, що, вчинивши так із Бушем Мак-Таґґартом, вона піднесла вогонь до динаміту. Вона й помислити не могла про ту небезпеку, що в одну мить могла збити рум’янець із її обличчя й захолодити кров у жилах. Дівчина не розуміла, що Мак-Таґґарт віднині став для неї найнебезпечнішою загрозою у світі.
Зрозуміло, що Мак-Таґґарт був розлючений. Але чого їй боятися? Батько теж розсердиться, якщо вона розкаже йому, що сталося на краю прірви. Але вона нічого не розповість, інакше він просто вб’є гостя з Лак-Бейна. Керівник факторії видавався дужим чоловіком. Але П’єро був сильнішим. Вона безмежно покладалася на свого батька, і ця впевненість успадкувалася нею від матері. Можливо, навіть просто зараз П’єро відправляє Мак-Таґґарта назад у Лак-Бейн, кажучи, що його місце там, а не тут. Але вона не повернеться в хижку, щоб переконатися в цьому. Краще вона зачекає тут. Батько обов’язково здогадається, де вона ховається, і коли те чудовисько піде, він її знайде. Але як же було б весело жбурнути в нього палицею, коли Мак-Таґґарт ітиме лісом назад!
За деякий час Непісе повернулася до Барі. Вона принесла йому води й дала шматок сирої риби. Кілька годин вони були самі, і що далі, то більше Барі бажав лишатися з дівчиною, іти за нею, хай би куди вона прямувала, тулитися близенько до неї, відчувати дотик її сукні, руки´, чути голос. Але це бажання ніяк не виявлялося. Він ще був лісовим дикуном, чотириногим варваром, напіввовком і напівсобакою, що сидів тихо і смиренно. З Уміском він би грався, з Угуміс’ю — бився, на Буша Мак-Таґґарта оскалився б і вкусив його за найменшої можливості. Але з дівчиною все було інакше. З Барі починало відбуватися те, що колись із його батьком Казаном: у серці зароджувалася любов до дівчини. Якби Верба навіть вигнала його тепер, однаково він не пішов би від неї. Якби юнка кинула його тут одного, то все одно Барі би слідував за нею на відстані. Його погляд був постійно прикований до її обличчя. Вовчук дивився, як вона розклала невелике багаття й приготувала собі рибу. А тоді спостерігав за тим, як дівчина пообідала.
День котився до вечора, коли вона підійшла до нього з цілим оберемком квітів і почала вплітати їх у своє довге блискуче волосся. Потім, граючись, стала жартома бити Барі кінчиком коси. Він щулився під цими м’якими ударами, а тоді дівчина раптом жартома, з веселим сміхом схопила його обома руками за голову й поклала її до себе на коліна, прямо на квіти. Вона розмовляла з ним, гладила його по голові, нагнулася так близько до його морди, що Барі захотілося лизнути її м’яким теплим язиком. Він вдихнув її квітковий дух і ліг не рухаючись, наче мертвий. Вовчук був щасливий. Непісе, дивлячись на нього згори вниз, не могла зрозуміти, дихає він чи ні.
А потім їх перервали. Почувся тріск сухих гілочок під ногами. Через ліс, крадучись, мов дикий кіт, пробирався П’єро. Коли дівчина з вовчуком визирнули з куреня, він уже був біля самого краю галявини. Барі знав, що це не Буш Мак-Таґґарт. І все ж для нього це було чудовисько в людській подобі. В одну мить усе його тіло напружилося під рукою Верби. Він повільно й обережно вивільнився й, тільки-но П’єро наблизився, загарчав. Дальшої миті Непісе підвелася й побігла до П’єро.
— Що сталося, mon
— Нічого, моя Непісе, — знизав плечима П’єро. — Просто ти розбудила тисячу демонів у серці керівника факторії з Лак-Бейна, от і все…
Чоловік зупинився, побачивши Барі, і вказав на нього.
— Учора ввечері, коли мсьє керівник факторії зловив його в пастку, він укусив мсьє за руку. Рука напухла вдвічі проти звичайного розміру. Я сам бачив, як у нього почорніла кров. Це печіпу.
— Печіпу! — тяжко вигукнула Непісе.
Вона подивилася в батькові очі. Вони були темні, повні зловісного тріумфального блиску, як їй здалося.
— Так, це зараження крові, — сказав П’єро з хитрим блиском в очах. Він глянув через плече й докинув: — Я сховав від нього наші ліки, сказавши, що не можна витрачати жодної хвилини і слід якомога швидше повернутись у Лак-Бейн. І мсьє злякався! Цей диявол чекає мене. З почорнілою рукою він боїться йти сам, тому просив мене супроводжувати його. Послухай, доню, ми підемо до заходу сонця. Але перед відходом я повинен тобі дещо сказати.