Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 43)
Але якби Барі сам помітив Угуміс’ю під темним кущем і зрозумів, що той готується кинутися на нього зі своєї засідки, то й тоді навряд чи змінив би свій напрямок. У ньому самому завирувала кров. Він також був не проти з ким-небудь побитися.
Угуміс’ю своїм слабким зором побачив нечіткі обриси чиєїсь постаті, що простувала долиною й нарешті порівнялася з місцем засідки. Сова насторожилася. Наїжачивши пір’я, вона стала схожою на величезну кулю. Її майже сліпі очі засвітилися, як два блакитнаві вогняні озерця. Футів за десять від неї Барі зупинився, щоб зализати свою рану. Птах, затамувавши подих, став чекати. Барі знову рушив у дорогу й, не пройшовши й шести футів, почув, як на нього зі страшним громовим гуком могутніх крил кинулася величезна сова.
Цього разу Барі не зронив ні найменшого звуку болю чи страху. Жоден мисливець ніколи не чув, щоб пійманий у пастку вовк коли-небудь просив відпустити його на волю, чи скавулів, коли в нього потрапила куля, чи просив пощади, як били кийком. Він завжди вмирає, безмовно ощиривши зуби. Тієї ночі Угуміс’ю напав на вовченя, а не собачá. Першим випадом Барі був збитий із ніг, і за деякий час птах огорнув його широко розпростертими величезними крилами. Підібгавши його під себе, сова намагалася вчепитися в нього своєю єдиною лапою, люто дзьобаючи по спині.
Одного тільки удару цим дзьобом десь біля голови було б досить, щоб покласти зайця на місці, але при першому ж нападі сова зрозуміла: у неї під крилами зовсім не заєць. Люте гарчання було відповіддю на ці удари, й Угуміс’ю відразу ж пригадались і рись, і відірвана нога, і те, як йому ледве вдалося врятувати свою шкуру й забратися від звіра геть. Старий харцизяка засурмив на відступ, але теперішній Барі вже не був тим, що колись бився з Папаючіс’ю. Досвід і поневіряння загартували його, зробили старшим. Його щелепи перейшли вже від лизання кісток до їх розгризання, і перш ніж Угуміс’ю встиг відчепитися від нього, якщо тільки він збирався це зробити, ікла Барі з лютим завзяттям уже встромилися в його єдину ногу.
У нічній тиші було чути, як сова ще голосніше забила своїми крилами. На хвильку чи дві Барі довелося міцно заплющити очі, щоб Угуміс’ю не вибрав їх дзьобом. Але вовченя міцно вчепилося ворогові в лапу, і коли його зуби дійшли до м’яких частин ноги нічного розбійника, переможно загарчало. На щастя Барі, він схопив Угуміс’ю саме за лапу, і тепер зрозумів, що його перемога над совою залежатиме від того, як довго зуміє тримати у своїй пащі цю ногу. Стара сова не мала іншої лапи, щоб захищатися нею, і, будучи піймана за іншу лапу, уже не могла вразити Барі навіть дзьобом. Тож вона продовжувала гучно плескати своїми чотирифутовими крилами.
Крила здіймали навколо Барі велику бучу, але не могли заподіяти йому ні найменшої шкоди. Він усе глибше встромляв свої ікла. Гарчання стало ще злостивішим, коли вовченя скуштувало совиної крові, і всім його нутром раптом пробігло пристрасне бажання погубити це нічне чудовисько, наче смерть цього створіння могла винагородити його за всі біди й незгоди, що він їх пережив, відколи втратив матір.
Угуміс’ю досі ніколи не зазнавав такого страху, як тепер. Рись схопила його одного разу, та все-таки лишила живим, хоч і навіки кульгавим. Але рись не гарчала, як це тепер робив супротивник, і не чіплялась у нього мертвою хваткою. Тисячу й один раз ночами Угуміс’ю чув вовче виття. Інстинкт підказував йому,
І раптом Угуміс’ю перестав лопотіти крилами по Барі й піднявся в повітря. Немов величезні віяла, могутні крила розрізали повітря, і от Барі відчув, як більше не торкається землі. Утім відпускати свою жертву він і не думав, а вже за хвильку чи дві вони знову гепнулися на землю.
Угуміс’ю спробував знову. Цього разу він був успішнішим, злетівши в повітря разом із Барі на цілих шість футів від землі. Та вони все ж таки знову впали. Утретє старий розбійник намагався розгорнути крила й звільнитися від хватки Барі. А тоді, так і не змігши цього зробити, змучений, він упав, розпростерши велетенські крила, шиплячи й махаючи дзьобом.
Під цими крилами в мозку Барі розворушився хижий мисливський інстинкт. На півмиті він ослабив хватку на нозі й спробував учепитися зубами трохи вище. Та невдало: схопитися поталанило лише за пір’я. Будучи такою ж швидкою, як і Барі, сова тут-таки скористалася моментом. У змиг ока вона вирвалася від нього й злетіла вгору. Різкий смик — і пір’я вирвалось із її тіла. А Барі лишився на полі битви сам.
Барі не вбив, а втім, зостався переможцем. Настав його перший великий день, чи то пак ніч. Світ, неозорий, як і сама ніч, обіцяв йому щось нове. За деякий час він сів і став нюшкувати повітря, намагаючись визначити, куди подівся його ворог. А тоді, наче викликаючи пернате чудовисько на бій, щоб довести почате до кінця, підняв свою щенячу мордочку до зір і вперше в житті завив по-вовчому.
Роздiл 6
Бій Барі з Угуміс’ю став для вовчука хорошими ліками. Це не лише надало йому впевненості в собі, а й очистило його кров від гарячкової скверни. Він більше не огризався й не гарчав на речі, що траплялися йому дорогою протягом ночі.
Це була божественна ніч. Місяць світив прямо над головою. Небо всипали ясні зорі, на відкритій місцині було видно, наче вдень, хіба світло тепер було м’якшим і красивішим. Навкруги панувала тиша. Вітер не тривожив верхівки дерев, і Барі здавалося, що його завивання на місяць має відлунюватися аж на краю світу.
Час від часу Барі чув різні звуки, тож постійно зупинявся, уважно прислухаючись. То до його вух долинуло довге тихе мукання лосихи вдалині, то він, проходячи повз маленьке озерце, почув, як скидається риба, а раз учув різкий стукіт рога об ріг: це за чверть милі від Барі двоє самців, не зійшовшись у думці про щось, намагалися так усунути протиріччя. Але чув він також, як вили вовки, і це змусило його сісти й довго слухати. Тоді його серце билося, мов несамовите, і цього щеня аж ніяк собі пояснити не могло. Це був поклик його породи, що повільно, але впевнено розворушував у ньому справжнього вовка.
Барі все ще був мандрівником — пупамутао, як кажуть індіанці. Його надихав «дух пригод», що завжди хвилює кожну істоту дикої природи, тільки-но вона стає в змозі подбати про себе. Цілком можливо, що це задум самої природи, що таким способом розриває занадто близькі родинні стосунки й уберігає від такого небезпечного кровозмішання. Як і будь-який молодий вовк, що шукає нових мисливських угідь, чи лисичук, який відкриває перед собою новий світ, Барі не мав у своїй мандрівці ні конкретного методу, ні певного розрахунку. Він просто собі «подорожував», ідучи вперед і вперед. Йому хотілося чогось незвіданого, і це бажання підтримувалося його вовчим єством.
Зорі й небо наповнювали Барі якимось дивним незвіданим бажанням чогось досягти. Далекі звуки, що долинали до нього, ще більше свідчили про його самотність. Інстинкт підказував, що тільки блукання з місця на місце допоможе знайти те, що не давало спокою. Він уже не сумував ні за Казаном, ні за Сірою Вовчицею, ні за рідним домом чи материнською ласкою. Тепер, коли його вовча лють знайшла вихід у битві з Угуміс’ю, у ньому знову заговорило собаче єство, що прагнуло спілкування. Йому хотілося любити, дружити з кимось, до когось притиснутись — хай би то була істота з пір’ям чи хутром, з пазурами чи копитами.
Йому було боляче від кулі Верби та після битви із совою, тож удосвіта він ліг під гіллястою вільхою на краю ще одного невеликого озера й відпочивав там до полудня. Потім Барі нишпорив в очереті й прибережних ліліях, шукаючи їжі. Йому вдалося знайти мертву, частково об’їдену щуку, і він доїв її до кінця.
По обіді його рана боліла вже не так сильно, і до вечора вовчук уже майже не зважав на неї. З часу того випадку з пострілом Непісе, що мало не закінчився трагічно, він подорожував переважно в північно-східному напрямку, інстинктивно йдучи за потоком води. Але просувався повільно: коли знову настала темрява, то був не більше, як за вісім-десять миль від тієї нори, куди був упав після того, як Верба поцілила в нього.
Цієї ночі Барі далеко не йшов. Те, що рану він дістав у сутінках, а битва з Угуміс’ю була ще пізніше, зробило його обережним. Досвід навчив вовчука, що темні тіні й чорні ями в лісі могли таїти в собі небезпечні засідки. Він уже не боявся, як колись, але за останній час мав задосить битв, тож був украй обережний, щоб не потрапити в чергову халепу в темряві. Дивний інстинкт змусив його шукати пристанища на вершині величезної каменюки, куди й залізти було нелегко. Можливо, тут був якийсь незримий зв’язок з тими давніми днями, коли Сіра Вовчиця, уперше ставши матір’ю, улаштувала собі лігво на вершині скелі Сонця, що височіла над лісовим світом, частиною якого була разом із Казаном, і де пізніше її осліпила в битві рись.